Качалка, шахісти, казковий трамвай у лісі та по-справжньому унікальні символи Києва
Пейзажна алея. Фото: Сергій Демченко
Якщо запитати в будь-якого киянина про основні символи столиці (навіть неформальні), то відповіді будуть плюс-мінус однакові. Бо, як запевняли в давньому мемі: є те, що давно вийшло з моди, а є те, що актуальне завжди. І це, зокрема, стосується деяких київських речей та явищ, які існують довше за генсеків, президентів, мерів, фінансові кризи, і, будемо певні, війни теж. Тож нагадаємо про них.
"Качалка" в Гідропарку
Славу світового значення унікальний київський тренажерний зал просто неба отримав орієнтовно після 2012 року, коли завдяки футбольному Євро-2012 іноземні медійники могли досконало вивчити визначні об'єкти Лівого берега. До таких, безумовно, відноситься й легендарна "качалка" в Гідропарку. Як резонно зазначили іноземні журналісти — "найсуворіша у світі", акцентуючи на спортивних знаряддях, міцно приварених ланцюгами.
Хоча деякі києвознавці стверджують, що кольорове фото київської "качалки" потрапило на сторінки американського спеціалізованого видання ще в 1980-ті роки. Американцям було з чим порівнювати, адже найвідоміший наочний приклад — це Venice Beach Gym, пляжний фітнес-зал просто неба в каліфорнійській Венеції, де свого часу "світився" сам Арнольд Шварценеггер.
І київська фітнес-історія тут майже зійшлася за часом, адже ще в 1970-х співробітник Інституту кібернетики Юрій Кук, син головнокомандувача УПА Василя Кука, став ініціатором та ідеологом "народного" тренажерного залу на Долобецькому острові за Венеційським (який збіг) мостом. При його облаштуванні були використані деталі від тракторів, і, як стверджують, радянських танків (!), чавунні батареї, залізничні рейки та каміння. Загалом тут понад 150 знарядь на площі 10 тисяч квадратних метрів — штанги, гантелі, "груші" й навіть боксерський ринг.
Шварценеггер, попри знайомство з Віталієм Кличком, до "качалки" поки не дістався, проте її відвідав Ронні Коулмен — восьмиразовий "містер Олімпія".
Шахісти в парку ім. Т. Шевченка
Важко навіть уявити когось іншого в цьому куточку столичного парку зі сторони вулиці Гетьмана Скоропадського (колишньої Льва Толстого).
Коли там з'явилися люди з шаховими дошками, зосереджені на цейтнотах, цугцвангах та інших мітельшпілях, і яких краще не чіпати без зайвої потреби, — сказати ще важче.
Одна з байок відсилає до 1962 року, ніби перші шахісти перебралися тоді до парку за вимушених обставин. До цього вони "рубилися" у Золотоворітському сквері, та у той час поряд почали будуватися, а потім заселятися іноземні посольства, й азартні компанії звідти попросили подалі від закордонних очей. Довелося перебратися до "садка" в парку — саме так, люблячи, називають своє місце шахові аборигени.
У сленгу новоявлених блогерів юного покоління щодо мешканців гросмейстерського куточка іноді прослизає не дуже поважне словосполучення "шахові діди" з натяком на те, що контингент завсідників "садка" переважно складається з пенсіонерів. Що насправді не так. Шахова сторона парку, немов магнітом до 64-кліткової дошки, притягувала до себе громадян різного віку, роду занять, національностей та віросповідань: відставні полковники міліції, працівники спецслужб, академіки, бандити. В окутані міфами дев'яності, як розповідають, сюди заглядали кримінальні авторитети. Та найбільше ця опен-ейр тусовка притягувала до себе так званих "маргінальних особистостей", зокрема з вуст у вуста передавалася історія про безхатька-першорозрядника, який довгий час мешкав на вокзалі.
До речі, шахи — не єдина спеціалізація цього азартного місця. Тут у пошані також шашки та нарди, а свого часу активно практикувалися карткові ігри. За спогадами місцевих, колись на цій парковій ділянці тривала справді велика комерційна гра, де брали участь навіть "зальотні" — приїжджі з інших міст, не лише України. Нескладно здогадатися, що доходило й до бійок. Ще один розповсюджений вид локального бізнесу — дошки іноді здавалися в оренду, іноземцям — за валюту.
