Історія головного корпусу КПІ: перший в Україні "кампус нового типу" зі 125-річною історією
Фото: архіви
У ніч на 17 червня Київ зазнав чергового ворожого обстрілу, внаслідок якого постраждали й заклади освіти. Серед них — історичний корпус №4 Київської політехніки, звідки понад сто років тому розпочалася історія цього легендарного технічного вишу.
За інформацією адміністрації КПІ ім. Ігоря Сікорського, пошкодження зазнали декілька споруд університету. Серед них — корпус, зведений ще у 1898 році, — перша будівля інституту, яка стала його архітектурним і символічним початком. Вибухова хвиля вибила вікна та зачепила внутрішні приміщення.
Ударна хвиля також пошкодила постамент Олександра Кудашева — видатного професора КПІ та одного з піонерів авіації в Україні. Його внесок у науку був неоціненним, а пам'ятник біля корпусу довгий час залишався символом, що поєднує минуле й сучасність політехніки.
Сьогодні ми розкажемо, чому саме цей корпус є особливим для кількох поколінь студентів і викладачів.
Є в Києві місця, що наче вростають у місто. Вони стоять стільки, що перестають бути просто будівлями — стають символами. Таким символом уже понад 120 років є головний корпус Київської політехніки.
Його жовта цегляна спина здіймається посеред кампусу на Шулявці, серед старих каштанів і вічних студентських маршрутів: від метро — через площу Знань, повз автомат із кавою — до високих дверей, що бачили все. Тут починали свій шлях інженери, архітектори, авіаконструктори, згодом — айтівці, підприємці, винахідники. А ще — тисячі людей, яких життя відправляло сюди не за дипломами, а просто шукати свій шлях.
Ця будівля пережила дві світові війни, революції, десятки перебудов і реставрацій. З її вікон бачили повітряні кулі, німецькі літаки й сучасні дрони. У ній лікували поранених, з неї виїжджали ешелони добровольців, у ній ночували евакуйовані бібліотекарі, а згодом — ночували студенти перед сесією.
Сьогодні головний корпус — адміністративне серце КПІ й одна з найвідоміших пам'яток української інженерної історії. Але, попри всі офіційні регалії, він лишився живим. Хтось заходить сюди вперше — і дивується, який він великий. Хтось повертається сюди роки потому — і розуміє, що в цих стінах досі відлунює юність.
Народження та будівництво
Кінець XIX століття змінив Київ назавжди. Місто стрімко росло: розбудовували заводи, електростанції, залізниці. Підприємці та інженери все частіше обговорювали одне й те саме питання: звідки брати людей, які вміють проєктувати, рахувати, будувати, винаходити? Університету, що міг би готувати інженерів нового часу, просто не існувало.
1896 року у міській думі відбулася доленосна нарада. Присутні дійшли висновку, що Києву потрібен власний політехнічний інститут — такий, що стане символом сучасної інженерної школи. Було вирішено виділити під будівництво ділянку в урочищі Шулявка, тоді ще майже околиці міста. Поля, невеликі хутори й багато простору. Ідеальне місце, щоб розвернути кампус, не зважаючи на тісноту центральних кварталів.
Проєкт нового закладу вирішили обрати на архітектурному конкурсі. Перемогу здобув відомий харківський архітектор Ієронім Кітнер. Його робота мала символічну назву — Prestissimo. У музиці це означає "якнайшвидше". В якомусь сенсі ця назва виправдала себе: будівництво головної будівлі справді просувалося швидко — для кінця XIX століття темпи були рекордними.
Проте Кітнер не міг повністю керувати роботами в Києві, тому головним архітектором і виконавцем задуму став його учень і помічник — Олександр Кобилєв. Саме він стежив за кожною цеглиною, кожним виступом, кожною деталлю фасаду. І саме він згодом став першим професором архітектури у стінах інституту, який сам же й побудував.
Будівництво почалося влітку 1898 року. Для Києва це була подія: на Шулявку потягнулися підводи з гранітом і цеглою, за місто поїхали студенти-архітектори робити заміри, інженери рахували кошториси.
