Парад на 1 травня, паніка та вино для профілактики: що відбувалось у Києві одразу після аварії на ЧАЕС

Першотравень 1986 року на Хрещатику. Архівне фото: pastvu.com

У квітні цього року виповнюється рівно 40 років з моменту однієї з найбільших техногенних катастроф в історії людства — аварії на Чорнобильській АЕС. До цієї дати "ТиКиїв" готує серію матеріалів, присвячених тому, що відбувалось навколо Чорнобильської катастрофи. 

Точна відстань від четвертого енергоблока ЧАЕС до знака "нульовий кілометр" біля будівлі Головпоштамту на Майдані Незалежності — 108,6 кілометра. Тому питання, чи міг Київ не постраждати від "чорнобильської хмари", яка кілька разів облетіла Землю, звичайно, є риторичним.

Але водночас наприкінці квітня 1986 року більш ніж двомільйонному місту певною мірою пощастило — перші дні після вибуху дув сильний південний і південно-західний вітер, що поніс основний потік радіонуклідів, які вирвалися з реактора, на Білорусь і захід України. Проте значне ускладнення радіаційної ситуації почали відзначати вже з 11 години ранку 30 квітня. Одне з перших підвищень гамма-фону зафіксували на метеостанції, розташованій на Багриновій горі — виміри показали 2200 мікрорентгенів на годину (безпечним вважається рівень до 30 мікрорентгенів). 

З 30 квітня до 3 травня загальний радіаційний фон в місті зріс у сотні разів. Через кілька днів напрямок вітру змінився. Але тут удача усміхнулася Києву ще раз: сила північного вітру була настільки великою, що не дала радіоактивним частинкам концентровано осісти на вулицях міста і рознесла їх на величезну відстань аж до Чорного моря.

Проте небезпека сунула на місто не лише з повітряними потоками. Повноводна Прип'ять змивала у Дніпро величезну кількість дрібнодисперсних частинок ядерного палива, що вирвалися зі зруйнованого реактора. 29-30 квітня відбулася експедиційна розвідка Дніпром на теплоході "Академік Марзєєв", під час якої взяли проби у тих місцях, де відбувається водозабір для потреб Києва. Результати перевершили всі побоювання — тисячоразове перевищення вмісту бета-часток.

Анімована інфографіка від французького Інституту радіаційного захисту і ядерної безпеки, що показує розповсюдження радіоактивної хмари після аварії на ЧАЕС у період з 26 квітня до 9 травня 1986 року:

Наприкінці квітня більшість містян нічого не знали й жили у своєму звичному ритмі: працювали магазини, стадіони, театри, ресторани, тривали заняття у школах, вихователі дитячих садків виводили на прогулянки малюків, а ввечері у дворах було повно школярів.

Ще 29 квітня ніхто не поспішав до залізничних кас, і поїзди відправлялися напівпорожніми, як зазвичай в цю пору року. Однак чутками земля повниться, і тривожні новини з півночі області поступово дісталися міста: якась інформація з'являлася від пожежників та військових, хтось був знайомий з "обізнаними людьми", до когось додзвонилися евакуйовані прип'ятчани або їхні рідні.

Лише 30 квітня у радянських газетах з'явилися перші повідомлення про аварію. "Вісті" опублікували лаконічний текст:

Від Ради Міністрів СРСР. На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія, пошкоджено один з атомних реакторів. Вживаються заходи щодо ліквідації наслідків аварії. Потерпілим надається допомога. Створено урядову комісію.

Але жодні катастрофи не могли на той час перешкодити проведенню суспільно-політичних показових заходів. Влада, вже цілком усвідомлюючи масштаби небезпеки, ухвалила злочинне рішення про дозвіл масових акцій у Києві.

Відповідно до непорушних радянських традицій, 1 травня 1986 року трудящі Києва "добровільно-примусово" вийшли на святкову демонстрацію, зображуючи тріумфування і "єдність з рідною комуністичною партією". Дружним строєм повз урядову трибуну пройшли працівники передових заводів: "Арсеналу", "Більшовика", "Ленінської кузні".