Найпопулярніша чи то байка, чи то бувальщина про те, як шаховий куточок у парку якось відвідав чемпіон світу з шахів Гарі Каспаров, і як ніби хтось із місцевих поставив йому мат. Один із відвідувачів розповідав, як колись сюди "на вогник" заглянув колишній віцепрем'єр Володимир Лановий і… програв одному з гросмейстерів 2 гривні.
Пенсіонери-танцюристи на "Театральній"
А тепер пригадай, коли у тебе це сталося вперше. У який день, місяць чи сезон ти поспішав суботнього вечора додому або на побачення, спустився в підземний перехід метро "Театральна" та… був збитий із пантелику життєрадісним звуком акордеона, жвавим галасом і максимально чарівними парами громадян віку наших бабусь та дідусів, які танцюють? І захотілося ж "зависнути" на цій "Театральній", забувши про всі справи, бо відірватися від цього вкрай милого видовища просто неможливо.
І знову в київському історичному середовищі тривають суперечки, коли саме у цьому переході почалися "олдскульні" вечірки під акордеон. Одна з версій — так само як і з шахістами, пенсіонерам вимушено довелося шукати притулку для свого дозвілля. Починали збиратися ще 1983 року у відомій "трубі" (підземному переході на Майдані Незалежності), у теплу пору року — в Гідропарку, а зрештою згуртувалися на "Театральній". За однією з розповсюджених легенд, самодіяльному танцювальному колективу якось відмовили у приміщенні, тому митцям довелося буквально вирушити "в андеграунд". З тієї пори щовихідних увечері в будь-який сезон року з підземного переходу лунали запальні звуки музичних інструментів та радісні зойки життєрадісних людей поважного віку. До них приєднувалися всі охочі.
Деякий час у протореному фольклорним духом переході влаштовував безплатні уроки народних танців етноколектив "Божичі". Іноді танцівникам акомпанували цілі ансамблі.
Здавалося, ніхто й ніщо не могло стати на заваді колоритним танцюристам із "Театральної". Та от настав жахливий для України лютий 2022 року, і зі зрозумілих причин завсідники переходу перестали тут збиратися: хтось тимчасово залишив країну, хтось не виходив із дому з міркувань безпеки. Та у листопаді 2022 року на "Театральній" знову залунав акордеон. У реаліях часу підземний перехід поруч із метро тепер ще й найбільш безпечне місце.
Танцівників навіть вшанували скульптурою проєкту "Шукай" (її помістили просто на стіні підземного переходу) з красивою легендою: "Мене потреш — завжди у парі будеш".
"Пейзажка"
"Заскочимо у гастрік та рушимо на Пейзажку?" Чи на БЖ? А може, на Гончарку?
Залежить від того, у який історичний період ти міг це промовити, адже зараз уже й "гастріків", як таких, немає. А щодо назви улюбленого киянами місця відпочинку на Старокиївській горі над урочищем Гончарі та того, як його правильно називати, досі точаться списи й вирують баталії. Неформали, тусовщики та просто творчі й активні люди років із дев'яностих звикли його називати БЖ, оскільки ця зона закінчується між будинками на вулиці Велика Житомирська (публіка у той час переважно була російськомовною, тому й Житомирська була "Большая").
Одна з популярних версій назви "Пейзажна алея" пов'язана з тим, що ніби викладачі НАОМА (Національної академії образотворчого мистецтва), що на Вознесенському узвозі, відправляли студентів у цю місцину на заняття з малювання. Інша — тому що звідси справді відкриваються чудові столичні краєвиди, і це одна з кращих можливостей їх розгледіти.
Основу цієї туристичної локації було закладено на початку 1980-х за проєктом архітектора Аврама Мілецького, коли Київ готувався масштабно відзначати своє 1500-річчя. Оглядова зона передбачалася як частина комплексу архітектурно-історичного заповідника "Древній Київ"; ця його єдина частина й була втілена у життя.
У 2007-му на "Пейзажці" виникла серйозна (типова для Києва) загроза забудови багатоповерхівкою. Тоді активісти підняли галас і відстояли простір. Того ж року пустир було прикрашено парком мозаїчних скульптур, який, на жаль, не оминали вандали: зокрема, "Маленькому Принцу" неодноразово відривали руку разом зі шпагою. У 2009-му з'явився дитячий сквер із казковими фігурами від скульптора Костянтина Скритуцького.
Не так давно, на радість користувачів TikTok та Instagram, відбулася реконструкція сходів. Тепер вони мають неймовірний вигляд у вечірній час.
Сьогодні "Пейзажка" — пам'ятка природи місцевого значення, яка перебуває під охороною ЮНЕСКО. Як-не-як, саме тут росте легендарна липа Петра Могили, яку засновник Києво-Могилянки посадив 400 років тому.
