Історія "Золотих Воріт": візитівка київського метро, що мала бути зовсім інакшою
Фото: Олег Тоцький
"Золоті ворота" не раз потрапляли до переліків найкрасивіших станцій метро в Європі та світі, а їхні мозаїчні панно із зображенням київських князів, церков і святих заворожують як місцевих, так і гостей столиці. Та якби не зухвалість архітекторів, ця станція мала б зовсім інший вигляд — без свого знаменитого оформлення. Розповідаємо історію візитівки київського метро.
Як будували станцію
Третю, "зелену", гілку столичної підземки почали будувати на початку 1982 року. Першими трьома станціями на ній стали "Золоті Ворота", "Палац спорту" та "Мечникова" (нині "Кловська"). Відкрити їх планували ще в 1986 році, але з різних причин роботи просувалися повільно — виникали складнощі з будівництвом, а також проблеми з фінансуванням і постачанням матеріалів, адже СРСР тоді вже перебував на межі розпаду.
На початкових етапах проєкту планувалося, що "зелена" лінія перетинатиметься з "червоною" в районі вже збудованого "Університету" — для пересадки там мала з'явитися нова станція "Вулиця Комінтерну" або ж "Комінтернівська".
Та зрештою трасу нової гілки посунули ближче до центру, а на "червоній" лінії вирішили добудувати ще одну станцію для пересадки, яку в 1978 році відкрили під назвою "Ленінська" (нині це "Театральна"). Іншу пересадну станцію на "зеленій" гілці вирішили розмістити в районі Золотих воріт, від яких вона й отримала свою назву.
На початку 1980-х від Золотих воріт — головної брами стародавнього Києва часів Ярослава Мудрого — залишалися лише руїни. Та навесні 1982 року, з нагоди святкування 1500-річчя міста, пам'ятку реконструювали, збудувавши над нею павільйон у давньоруському стилі. Всередині споруди облаштували музей, а поруч упорядкували Золотоворітський сквер, у якому вже за часів незалежності встановили пам'ятник князю Ярославу.
Конструкцію нової станції одразу вирішили робити колонною, врахувавши досвід будівництва та експлуатації "Майдану Незалежності". Подібна конструкція має більшу пропускну здатність порівняно з пілонною, що особливо важливо для станцій із пересадками.
Ескалатор на "Золотих воротах", як і на більшості інших станцій глибокого залягання, зробили двомаршевим — із проміжним вестибюлем посередині. Вестибюль спочатку збудували на поверхні, а потім опустили під землю на заздалегідь підготовану бетонну основу — цю технологію раніше вже застосовували на "Арсенальній", "Університеті" та інших станціях. Як і при будівництві цих станцій, ґрунти довкола довелося заморожувати через велику кількість підземних вод: для цього пробурили близько 200 свердловин, через які закачували рідкий азот.
Спускати проміжний вестибюль під землю почали в листопаді 1987 року — швидкість спуску становила до пів метра на добу. У квітні 1988-го споруда досягла проєктної позначки, після чого розпочалося прокладання нижнього ескалаторного тунелю до самої станції. Через складні гідрогеологічні умови, з якими зіткнулися будівельники під час прокладання тунелів, та інші проблеми, вихід зі станції не встигли добудувати до моменту її відкриття. Тож до 1 травня 1990 року пасажири могли потрапити на "Золоті ворота" лише через "Театральну", або ж вийшовши на ній із поїзда.
Наземний вестибюль облаштували в Золотоворітському проїзді, гармонійно вписавши в архітектуру сусідніх будинків. Саме приміщення — надзвичайно просте за оформленням і жодним чином не натякає на ту красу, яка чекає на пасажирів на самій станції.
Як станція отримала своє оформлення
Спочатку планувалося, що "Золоті ворота" будуть типовою радянською станцією метро того періоду — стриманою та утилітарною. Ось такими були перші ескізи:
В архітектурному конкурсі переміг московський Метрогіпротранс, який запропонував досить типовий для 1980-х дизайн, що мало чим відрізнявся від попередніх ескізів. Саме його і планували втілити в життя. Але у справу втрутився головний архітектор Києва Микола Жаріков, якому не сподобалося запропоноване в москві оформлення. На його думку, воно аж ніяк не розкривало історичної значущості місцевості, де мала з’явитися станція.
Жаріков зупинив усі роботи та доручив розробити новий проєкт Вадиму Жежеріну — київському архітектору, який до цього працював над станцією "Площа Льва Толстого" (нині — "Площа Українських Героїв") та реконструкцією самої площі. І дав на це лише тиждень.
Жежерін працював над новим оформленням "Золотих воріт" разом зі своїм батьком Борисом. Той також був відомим архітектором і мав у доробку проєкти будівлі Офісу президента на Банковій, головного павільйону ВДНГ та реконструкції Національної опери. Спочатку син і батько мали геть різне бачення майбутньої станції. Та зрештою вони дійшли згоди й створили перші ескізи.
