Як Київ ледь не поглинула епідемія будівельних катастроф
Колаж: "ТиКиїв"
Наприкінці 19 — на початку 20 століття сформувалося обличчя сучасного Києва, який швидко набував рис розвинутого європейського міста. Містобудівна епоха, коли народжувався буржуазний Київ, отримала назву "київського ренесансу".
Будівельна лихоманка
Лише з 1898 по 1901 роки зведено близько 1000 новобудов. Забудова інтенсивно продовжувалася до кінця 1910 років, коли поверховість споруд збільшилася максимально для тогочасного технічного рівня — до 6-7 поверхів. У 1907-1912 роках звели 800 будинків.
Будь-які будівельні роботи — це завжди ризик. Але будівельний сезон 1911 року виявився особливо важким для Києва. Низка трагедій, пов'язаних із падінням новобудов, сколихнула місто.
Початок падіння
Катастрофи розпочалися з будинку № 16 по вулиці Інститутській (знаменитий хмарочос Гінзбурга), де тріснула одна з внутрішніх стін. Після цього впали риштування в садибі по вулиці Антоновича, 3. Влітку сталося падіння будинку братів Цейтліних по вулиці Саксаганського, 102. В один день в червні місяці дали тріщини будинки № 61/11 по вулиці Володимирській (будинок Мороза), № 14 по вулиці В. Васильківській та № 14 по вулиці В. Житомирській.
Будівництво шестиповерхового прибуткового будинку в садибі по вулиці Львівській 14-б (сучасна адреса – Січових Стрільців,14а) велося на замовлення братів Ісаака та Мирона Червоненкісів.
Проєкт будинку виконав цивільний інженер Федір Олтаржевський. Роботи розпочалися навесні 1911 року. Але вже 18 червня пристав Лук'янівської дільниці склав протокол, в якому сухою канцелярською мовою зафіксував трагедію:
… о 5 год. 33 хв. вечора сьогодні, на Львівській вулиці в садибі № 14-б, що належить громадянину Ісааку Раміловичу Червоненкісу, обвалилася частина шестиповерхового будинку… приваливши кількох робітників.
Після проведення дізнання пристав встановив, що будівельники ще за кілька днів до трагедії помітили тріщини, проте архітектор Олтаржевський назвав їх дрібницями. Згодом виявилося, що перші ознаки майбутньої катастрофи — тріщини в стінах — були помічені уважним приставом ще за 17 днів до трагедії.
Але експерти не побачили загрози, вважаючи, що всі технічні правила виконуються. Цей необережний висновок став пізніше причиною службового дізнання. Київська влада намагалася з'ясувати ступінь провини цих спеціалістів. Володимир Безсмертний та Іполіт Ніколаєв дали пояснення — і їх визнали невинними. Кілька днів тривав пошук людей під завалами. На жаль, знайшли лише загиблих.
На підлозі підвалу лежали вигнуті балки. За цими вигнутими й порученими, як макарони, балками можна судити про те, яка величезна вага навалилася на них під час катастрофи. Всього постраждало 28 робітників, загинуло 8 осіб, переважно молодих людей від 18 до 30 років.
Як завжди, київська громадськість шляхетно відгукнулася на події. Одразу після катастрофи почали надходити благодійні кошти. Заможний київський домовласник і благодійник купець Д. Марголін пожертвував 2000 рублів, Л. Бродський — 1500, М. Гальперін — 500, члени родини Терещенків — по 100 карбованців. Різні люди надсилали хто скільки міг — від 3 копійок до 100 рублів. Загалом кияни зібрали п'ять тисяч. Дві тисячі виділила потерпілим Київська міська дума.
У висновках експертної комісії щодо причин катастрофи основними назвали перевантаження стовпа між магазинними вінками, слабкі балки та швидку кладку стін на вапняному розчині. Неправильні розрахунки конструкцій, зроблені архітектором Ф. Олтаржевським, також зіграли свою роль.
28 червня 1911 року о 10 годині ранку до поліційної управи добровільно заявився І. Червоненкіс. Він ховався до цього понад тиждень, оскільки розпорядження про його арешт та арешт архітектора Ф. Олтаржевського прокурор видав одразу у день катастрофи. Свою відсутність Червоненкіс пояснив хворобою, але не вказав місця, де переховувався. Він пояснив, що катастрофа так вплинула на нього психологічно, що він не міг з'явитися до поліції. Його взяли під варту і випустили пізніше під заставу в 60 тисяч рублів (колосальна на той час сума!). 29 червня заарештували й архітектора, але його врешті-решт виправдали.
Катастрофа за катастрофою
Наступна скандальна історія пов'язана з будівництвом в садибах № 3 та 3а по вулиці Кузнечній (нині Антоновича), які належали великим київським домовласникам: перша — Х. Вольфману, друга — М. Бродському.
13 травня 1911 року тут сталася катастрофа з людськими жертвами. Робітник Ф. Шевченко впав з риштувань з висоти шостого поверху. Крім нього постраждало ще кілька робітників. Невдовзі у рапорті молодший інженер Володимир Ейснер писав, що оглянутий будівельний розчин (готувався просто у дворі) містить землю і будівельне сміття. Такий самий розчин використовувався і на будівництві по вулиці Саксаганського, 123. Той будинок Цейтліна також впав.
Після згаданих катастроф до міської управи почали надходити численні скарги (часто анонімні) на недоброчесних забудовників. Їх сучасники називали "спекулянтами на будовах". З іншого боку, подібні листи інколи ставали приводами для наклепів та безпідставних звинувачень.
Висновки влади
У червні 1911 року міська влада провела нараду, яка постановила збільшити кількість міських архітекторів, зобов'язати поліцію повідомляти про початок будівництва та організувати три комісії для негайного огляду новобудов, що вищі за чотири поверхи. Було обстежено більш ніж 50 будівель і майже на всіх зафіксовано порушення. Цікаво, що сьогодні близько 100 будинків, зведених у 1910-12 роках, є пам'ятками архітектури!
Наслідком "року катастроф" стала розробка нових правил приватного будівництва. До Будівельного відділення архітектори мали подавати більш детальні проєкти з точними розрахунками. Стала нормуватися висота споруд та залежно від неї — товщина стін. Перші поверхи висотних будинків мали зводити обов'язково на цементному розчині.
Вчора і сьогодні
Минуло більш ніж 100 років від тих подій. Але питання відповідності темпів архітектурного розвитку і здатності міської влади його контролювати є актуальним і нині. Київ не має власних місцевих правил забудови, а містобудівні процеси, на думку багатьох фахівців, відбуваються хаотично і несистемно.
