Радіоактивні меблі та чорнобильські квартали: як Київ приймав постраждалих від аварії на ЧАЕС
Евакуація дітей з Прип'яті. Архівне фото
Після аварії на Чорнобильській АЕС Київ став одним із міст, які прийняли найбільшу кількість людей, евакуйованих із забруднених радіоактивними викидами територій. Українська столиця стала чи не головним епіцентром ліквідації катастрофи поза зоною відчуження.
"ТиКиїв" продовжує серію статей до 40-річчя аварії на ЧАЕС, присвячених тому, що відбувалося навколо катастрофи. У цьому матеріалі розповідаємо про те, як місто приймало та куди розселяло чорнобильців, де лікували ліквідаторів аварії та чим був небезпечний яр у Сирецькому парку.
Перші евакуйовані чорнобильці почали прибувати до Києва майже одразу після катастрофи — постраждалих безпосередньо у ніч аварії пожежників та працівників станції привозили до аеропорту "Жуляни" й звідти майже всіх відправляли до москви.
Зрозуміло, що літаки після цього були сильно заражені радіацією, тож зі столиці пішов негайний наказ забрати техніку назад до Києва. Охочих ризикувати здоров'ям серед москвичів не знайшлося, і в результаті літаки назад у "Жуляни" перегнали три київські пілоти. За розповідями працівників аеропорту, ''брудні'' машини після цього ще довго іржавіли на спецмайданчику.
Радіометричний контроль із подальшим обмиванням людей із заражених територій організували у спеціальних санітарних пропускниках Жовтневої (сучасна назва — Свято-Михайлівська) лікарні та ще кількох інших. Зокрема, одним із перших надавати їм допомогу почала клінічна лікарня №9 на Сирці. Колишні пацієнти потім згадували з нотками суму парк із дитячою залізницею та допитливих київських білочок, що заглядали у вікна палат.
Уражених радіацією людей поклали в окремі корпуси, які до того слугували інфекційними відділенннями. Після цього будівлі не використовували майже пів року, аж поки в 1987-му адміністрація лікарні не вирішала зробити реновацію. У яр Сирецького парку викинули всі меблі з палат та навіть лінолеум. Це не допомогло, і палати продовжували сильно "фонити". Тоді до викинутого в парк інвентарю додалися фрагменти стін, склоблоків, дверні та віконні рами.
Це все мало бути похованим у спеціальних могильниках, але, як часто буває, відповідальні керманичі вирішили все набагато простіше.
У яру ще довго гралися діти з Сирецького масиву, які майстрували халабуди з небезпечних тумб та ліжок. І тільки у 2000-х роках, коли тут майже випадково провели дозиметричну розвідку, ситуація набула розголосу, і все радіоактивне сміття вивезли. Зараз на цьому місці височіє сучасний житловий комплекс.
Але повернемось у квітень 1986 року. 27 числа, о 13:10 за київським часом, урядова комісія ухвалила рішення про евакуацію мешканців постраждалих від радіації територій. У Прип'ять прибули понад 1100 автобусів з автотранспортних підприємств Києва та області. Попри серйозні організаційні помилки та зволікання, ціле місто переселили досить злагоджено — увесь процес зайняв лише три години.
Людей із Прип'яті евакуювали особливим способом: їх вирішили не спрямовувати на збірні точки, а натомість забирати автобусами прямо перед будинками. Колона з евакуйованими у супроводі машин ДАІ розтяглася на 18 км. Крім того, на залізничну станцію Янів подали пасажирські потяги.
Водіям автобусів та супровідному персоналу не видали навіть мінімальних засобів індивідуального захисту та не попередили їх про те, наскільки небезпечною для здоров'я є їхня місія. Потім радянські посадовці пояснювали це тим, що боялися виникнення паніки.
Виконавши завдання, втомлені водії у забрудненому радіацією одязі повернулися до міста. Для дезактивації або ж, просту кажучи, миття їм виділили лазню в авіамістечку неподалік станції метро ''Святошин". Свого часу лазню на вулиці Авіаконструкторській, 12 побудували за особистою ініціативою тодішнього директора авіазаводу ім. Антонова, Василя Степанченка. У 1986-му цей банний комбінат став порятунком для сотень водіїв. Потім будинок довелося довго відмивати від радіації — люди дуже сильно забруднилися. На початку 1990-х лазню закрили, і до 2015 року тут розташовувався банк.
Оперативний штаб з ліквідації наслідків аварії у Києві розташовувався на вулиці Марії Заньковецькій, 5/2. Сюди зверталися добровольці, готові їхати до зони катастрофи. Багатьох із них залучили на перших етапах ліквідації, а після завершення основної фази робіт вже долучали атомників-професіоналів.