Ці ескізи вже чимось нагадували реалізоване оформлення станції, проте були набагато скромнішими. Так, на мозаїках архітектори запропонували зобразити лише орнаменти, без князів і церков, бо були впевнені, що таку "антирадянщину" ніхто не погодить.
Ідея Жежеріних сподобалася Жарікову, і він скликав велику комісію з чиновників, архітекторів, істориків та художників, щоб її презентувати. Більшість присутніх розкритикували запропонований проєкт, однак тодішній перший заступник голови виконкому Київради Микола Лаврухін досить несподівано дав йому "зелене світло". Далі архітектори доопрацювали оформлення і все ж вирішили додати історичні образи — видатних київських діячів та храми домонгольського періоду.
Безпосередньо над мозаїками працювали художники Григорій Корень і Володимир Федько. Їх збирали на поверхні у спеціальних металевих формах, оскільки на самій станції для такої тонкої роботи було забагато будівельного пилу й бруду. Потім ці форми монтували в заздалегідь підготовлені ніші на станції. Роботи проводили майже таємно, адже існував великий ризик, що хтось із партійного керівництва помітить "самодіяльність" зухвалих київських архітекторів і художників та зупинить усе. Готові мозаїки з образами князів і церков закривали папером. Та під кінець 1980-х партійному керівництву було вже не до цензури.
Ще одним головним болем став мармур для облицювання колон. Потрібний був лише в одному кар'єрі на Уралі, але на той час у внутрішній логістиці СРСР уже панував повний безлад, і його не встигли б доставити вчасно. Допомогло особисте втручання Лаврухіна, який сам зателефонував директору кар'єра та про все домовився. Схожі проблеми виникали з багатьма матеріалами. Наприклад, замість жовтої смальти на мозаїках мала бути золота, але підприємство, яке її виготовляло, на той час уже закрилося.
Унікальні мозаїки та приховані секрети
Напередодні відкриття "Золотих воріт" в одній частині станції ще завершували облицювальні роботи, а в іншій — вже збивали дерев'яний поміст для учасників урочистостей. Не встигали навіть вчасно повісити частину люстр.
Коли архітектори з художниками почали знімати з мозаїк папір, на станцію завітав Микола Лаврухін з командою різних поважних чиновників. За спогадами Вадима Жежеріна, побачивши готові мозаїки, Лаврухін буквально обімлів від захоплення — такої краси він явно не очікував.
Наступного дня, 31 грудня 1989 року, станцію урочисто відкрили, а разом із нею запустили третю лінію київського метрополітену. Ділянкою протяжністю 1,9 кілометра спочатку курсували два човникові потяги, а потім через низький пасажиропотік залишився лише один. Ситуація змінилася на краще, коли відкрили наступну ділянку "зеленої" гілки до "Видубичів".
Спочатку на "Золоті ворота" багато хто приїздив просто, щоб подивитися на станцію та її мозаїки.
Жодна з цих мозаїк не повторюється. На деяких зображені люди — засновники Києва, князі (від Аскольда до Данила Галицького) та видатні діячі (Нестор Літописець, Анна Ярославна тощо). На інших — старовинні храми: Софійський та Успенський собори, Кирилівська та Десятинна церкви.
Також зустрічаються численні зображення симарглів — міфічних божеств з пантеону Київської Русі.
У торцях станції розміщені чотири великі мозаїчні панно: зі сторони виходу в місто зображений Архангел Михаїл, а з тієї, що веде на перехід до "Театральної", — Георгій Змієборець.
Оформлення станції доповнює жовта київська цегла, якою викладені арки по всій станції. А масивні бронзові люстри та настінні бра, що імітують старовинні свічні світильники, створюють ілюзію, ніби ти потрапив не на станцію метро, а у князівські покої.
Проміжний вестибюль також оформлений у загальному стилі станції. Його стіни облицьовані білим мармуром із цегляною розшивкою під плінфу. Декоративні ніші імітують вікна та чергуються з кованими вентиляційними решітками й такими ж настінними світильниками, як на самій станції.
У проміжному вестибюлі є ще один приклад "антирадянщини", за який наприкінці 1980-х могли серйозно покарати. На мозаїчному карнизі прямо над виходом до верхнього ескалатора робочі виклали напис "СЛАВА УКРАЇНІ" яскраво-червоною смальтою на темнішому фоні. Зараз його майже не видно, але кажуть, що в перші роки після відкриття станції це гасло було дуже помітним.
У якомусь сенсі "Золоті ворота" випередили свій час. За кілька років Україна здобула незалежність і почала по-новому пізнавати свою непросту та багату історію — історію, яку відображає ця неповторна станція.
У 1991 році автори дизайну станції були відзначені Державною премією України. У 2011-му туристичне видання BootsnAll назвало "Золоті ворота" однією з 15 найкрасивіших станцій метро у світі, а у 2013-му вона увійшла до списку 22 найгарніших європейських станцій за версією газети The Daily Telegraph. Та, мабуть, найбільшою нагородою є щирий захват людей, які бачать "Золоті ворота" вперше.