Фундамент будівлі закладали з темного гніванського граніту — його везли з Поділля. Стіни зводили з жовтої київської лицьової цегли, обпаленої на місцевих заводах.
Будівельники працювали швидко: вже до кінця 1899 року підняли головний об'єм корпусу й гранчасті башти, які й сьогодні впізнає кожен. Уяви: ще не було електричних підіймачів, не було сучасних бетономішалок. Усе робили вручну — і за два роки виросла будівля завдовжки майже 260 метрів.
Весною 1900 року почали ставити покрівлі. У серпні стіни були вже майже готові, частина вікон стояла. Всередині ще пахло вапном, глиною, сирістю. Але паралельно розгортали оздоблення: муляри клали плитку на сходах, майстри ліпили фризи й карнизи. Ще за рік, у 1901-му, сюди зайшли перші студенти. Головний корпус ще не мав остаточного вигляду, але вже виконував свою головну роль — був простором навчання.
У ці ж роки поруч будували інші корпуси — хімічний, механічний, фізико-хімічний. Так поступово вимальовувався кампус нового типу, про який тоді лише починали мріяти в російській імперії. Щось схоже створювали у Львові й Харкові, але масштаби київського проєкту були унікальні.
Архітектура, стиль, атмосфера
На перший погляд, головний корпус КПІ — просто велика симетрична будівля. Але якщо зупинитися і роздивитися його уважно, стає зрозуміло: він складніший, ніж здається.
Його проєктували у стилі, який на межі XIX–XX століття називали цегляним романтизмом. Це суміш різних напрямів — романської архітектури з її масивними формами, готики з її високими арками та декоративної цегляної кладки, що тоді була дуже популярною серед технічних і промислових будівель. Усе це поєднали в один архітектурний твір, де кожен елемент мав не тільки естетичну, а й символічну вагу.
Фасад корпусу довжиною понад дві сотні метрів вибудуваний чіткими горизонталями. Центр підкреслює випнутий ризаліт із великим трикутним фронтоном — він ніби задає ритм усьому ансамблю. З двох боків здіймаються гранчасті башти з флюгерами. Їх видно з будь-якої точки площі Знань, і саме вони створюють відчуття "фортеці".
Далі фасад розгортається у довгі крила з рядами аркових вікон. Ці вікна — окрема історія: вони високі, майже від підлоги, і дають багато світла. У той час це було важливо — електричне освітлення лише починали встановлювати, і природне світло було головним ресурсом.
Декор теж має свою мову. Між вікнами — стримані цегляні пояси й орнаменти. Над входами — лаконічні сандрики. Все це не має надмірної розкоші, але створює відчуття порядку і строгого ритму. Архітектура ніби каже: тут навчають точних наук, тут дисципліна і структура.
Усередині головний корпус так само продуманий. Центральний вестибюль веде до широких сходів, що розходяться на два крила. Високі коридори з ледь помітним відлунням, груба плитка на підлозі, масивні двері аудиторій — усе це створює атмосферу серйозності й величі. Але поряд — затишні ніші біля вікон, де завжди хтось сидить із конспектом або кавою.
Актова зала корпусу — особлива гордість. Її багато разів перебудовували та ремонтували (після пожежі 1914 року, після війни, у 1970-х). Сьогодні вона поєднує історичні елементи — ліпнину, різьблені дерев'яні деталі — і сучасне обладнання. Саме тут відбуваються найважливіші церемонії університету: посвяти студентів, конференції, урочисті зустрічі.
Є в головному корпусі й унікальні дрібниці, про які знають лише ті, хто тут навчається: наприклад, стара дошка оголошень біля входу, на якій з'являються списки "відрахованих", або легендарні сходи, що завжди видаються довшими, коли запізнюєшся.
Ця архітектура не показна, не палацова, але в ній є щось дуже справжнє. Справжнє — як сама технічна освіта: без прикрас, із повагою до праці та знань.
Корпус у вирі подій
Якщо уявити, що стіни головного корпусу вміють говорити, вони б розповіли не тільки про лекції та іспити. Ця будівля бачила революції, війни, евакуації, шпиталі й відродження.