У бік Чорнобиля постійно йшли колони військової техніки — на площі Тараса Шевченка навіть встановили знаки, що вказували, що ця дорога веде до зараженої зони. Кияни жертвували власні гроші у фонд допомоги постраждалим від аварії. Менш ніж за місяць, до 23 травня 1986-го, на спецрахунок № 904 перерахували близько 200 000 карбованців.
Перед урядом також стояла інша нагальна проблема — де поселити евакуйованих із зони відчуження, які залишилися без житла. Адже лише в одній Прип'яті до аварії мешкали понад 50 000 людей. Районний центр Чорнобиль з усіма прилеглими селами нараховував приблизно стільки ж жителів. Тож спішно розпочалося будівництво нового атомного містечка — Славутича. Його в стислі терміни збудували на території Чернігівщини, проте адміністративно все ж віднесли до Київської області. Також багато хто з евакуйованих осів у Києві.
Як відомо, у Радянському Союзі було умовно безплатне житло, проте черги на його отримання були величезними. Можна було десятиліттям чекати на власні квадратні метри. Багато хто з киян покладав великі надії на нові масиви, що активно зводили на околицях міста, однак квартири там часто діставалися саме "чорнобильцям". Звісно ж, це викликало негативну реакцію в тих, хто роками стояв у чергах.
Насамперед ордери на квартири у Києві видавали співробітникам Мінатоменерго та Міненерго, евакуйованим із зони відчуження. Станом на 31 грудня 1986 року їм було виділено 7500 квартир і 1015 місць у гуртожитках на нових масивах Троєщина та Харківський, побудованих, відповідно, на місці знесених сіл Вигурівщини та хутора Шевченка. У нових кварталах, де влаштувалися переселенці, перші роки після аварії нерідко лунала похоронна музика.
Трохи згодом колишнім мешканцям відселеної Прип'яті стали видавати квартири в останньому за ліком мікрорайоні Микільської Борщаговки, між вулицями Якуба Колоса та Героїв Космосу. Там нове житло отримали 1700 прип'ятчан.
Мешканці Борщагівки відносилися до нових сусідів досить приязно. У ті часи молодь ділила між собою "Борщагу" на так звані п'ятаки, тож на народній мапі великого масиву з'явився новий п'ятак — прип'ятський. Місцевий гастроном на Якуба Колоса теж назвали прип'ятським. Дітей переселенців особливо не ображали, хоча деякий час, як згадують місцеві, за очі їх все ж називали "чорнобильським їжаками" або "радіоактивними".
А от на Троєщині взаємини склалися не одразу. Міцні київські та прип'ятські парубки влаштовували ночами цілі баталії, що супроводжувалися страшними криками, від яких просиналися всі навколо. Але згодом прижилися й ті.
Багато хто з евакуйованих зміг вивезти із зони ураження свої особисті речі. Влада дала на це дозвіл влітку 1986 року, щоб запобігти спробам мародерства. Всі предмети мали обов'язково перевіряти на радіоактивність на пунктах дозиметричного контролю. Проте, як завжди, не обійшлося без корупції, й часто люди тягли із собою у Київ дефіцитні, але набиті радіоактивною пилюкою ковдри.
Скоро по квартирах переселенців почали ходити дозиметристи — кияни з подивом спостерігали в сміттєвих баках цінні речі, які, знову ж таки, розтягували хто куди міг.
На Троєщині "чорнобильцям" віддали кілька кварталів вздовж вулиці Оноре де Бальзака. На півночі житлового масиву переселенцям виділили ділянки під городництво та садівництво. Відразу почали зводити величезний Республіканський клінічний опіковий центр, будівництво якого так і не було закінчене через брак коштів.
Згодом на все тій же вулиці Бальзака вирішили створити парк пам'яті жертвам Чорнобильської катастрофи, і у 2001 році заклали перший камінь. Однак адміністрація району довгий час перешкоджала будівництву, сподіваючись розмістити тут вигідну заправку. Справедливість перемогла, і у 2010 році в парку звели Стіну пам'яті, на якій встановили 48 гранітних плит із зображеннями та назвами покинутих через катастрофу населених пунктів.
Начальник воєнізованої пожежної частини №2 Леонід Телятников, який командував гасінням пожежі на ЧАЕС тієї страшної ночі, у 1987 році облаштувався із сім'єю на Оболоні.
До речі, епізоди евакуації прип'ятчан із фільму "Розпад" 1990 року — однією з перших радянських художніх кінострічок, присвячених аварії — знімали якраз на Оболоні.
Директор ЧАЕС Віктор Брюханов та заступник головного інженера станції Анатолій Дятлов після звільнення з в'язниці оселилися на Троєщині. Дятлов, який сам отримав чималу дозу опромінення, помер від інфаркту у 64 роки. А от Брюханов дожив до 85 років та пішов з життя у 2021-му.
В листопаді 2025 року через обстріл росіянами Києва на Троєщині загинула Наталія Ходемчук. ЇЇ чоловік Валерій був першою жертвою аварії на ЧАЕС — його тіло так й не знайшли.