Київський торт
Переповідають наступний київський діалог: покупець у літах, заглянувши до однієї із сучасних кондитерських крамниць, не оминає закинути: "А ви знаєте, що найсмачніший Київський торт був у… Карла Маркса?" На що кмітливий господар дотепно відрізає: "Ви праві, Карл Маркс був справді видатним кондитером".
Історично склалося, що з Київським тортом колоритного бороданя-засновника комунізму пов'язує столична кондитерська фабрика, свого часу названа його ім'ям. Вже багато років вона асоціюється з назвою "Рошен", як, власне, і легендарний Київський торт із хрустким безе, кремом та ароматними горіхами.
Саме на тій фабриці народилося декілька красивих легенд про таємний рецепт та історію його походження, як це і має бути у красивого з усякого погляду кондитерського виробу. За однією з них, одного вечора в 1950-х кондитери фабрики забули покласти в холодильну камеру партію яєчного білка, призначеного для бісквіта (дехто стверджує, що тоді на виробництві просто зник струм). Збиті білки простояли в теплому приміщенні майже добу, а наступного дня начальник бісквітного цеху разом із юною помічницею змастив білкові коржі масляним кремом, посипав ванільною пудрою та прикрасив квітковим орнаментом.
Інша версія свідчить, що секретний рецепт знайомого кожному смаку народився в результаті експериментальних пошуків однієї з молодих працівниць фабрики.
Так чи інакше, в 1973 році рецепт Київського торта було офіційно запатентовано — його авторами вважаються Ганна Курило та Галина Фастовець-Калиновська. До речі, інгредієнти з роками змінювалися: сьогодні ми не можемо уявити смак десерту без фундука, а колись туди додавали горіхи кеш'ю, які у СРСР у межах співробітництва постачали з Індії. У класичному оформленні на коробці був намальований пішохідний міст через Дніпро, листя та два каштани. Класичний торт тих часів важив рівно один кілограм. Сьогодні — трохи менше, зате запроваджена традиція перев'язувати коробку червоною стрічкою.
З певного часу Київський торт став своєрідною місцевою валютою: ним можна комусь подякувати або когось задобрити. Розповідали, що іноді за бажаним смаколиком люди займали черги ще з четвертої ранку.
І зовсім не є легендою те, що в 1976 році великий триярусний торт вагою понад 5 кілограмів привезли з Києва генсеку Брєжнєву на його 70-річчя. Після цього сентиментальний правитель Союзу навіть вимагав добавки.
Трамвай до Пущі-Водиці
"Ви, певно, ніколи не чули хор лісових птахів, який вривається через відкриті двері прямо в трамвайний салон!" — замислюється в одному зі своїх творів відомий оспівувач Києва та околиць Андрій Курков.
І мова, звісно, про маршрут легендарного трамвая № 12. У 1960-ті, часи дитинства письменника, він курсував від залізничного вокзалу через Куренівку до заміського курорту Пуща-Водиця. Пізніше, у наші дні — від Контрактової площі.
Важко зрозуміти, що саме робить цей маршрут найбільш унікальним: чи те, що трамвай цілих шість кілометрів рухається лісом, чи те, що до війни його протяжність сягала 19 кілометрів, а час поїздки складав близько години, а можливо, й те, що на шляху між Контрактовою площею та Пущею-Водицею була аж 41 зупинка.
У 1900-му в Пущу, передмістя Києва, було прокладено рейкову дорогу, після чого місцевість із містом з'єднав паровий трамвай. У 1908 році найдавніша київська лінія була електрифікована. А 12-й маршрут з'явився в 1922-му та проіснував із незмінним номером сто років. У часи обох світових воєн він перевозив бійців прямо на лінію фронту та забирав звідти поранених, яких відвозили у шпиталі.
Ще одна колоритна особливість "дванадцятки": окрім того, що трамвай екзотично дзвенів у Пущанському лісі, під час поїздки пасажири мали змогу спостерігати різних тварин — білок, лисиць, оленів та вепрів. Водії розповідають навіть про зустрічі з вовками.
Під час повномасштабного російського нападу Пуща-Водиця опинилася в зоні обстрілів, тому трамвайна колія зазнала пошкоджень. На розмінування лісу також знадобився певний час. Та згодом було запущено новий маршрут — 12К, який курсує до Пущі від Куренівського парку. Його вартість усе так само 8 гривень.