1905 рік. Імперія здригається під хвилею страйків і виступів. Київ — не виняток. Студенти політехніки — серед найбільш активних. У головному корпусі відбувається Пленум Шулявської республіки — стихійного самоврядування, яке кілька тижнів контролювало околиці. Тут збиралися активісти, писали прокламації, планували протести. У ті роки головна будівля стала простором свободи й сміливості.
Перша світова війна. У 1914-му Київ наповнився пораненими. Актову залу головного корпусу перетворюють на шпиталь. Тут стояли ліжка, працювали сестри милосердя, лікували солдатів. Одночасно у лабораторіях виготовляли деталі для авіаційних двигунів, хімічні сполуки, що постачали на фронт.
1917–1920 роки. Революції, зміна влади, громадянська війна. У корпусі кілька разів розміщували штаби різних сил — від українських урядових структур до червоногвардійців. У ці роки університет виживав буквально всупереч обставинам: лекції чергувалися з реквізиціями, лабораторії — з засіданнями військових комісій.
Друга світова війна. Найстрашніше випробування. У 1941 році, після вступу німців до Києва, корпус знову займають військові. Тут розташували німецький лазарет. Частину лабораторного обладнання вивезли або розікрали. Під час відступу окупанти хотіли знищити будівлю, але зрештою вона вціліла. Після визволення міста в 1943-му корпус знайшли частково зруйнованим: з вибитими вікнами, розбитими сходами, пошкодженими стінами. Але вже наступного року почали перші відновлювальні роботи. Студенти й викладачі повернулися до занять, навіть коли у багатьох аудиторіях ще не було скла у рамах.
Післявоєнні десятиліття. У 1950–1970-х роках корпус кілька разів ремонтували, частково надбудовували крила, оновлювали комунікації. Саме тоді постав нинішній вигляд сходових веж і більш сучасний інтер'єр деяких аудиторій. Але головні риси архітектури збереглися.
Початок 1990-х. Коли розпалася радянська держава, університет отримав більше автономії. Корпус перетворився на центр прийняття рішень і символ нової доби. Тут проходили конференції, засідання ректорату, працювали перші українські студентські організації.
2022 рік і сучасність. Під час повномасштабного вторгнення частину вікон і скляних конструкцій корпусу пошкодила ударна хвиля. Сьогодні головна будівля продовжує жити — як і сто з гаком років тому, вона зберігає в собі пам'ять поколінь.
Сьогодення та пам'ять
Сьогодні головний корпус КПІ — місце, де сходяться маршрути тисяч людей: першокурсників, професорів, іноземних делегацій, випускників, які приходять згадати студентські роки.
Тут розміщується ректорат — центр управління університетом. Саме сюди веде дорога всіх абітурієнтів, які приходять подавати документи. Звідси починаються урочисті екскурсії, сюди приходять за підписами, довідками, наказами про зарахування чи відрахування.
Частина аудиторій першого поверху використовується для занять. Багато хто зі студентів пам'ятає запах цих аудиторій — старої штукатурки, книжок і фарби. Пам'ятає холодні підвіконня, на яких зручно сидіти з кавою, довгі коридори, що здаються нескінченними, якщо біжиш, запізнюючись.
Фасад корпусу став неофіційною емблемою КПІ. Він зображений на сувенірах, дипломах, пам'ятних значках і плакатах. Його фотографують туристи й самі студенти — на посвяту, випуск, просто на пам'ять. Коли питають, що таке КПІ, часто показують фото саме цієї жовтої цегляної споруди з двома баштами.
Він не ідеальний — холодний взимку, з тріщинами у тинькуванні, інколи надто стриманий. Але саме ця справжність і робить його важливим. Бо головний корпус — не про фасад. Він про історію, яка триває. Про покоління, які приходять і йдуть. Про пам'ять, що залишається.
І якщо одного дня ти зайдеш і торкнешся рукою теплої шершавої цегли, подумай: її клали люди, які понад століття тому теж творили своє майбутнє. Можливо, у цьому — головна сила цієї фортеці знань.
