Журналісти: як стали воєнкорами і коли їм було страшно
Фото з архіву Михайла Шаркова
Я багато років працюю у журналістиці. Але все одно ніяковію, коли мене вітають із професійним святом. Бо не дуже розумію, за що саме вітають. Що такого особливого я роблю… Інша справа — журналісти, які працюють, ризикуючи власним життям, під обстрілами, під кулями, — воєнкори. І тут я не можу не згадати мого друга та колегу Сергія Ніколаєва – блискучого фотографа, що загинув під Пісками… Тож скажу просто: хлопці, колеги, ви справжні. Ви профі. Ви найкращі! Бережіть себе і завжди повертайтесь додому цілими та здоровими. Зі святом!
Військовий журналіст Михайло Шарков
"Моє життя, як і життя всіх українців, змінилося у лютому 2022 року. Саме тоді я і став воєнним кореспондентом. За цей період побував у різних куточках країни, де відбувалися військові дії, працював в найгарячіших точках. Перші матеріали робив, не маючи захисного обладнання, в Бучі. Рашисти заходили тоді зусібіч, а я, чесно кажучи, ще не розумів, наскільки все серйозно", — розповідає Михайло.
Лише невеличкий список того, з чим доводилось мати справу Шаркову.
Ти ніколи не знаєш, що буде наступної хвилини. Як кажуть, боятися — це нормально, не боїться лише дурень. Постійні обстріли артою різного калібру, фосфор, міни, розтяжки, снайпери та окупанти, ціль яких — знищити все на своєму шляху, безпілотники, дрони-камікадзе … Це лише невеликий список небезпек, який оточує тебе під час роботи. Гарячіше стає, якщо окупанти дізнаються, що на позиції працює український журналіст. Вони будуть використовувати все наявне озброєння, яке мають в наявності, аби досягти своєї мети — взяти в полон чи вбити представника медіа, — зізнається Михайло Шарков.
Війна війною, проте професіоналізм та певні правила ніхто не скасовував.
"Під час роботи я дотримуюсь всіх професійних стандартів журналістики. Чесно кажучи, морально, як звичайній людині, буває дуже важко. Але за будь-яких умов журналіст має дотримуватися професійних стандартів — дбати про баланс думок та точок зору, оперативність подання інформації, достовірність (посилання на джерела), відокремлення фактів від коментарів та оцінок, точність подання інформації".
Кажуть, що військовому журналісту "у полях" обов'язково треба мати бронік та голову на плечах. Але це далеко не повний список з найнеобхіднішого.
"Потрібно також мати шолом та "сталеві яйця". Я, звісно, жартую, але це на 90% правда. Постійно потрібно тримати себе в тонусі: морально і фізично. Найменша помилка може коштувати життя", — додає Михайло.
Влад Дунаєнко: з баскетболу — у ТРО
Як і багато інших наших колег, про кар'єру воєнкора Влад не мріяв: до повномасштабного вторгнення Дунаєнко працював спортивним журналістом. Але все змінилося 24-го лютого 2022 року. Ба більше — журналіст не просто став висвітлювати військові події, а взяв до рук зброю і пішов нас захищати у складі територіальної оборони. Сьогодні він працює на сході країни.
У кожного, хто на війні, бувають особливо "стрьомні" моменти. Має такі й Влад.
Мої перші немирні матеріали виходили на іноземних ресурсах, бо коли все почалося, я якраз був в Іспанії, де грала національна збірна України з баскетболу. Тож я багато спілкувався з німецькою, іспанською, американською пресою, давав інтерв'ю, коментарі та всі необхідні пояснення з того, що відбувається. Коли повернувся додому, то ще певний час поєднував журналістику та військову професію. Щодо гарячих точок, то довелося, наприклад, побувати на Харківщині — під час контрнаступу. Зараз я перебуваю на Донбасі, — розповідає Влад Дунаєнко.
"Це сталося тут, на Донбасі. Я навіть уявити собі не міг, що тебе можуть обстрілювати цілодобово з усіх видів зброї: кулеметів, гранатометів, автоматів, артилерії, мінометів, літаків. От все, що існує і може стріляти, було тут. І так по 5-6 разів на день. Також доводилося надавати першу медичну допомогу під час обстрілів – бо наразі я воюю як бойовий медик. І коли ти безпосередньо робиш свою справу — це нормально. А от потім накриває. Стає страшно.
Зазвичай бути військовим журналістом спеціально не навчають — все приходить із власним досвідом. Проте у нас проводять певні курси, які варто відвідати.
Свого часу я пройшов декілька подібних семінарів. В принципі, нічого нового звідти не виніс — це все логічні речі, проте їх все одно варто проговорювати, бо не всі про це замислюються. Наприклад, на якому фоні варто знімати матеріал — щоб супротивник не міг ідентифікувати місце. Жодних звичних, класичних планів", — розповідає Дунаєнко.
З того, що варто мати при собі у гарячих точках, — це максимально прості речі: крім індивідуального захисту у вигляді бронежилета та шолома ми маємо мати з собою аптечку, турнікет, павербанки, за можливістю рацію для зв'язку з підрозділом, поряд з яким ви працюєте. Зручний одяг, що не промокає, — ділиться Влад Дунаєнко.
Військовий журналіст Джонатан Брук
Брук американець, але його дружина — українка. Тож не дивно, що чоловік не міг залишатися осторонь! До речі, на відміну від наших хлопців, які стали воєнкорами волею обставин, Джонатан висвітлює війни вже кілька десятиліть.
Я висвітлюю історії гуманітарної кризи в зонах конфлікту з часів балканської війни від середини 90-х. І перший мій матеріал був про артистів (деякі з них були клоунами), які зробили шоу для дітей, що живуть у зруйнованих селах. Це було щось неймовірне: діти, багато з яких втратили домівки та батьків, дивилися шоу і сміялися… Я працював у Боснії, Хорватії, Сербії, Чорногорії, Македонії, Косово та Албанії, — розповідає Джонатан Брук.
"З тогорічного лютневого вторгнення я працював у містах по всій Україні — у Вінниці, Чернігові, Броварах, Ірпені, Дніпрі, Нікополі, Марганці та інших місцях, про які я не можу говорити. До речі, пам'ятаю, як у "безпечне" місто Львів прилетіли три ракети, які вибухнули лише за кілька кварталів від місця, де я перебував", — ділиться Джонатан Брук.
Згадувати про небезпечні моменти Джонатан може годинами, адже за плечима великий досвід роботи. В Косово йому погрожували зброєю. В Нікополі довелося тікати від "градів" на роздовбаній автівці, що… не бажала заводитись. Багато чого було пережито.
Більшість журналістів зовсім не готові бути військовими кореспондентами. Важлива навичка, яка необхідна будь-якому воєнкору, — вміти почуватися комфортно при мінімумі зручностей. Я завжди кажу, що воєнні журналісти мають багато спільного з ентузіастами екстремального спорту. І, повірте, це не перебільшення, — додає Джонатан Брук.