Травневі вихідні того року були довгими — чотири дні, з четверга до неділі. Багато киян традиційно виїхали на шашлики — хтось на свої дачі, чимало з яких розташовувалась уздовж уже зараженого Київського водосховища, а хтось — у ліс на природу. Але з понеділка, 5 травня, у місті лавиноподібно почала наростати паніка, оскільки інформація просочувалася з різних джерел. Ніхто вже не вірив газетам, що виходили із заголовками "У Києві ділова, робоча обстановка", навіть попри навіть, що 6-9 травня у місті пройшов старт і три етапи міжнародної "Велогонки Миру". 

Пік хвилювань припав на 8-9 травня. Люди штурмували каси, сподіваючись дістати квиток, щоб виїхати з міста або хоча б відправити якомога далі дітей. Лише за 8 травня продали 68 тисяч залізничних квитків. Довелося пустити 10 додаткових поїздів, але купити квитки все одно було майже неможливо — в хід йшли різні знайомства та переплата спекулянтам. Батьки садили у потяги своїх дітей під нагляд провідників, а на станціях призначення, за 500-800 км, малюків зустрічали родичі, попередньо попереджені телеграмою.

З повідомлення агентів КДБ відомо, що 7-8 травня в Києві було знято з ощадкас 30 млн рублів. Величезні черги у кількасот людей вишиковувалися і на автовокзалі. Почався відтік студентів-іноземців, які перебували на навчанні СРСР з обміну.

На телебаченні тих днів неодноразово виступав міністр охорони здоров'я УРСР Анатолій Романенко. Він заспокоював киян, розповідаючи, що нічого екстраординарного не відбувається, ситуація в місті нормальна, але варто дотримуватись деяких заходів: проводити щоденне вологе прибирання, провітрювати приміщення після дощу, коли немає вітру та пилу, щодня приймати душ і мити голову шампунем.

Проте ці, розумні рекомендації у багатьох викликали недовіру та сміх.

Чистоту та порядок у квартирі забезпечить реактор номер чотири, — казали тоді.  

Для учнів розробили графіки: які школи, куди та коли їдуть. Протягом тижня з київського вокзалу щодня йшли десятки ешелонів із дітьми. Термін "ешелон" тут не випадковий — ситуація справді нагадувала воєнний час.

Водночас продовжувалися активні спроби створювати гарну картинку та імітувати звичайне життя столиці республіки. Насправді в Києві панувала атмосфера, схожа на прифронтове місто: у багатьох будинках тримали розмотаними пожежні шланги, вулиці щодня мили десятки поливальних машин. Попри такі обставини, у травні відбувся традиційний Всесоюзний щорічний фестиваль мистецтв "Київська весна", який завжди був однією з найпопулярніших в СРСР культурних подій.

У межах фестивалю 1986 року Київ збиралися відвідати відомі артисти: Людмила Зикіна, Лев Лещенко, Аркадій Райкін, оркестр "Віртуози Москви", а також танцюристи з Молдови, Узбекистану та інших республік. Та майже у всіх гостей вистачило здорового глузду не їхати до Києва. На ВДНГ, де проходила значна частина фестивалю, глядачів також практично не було. Пустували у місті й кінотеатри та концертні зали, простоювали найбільші універмаги "Україна" та ЦУМ.

Спустіли й дачі на Осокорках, Берківцях, Русанівських садах. Практично не було охочих поніжитися на розігрітому золотистому пісочку пляжів Гідропарку та Труханова острова, порожніли алеї міських парків та Ботанічного саду на Печерську, зазвичай дуже популярного у травні під час цвітіння бузку.

Радіометричний контроль з подальшим обмиванням людей із заражених територій організували у спеціальних санпропускниках Жовтневої та ще кількох лікарень. Одним із перших таких пацієнтів приймав медичний комплекс на вулиці Ризькій. Багато з них потім згадували парк із дитячою залізницею та цікавих київських білочок, що заглядали у вікна палат.

