Як військовим впоратися з травмами та звикнути до себе нового: поради психологині
Фото: Getty Images
На початку серпня американське видання The Wall Street Journal опублікувало матеріал про українців, які втратили кінцівки під час повномасштабної війни. Враховуючи дані найбільшого у світі виробника протезів Ottobock з'ясувалося, що близько 50 тисяч українців втратили руки чи ноги. І ця цифра може бути набагато більшою. Дуже велику кількість займають військовослужбовці та військовослужбовиці, які захищають нашу країну.
Ми поговорили з військовою психологинею Оленою Нагорною про те, як знайти в собі сили жити далі після травми, як прийняти себе нового та яку роль близькі й соціум відіграють у цьому процесі.
Часто військові з травмами стикаються з проблемою сприйняття себе. Які у психології є поради з цього приводу?
У такому разі військовослужбовці, а у нас, на жаль, вже доволі багато й цивільних осіб, які отримали травматичні ампутації внаслідок ракетних ударів, мають справу з травмою втрати. Травма втрати цілісності тіла — це дуже серйозний багатоетапний психологічний процес, який необхідно пропрацьовувати.
Людина проходить через різні етапи, починаючи від шокуючого відчуття, потім через етап злості та агресії до самого себе. За ними наступає етап, коли людина починає процес вивчення себе нового — це так званий етап торгу. Після цього, зазвичай, наступає етап депресії й тільки після нього йде етап прийняття, а потім вже — усвідомлення.
Краще проходити цей етап людині в оточенні доброзичливих людей, які її підтримають та приймуть. Якщо коротко говорити, то треба усвідомити й зрозуміти, що людина — це не тільки тіло. Людина — це складне створіння, в якому якраз тіло грає базову, але не основну роль. Постав собі запитання: "Людина без пальця залишається людиною?", "Чи перестають близькі любити цю людину, якщо у неї немає пальця?", "А якщо немає ноги?", "Чи зникає від цього любов близьких, які люблять не ногу цієї людини, а саму людину, її сутність, зміст, особистість?". На цьому ми й вибудовуємо стратегію підтримки та допомагаємо вибудовувати стратегію прийняття себе оновленого.
А якщо близьких немає поряд, то де шукати підтримку?
Ми соціальні істоти, тому обійтися без підтримки соціуму дуже-дуже складно. Наша психіка реагує на втрату зв'язку з суспільством так само, як і на небезпеку. Для нас відторгнення від соціуму дорівнювало смерті або великій біді. Тому однозначно необхідна підтримка соціуму, яка зробить процес виходу з травми та відновлення ефективнішим й більш надійним.
Йдеться не тільки про підтримку родини, якої дійсно може не бути, не тільки про підтримку друзів, з якими так само можуть бути ускладнені стосунки, а й про підтримку соціуму. Її можна знайти в колі професіоналів або звернутися до психологів, соціальних працівників, до лікарів, які зможуть вчасно дати професійну пораду.
Якщо у нас немає підтримки в соціумі, то ми можемо знаходити натхнення не тільки в людях. Існують також інші джерела ресурсу, які допоможуть відновлюватися. Це, зокрема, творчість, спорт, медитативні та духовні практики, віра, домашні тваринки.
Військові з травмами часто не можуть дивитися у дзеркало, їм важко сприйняти себе. Як полюбити себе нового?
Треба розуміти, що йдеться не стільки про любов до себе, скільки про прийняття себе оновленого. І вже друге — це повага до себе. Що стосується любові до себе, то до неї треба ставитися як до всеосяжного прийняття себе з усіма своїми помилками, вадами, індивідуальністю.
Треба зрозуміти, що відмінності, які не мають знаку плюс чи мінус, роблять нас індивідуальними. Тобто ми відрізняємось, ми є унікальними, ми маємо свої вади, своїх тарганчиків, і це допомагає нам набувати нашої унікальності.
Якщо ми говоримо про те, що треба навчитися любити себе, то це дійсно велика робота. Це доволі важкий шлях до самопізнання. Якщо людина працює над власним прийняттям, над тим, що себе треба поважати, відчувати особисті кордони, власну цінність — це і є той шлях до того, щоб полюбити самого себе.
Військові часто відчувають провину за те, що вони вижили, що не можуть далі воювати через травми. Як справитися з цим відчуттям?
З почуттям провини варто починати працювати, усвідомлюючи те, що наші дії, особливо в минулому, завжди пов'язані з тим, наскільки ми можемо діяти в конкретній ситуації, відповідно до наших навичок, нашого стану й умов. Ми маємо чітко усвідомлювати, що все вже відбулося і зараз в минулому.
Якщо постійно наш внутрішній критик говорить "Ні, ти зробив недостатньо або не зробив так, як треба було", то варто одразу сказати внутрішньому критику: "Хвилиночку, внутрішній критик, а де ти був у той момент, коли ця подія відбувалась?". У такий спосіб ми переходимо в режим тут і зараз. Ми не можемо змінити події, які вже сталися.
Часто почуття провини пов'язано з неможливістю контролювати обставини навколо нас. Я хочу сказати, що ми маємо зосереджуватися на тому, що ми дійсно можемо контролювати. Також іноді почуття провини може бути пов'язане зі станом психоемоційного вигорання. Тоді ми маємо не забувати піклуватися про себе, дотримуватися режиму, здорового харчування, гігієни сну, тому що це та зона, на яку ми можемо впливати.
Якщо ми покращимо свій фізичний стан, то у нас буде більше фізичних сил та психоемоційного ресурсу для того, щоб працювати зі своїми психічними станами.
Іноді військові можуть проявляти агресію. Як справитися з таким станом?
Людина має право на агресію, тому що це одна з базових емоцій, яка має в тому числі захисну функцію. Хочу сказати, що психіка на деякий час може заморозитися. Уявімо, що відбувається з літніми ягідками, коли ми їх заморожуємо, щоб зберегти до зими. Коли ми їх виймаємо з морозилки, то вони починають розморожуватися і з'являється сік з водою. Агресія і є цим розмороженим соком, тому що це перша емоція, яку може собі дозволити психіка після перебування в сильному стресі. Тому агресія певною мірою — це захисна емоція. Іноді її потрібно ідентифікувати й навчитися справлятися з нею.
Агресія виникає тоді, коли людина не може впоратися з емоціями. Злість може бути усвідомленою або не усвідомленою. Усвідомлена злість — це коли ми можемо її ідентифікувати як деструктивну емоцію і спрямувати цю енергію в інше русло. Агресія може проявлятися фізично або вербально — через лайку, наприклад (часто проявляється як захисна реакція). Але агресія може бути й руйнівною — це тоді, коли неконтрольований гнів починає ставати небезпечним для оточуючих. Агресія може бути проявом інших психічних станів — інколи це розлади адаптації, психоемоційне вигорання.
Я раджу звернутися до фахівця і встановити справжні причини агресії, спалахів люті й працювати з цим. Інколи прояви агресії можуть бути не тільки проявом розладів психічного здоров'я, а й наслідками серйозних ушкоджень, отриманих під час контузії або ушкоджень головного мозку чи нервової системи. Тому варто виключати й медичній проблеми.
Що може стати рушійною силою для військових, які отримали поранення ?
Є таке поняття, як посттравматичне зростання. Воно якраз передбачає те, що людина з травмою пропрацювала її та використовує свій досвід з користю для себе і для своїх близьких. Тому пропрацювання, робота над собою, усвідомлення сенсу, усвідомлення себе, прийняття себе нового — це цілий комплекс роботи, який може призвести до посттравматичного зростання.
Основна порада — це усвідомлення цінності свого життя, цінності себе на цьому світі й своєї ролі в реальних історичних процесах, які зараз відбуваються. Усвідомлення сенсу свого травматичного досвіду може стати рушійною силою для боротьби за життя. Іноді людині треба допомогти цей сенс знайти. Для цього навіть не обов'язково бути психологом, важливо вміти підтримувати людину, мати емпатію.
Як рідні можуть підтримувати військових з травмою?
Родина — це одна з основ підтримки військовослужбовців. Світло їхніх стосунків тепле, воно пов'язане з побутом, з емоційними зв'язками, які продовжуються навіть на відстані.
Загалом я б порадила, щоб родина з воїном домовилась про час та форму спілкування. Для того, щоб не було взаємних претензій. Наприклад, якщо військова чи військовий перебувають далеко від родини, то варто домовитися про час дзвінків. Це є нормальною практикою. І взагалі, можливо, краще переписуватися чи відправляти голосові повідомлення — вони не прив'язані до часу, їх завжди можна переслуховувати, вони лишаються як пам'ять.
Про що говорити з військовими: про життя, про те, які є спільні спогади, про його/її очікування. Наприклад: "Я думаю про те, що коли у тебе буде можливість повернутися до цивільного життя, то ми будемо займатися тим і тим, зробимо те і те". Ці плани, задачі та ідеї можуть змінюватися. Важливо, щоб людина, яка перебуває у війську, знала, що її місце у родині чекає на неї.