Самі кияни діяли як вміли: закривали вікна марлею, воду пропускали через активоване вугілля, по всій квартирі розставляли банки з йодним розчином, намагаючись так убезпечити щитоподібну залозу від йоду-131, що вирвався з пошкодженого реактора.

У місті ширилися чутки, що врятуватися від радіації можна, щодня вживаючи червоне вино, насамперед сухе. Та через антиалкогольну компанію, започатковану Михайлом Горбачовим у 1985 році, на прилавках вино-горілчаних магазинів дуже погіршився асортимент, а  обмеження були дуже жорсткими.

Влітку 1986-го ситуація з доступністю алкоголю у Києві раптом змінилася. Хоча корисність вина у подібних випадках — це скоріше міф, владі таким чином вдалося досягти певного заспокоєння панічних настроїв. Молодь і старші люди в очікуванні кінця світу із задоволенням "приймали на груди".

В умовах відсутності об'єктивної інформації та недовіри до повідомлень у газетах і на телебаченні всі очікували, що ось-ось вибухне третій реактор ЧАЕС і повторювали приказку "якщо третій ще рване, не допоможе і каберне". А ось в офіційних зведеннях того часу повідомлялося, що кількість людей, які потрапили до витверезників, зменшилася у 2,1 раза порівняно з аналогічним періодом попереднього року.

Тими днями у Києві перебувало 16 іноземних кореспондентів, за кожним кроком яких невпинно спостерігали співробітники КДБ. Відпрацьовували спецслужби й відомого американського лікаря Роберта Гейла, який приїхав надавати допомогу постраждалим від аварії у київських лікарнях.

2-4 червня 1986 року спільно з 5, 6 Управліннями КДБ УРСР проводився комплекс агентурно-оперативних заходів щодо доктора Гейла (США). За даними агента "Ріхарда", що використовується з офіційних позицій, з боку американця при відвідуванні Жовтневої лікарні та онкологічного центру евакуйованих з районів Чорнобиля та Прип'яті, отримання статичних даних щодо наслідків аварії, — йдеться в одному зі звітів.

У листопаді в Києві утворилися понад 115 тисяч тонн опалого листя, і, зрозуміло, всі вони були заражені. Найбільш "брудним" виявилося листя горобини, липи та клена. Від вчених надходили пропозиції ховати їх у підземеллях, наприклад, відпрацьованих копальнях Запорізького залізорудного комбінату. У результаті ж влада, як завжди, вирішила піти найлегшим шляхом і розпорядилася просто вивезти усе це на сміттєзвалище в Обухівському районі. З 1 вересня у Києві встановили додаткові 2000 контейнерів для збору опалого листя, а працівників, які його згрібали, забезпечили спецодягом і взуттям (але не видали їм респіраторів).

Зима 1986-1987 років видалася дуже сніжною та морозною, і кияни охрестили її "ядерною". Випала аномальна кількість опадів, ніби сама природа хотіла виправити людські помилки та поховати під товщиною снігу радіоактивні частки.

Аварія на ЧАЕС фактично стала початком кінця СРСР, економіка якого й так уже розвалювалася. Столицю УРСР так офіційно й не визнали постраждалою від катастрофи. У місті багато хто недобрим словом згадував Горбачова за його слова "кияни живуть на курорті", сказані під час приїзду до Києва 1985 року — після аварії він так і не вшанував місто своїм візитом.

Відомо, що з 3200 "жителів курорту", які пройшли медичне обстеження невдовзі після аварії, у 85 виявили дози опромінення, що перевищували допустимі. А кожен третій отримав дивний діагноз "вегетосудинна дистонія", відсутній у Міжнародній класифікації хвороб, але на який масово хворіли у зоні зараження.

Водночас майже всі найближчі міста-супутники отримали відповідний статус, а їхні жителі — низку пільг. Воно й зрозуміло: надати такий статус усім мешканцям багатомільйонного міста було справою вкрай затратною. Та й визнати, що столиці республіки гігантської держави була завдана колосальна шкода з вини влади, — теж дуже складний крок, який завдав би шкоди репутації країни.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter