Прип'ять: зразкове місто атомників, що перетворилось на примару
Архівне фото: pastvu.com
"Людина планує, а Бог керує" — цим відомим висловом можна описати вкрай коротку й трагічну історію міста Прип'ять. Міста, яке колись було уособленням радянської ідеї про світле комуністичне майбутнє, підкріплене "мирним атомом", а тепер слугує нагадуванням про те, що життя та людська недбалість здатні зруйнувати навіть найграндіозніші плани.
"ТиКиїв" продовжує серію матеріалів до 40-річчя аварії на ЧАЕС. У цій статті розповідаємо про те, як будувалася і жила Прип'ять — майже ідеальне радянське місто.
В середині 1960-х років було заплановано будівництво першої в Україні атомної електростанції, а також міста-супутника біля неї. Протягом двох років київське відділення Теплоелектропроєкту обстежило 16 локацій у Вінницькій, Житомирській та Київських областях у пошуках найбільш придатного з економічного погляду майданчика для розміщення АЕС.
Основними вимогами до місця будівництва були наявність водопостачання, залізничного та автомобільного сполучень, а також непридатність земель для ведення сільського господарства. У результаті вибір урядової комісії припав на дільницю у районі села Копачі Чорнобильського району Київської області.
Фактично станція була закладена лише у 1970 році одночасно з містечком для її майбутніх працівників. Його назвали Прип'ять — за назвою річки, що протікає поряд. У травні 1971-го будівельники Чорнобильської АЕС почали рити котлован під головний корпус першого енергоблоку. Спорудження станції та міста Прип'ять було оголошено Всесоюзним ударним комсомольським будівництвом.
Зведення майбутнього містечка атомників почалося з невеликого тимчасового селища, яке назвали Лісовим. Воно складалося з бараків та вагончиків. Частина працівників жила у плавучих брандвахтах на річці. Наприкінці 1973 року у Прип'яті вже проживало 3973 людини, працювали школа та дитсадок.
У зону будівництва ЧАЕС та Прип'яті потрапили три населені пункти: села Семиходи та Нагірці, а також невеликий хутір Підлісний. Нагірці та Підлісний підлягали затопленню, адже для майбутньої АЕС потрібно було створити величезне охолоджувальне водоймище. Ставок облаштували вище за рівень річки, воду нагнітали за допомогою електронасосів.
Семиходам, де до будівництва Прип'яті, мешкали 660 жителів, пощастило трохи більше. Проєкт майбутнього міста торкався лише частини села, а основні роботи припали на незабудовані, непридатні землі. Село знищувалося поетапно у міру того, як виростали нові квартали Прип'яті. Так, старий цвинтар Семиходів опинився в епіцентрі будівництва прип'ятської медсанчастини та спорткомплексу. Його не стали зносити, і перекошені дерев'яні хрести сиротливо стирчали біля хокейної арени, куди щодня стікалися люди, насамперед діти, з усього міста.
Нарікання з боку місцевих жителів були й на те, що всі навколишні ліси та угіддя були завалені будівельним сміттям. Водночас атомний гігант уперто зростав вгору щодня, попри все. Тимчасові затримки в роботі компенсувалися низькою якістю виконання, адже, як і завжди, об'єкт потрібно було здати до чергової знакової дати.
І ось восени 1977 року, до святкування 60-річчя Жовтневої революції, ЧАЕС дала свій перший промисловий струм. За традицією відбувся урочистий мітинг, до москви полетіли гучні рапорти та звіти про достроково виконані роботи. Але зупинятись на досягнутому ніхто не збирався. Станцію мали перетворити на одну з найпотужніших АЕС світу.
На попередження низки провідних фахівців про можливу небезпеку, партійні діячі відповідали жорсткими та пафосними тирадами, типовими для того часу. Ось фрагмент виступу першого секретаря київського обкому КПУ В. Цибулька у 1979 році на будівництві третього енергоблока ЧАЕС:
Погляньте, товариші, яке прекрасне місто Прип'ять, око радіє. Ви кажете — чотири енергоблоки. Я б побудував тут вісім, дванадцять, а то й усі двадцять!
Обережна репліка одного з проєктувальників про небезпеку такого скупчення реакторів в одному місці була заглушена захопленими оваціями охочих підтримати ініціативу ветерана-більшовика Цибулька, який нічого не тямив в атомній енергетиці.
На ЧАЕС були встановлені реактори РБМК-1000, щодо безпеки експлуатації яких у вчених уже тоді велися диспути... Реактори такого типу будували без спеціальної захисної оболонки, яка використовується в інших моделях. На щастя для всіх, встигли побудувати лише чотири енергоблоки.
У 1981—1983 роках за 1,5 км на південний схід від основних споруд станції розпочалося будівництво третьої черги ЧАЕС — п'ятого та шостого енергоблоків. Готовий на 80% п'ятий блок заморозили через аварію, а шостий на той момент був на початковому етапі.
Більшість жителів Прип'яті працювала саме на ЧАЕС. Та, окрім цього, на околиці ще тодішнього селища виросло велике промислове підприємство — завод "Юпітер". Він розташувався серед густого соснового лісу, куди вела вуличка, яка так і називалася — Заводська. "Юпітер" входив до київського науково-виробничого об'єднання "Маяк". Офіційно тут виробляли стрічкопротяжні механізми, головки та інші запчастини для магнітофонів. Але насправді промисловий гігант працював на "оборонку".
Прип'ять росла і розширювалася. Дедалі більше людей з усіх куточків СРСР прагнули потрапити сюди, щоб жити та працювати. Але у черзі на житло на першому місці стояли працівники АЕС. Подейкують, що це викликало нечуване на той час явище — акцію протесту. Працівники "Юпітера" та управління будівництва АЕС вимагали виділити їм квартири. Житло було виділено, але не в Прип'яті, а в сусідніх Новошепеличах.
Молоде містечко атомників розквітало на очах. Прип'ять народжувалася у закруті річки, що дала їй ім'я, навколо чарівного соснового лісу, на хистких піщаних барханах. Там, де раніше гуляли піски та блукали дикі звірі, тепер виростали багатоквартирні будинки.
З боку центрального в'їзду до міста, що дивився у бік АЕС, пролягав широкий проспект Леніна з бульваром посередині, прикрашений мозаїчними панно авторства відомого художника Івана Литовченка.
Проспект упирався у площу біля центру міста, де стояли будівлі різного призначення: універсам, ресторан, готель "Полісся", вузол зв'язку, міськвиконком. На найвиднішому місці височів палац культури "Енергетик", у якому діяли різні гуртки: танці, секція художньої гімнастики, гурток планеристів та інші. Також іноді в "Енергетику" виступали приїжджі артисти, наприклад, знамениті Тарапунька та Штепсель.
За центром міста — парк розваг з машинками, човниками й каруселями. Знамените оглядове колесо — один із символів Прип'яті — так і не ввели в експлуатацію. Воно мало запрацювати 1 травня 1986 року.
Крім центрального парку розваг, діти мали окремі культові об'єкти. Наприклад, до гігантської гірки-слона у дворі першого мікрорайону на бульварі Леніна збігалися діти майже з усього міста.
Одним із найулюбленіших видів дозвілля радянської людини був масовий перегляд кінофільмів. Кінотеатр "Прометей", прикрашений мозаїкою Литовченка, ніколи не був порожнім. Дуже часто на афішах фільмів, що там крутили, красувався напис "від 16 років". Це особливо підігрівало інтерес дітей, які буквально штурмували кінотеатр і, зрештою, отримували бажані місця.
Активно розвивалася самодіяльність — поза конкуренцією за популярністю в Прип'яті був ВІА "Пульсар", за ним йшов ансамбль "Екіпаж", який грав живу музику в ресторані "Полісся", діяв самодіяльний театр... Дискотека "Едісон" збирала молодь не лише з Прип'яті, а й з навколишніх містечок та сіл. Після аварії вона переїхала до Славутича і працювала там ще деякий час. Щороку прип'ятчани разом відзначали свята та ходили на обов'язкові для того часу мітинги та паради.
Знаковим моментом стало те, що 19 листопада 1979 року селище Прип'ять офіційно отримало статус міста, а вже майже за рік стало містом обласного підпорядкування. Це було молоде місто з 50-тисячним населенням, з яких 17 тисяч — діти, а середній вік мешканців становив лише 26 років. Звичною подією тут був "парад колясок" — коли молоді матусі виходили на променад з усіх куточків Прип'яті та займали половину вуличного простору.
Прип'ять була чудово озеленена — квіти садили чи не на кожному кроці. Деякі місцеві жителі навіть називали її за це "містом троянд".
Загалом площа Прип'яті становила лише близько восьми квадратних кілометрів. Загальна довжина 14 просторих вулиць налічувала 12 км. Це було компактне та злагоджене містечко зі 160 житловими будинками, 14 дитсадками та 5 школами.
Згідно з генпланом, Прип'ять мала стати більшою, але побудувати встигли лише п'ять мікрорайонів. Майже усі вони мали різне планування, оскільки зводили їх поетапно. У першому та другому мікрорайонах переважали п'ятиповерхівки, розташовані під різними кутами, щоб не викликати одноманітності. Центром третього мікрорайону став збережений у своєму первозданному вигляді сосновий бір. А в четвертому та п'ятому будинки сконцентровані навколо дитячих садків та шкіл.
Під два нових мікрорайони вже встигли розчистити та підготувати майданчик, але завадила аварія на ЧАЕС. Тепер тут могильник "Піщане плато", на якому захоронювали знятий з вулиць ґрунт та особисті речі місцевих жителів.
Це місто можна було б назвати мрією радянської людини: розвинена інфраструктура, велика кількість магазинів, здатних задовольнити різні смаки та потреби. У центрі міста, на першому поверсі так званого Білого дому, де мешкала станційна та міська еліта, працював подарунковий магазин "Райдуга".
Тут, на центральній площі, за 16-поверхівкою з гербом СРСР, розташовувався магазин "Схід", де продавали молоко. А ще були "Берізка" з відмінним вибором напоїв та "Світлячок", де продавали напівфабрикати. Прип'ять, як місто енергетиків, постачалося особливо добре. Щоправда, жителі подейкували, що найдефіцитніший товар "викидали" ввечері, коли місто залишали приїжджі.
Прип'ятчани активно займалися спортом. У місті була власна футбольна команда "Будівельник" — усі її члени були в управлінні будівництва Чорнобильської АЕС. Великий стадіон "Авангард" на 5000 глядачів розташовувався у четвертому мікрорайоні, одразу за парком розваг. У третьому мікрорайоні діяв великий критий басейн "Лазурний". Відбою від охочих поплавати та попірнати тут не було ніколи. Завдяки доступним цінам люди часто брали абонементи відразу на кілька місяців, а то й на пів року.
Примітно, що басейн працював навіть після аварії. Як і у всіх будинках, що використовувалися в Прип'яті після 1986 року, тут постелили лінолеум у всіх приміщеннях, щоб було зручно проводити дезактивацію та мити підлогу. Наприкінці 1990-х басейн закрили через згортання робіт у Прип'яті та аварійність будівлі, яку давно не ремонтували.
Біля міста було багато води: декілька річкових затонів, стариць, а також гігантський став-охолоджувач. За словами мешканців, кожен третій тут був затятим рибалкою. У Прип'яті навіть діяв клуб водолазів "Аква".
Ще одним знаковим місцем був річковий порт на Янівському затоні, куди раніше причалювали кораблі та яхти. Саме сюди й заходили "Ракети". У місто щосуботи та щонеділі припливали на екскурсію люди, яких годували у міському ресторані комплексними обідами — він мав лише 100 місць, які завжди були зайняті.
Канал, що з'єднує Янівський затон, за схожість форм назвали "тарілкою". У нього заходили на розворот "Ракети". Взимку "тарілка" замерзала, і діти, всупереч заборонам батьків, каталися там на ковзанах.
У порту було невелике кафе "Прип'ять". Саме тут у 1977 році будівельники відзначали запуск першого енергоблоку ЧАЕС. Ще ближче до атомної станції розташовувався міський яхт-клуб і профілакторій "Сонячний", де відпочивали атомники.
Крім ресторанів та кафе, у місті були простіші заклади громадського харчування, де зазвичай їли молоді фахівці, — столові "Дружба", "Зустріч" та "Електроніка". На рублевий талон можна було взяти дві перші страви, дві другі, два компоти, дві булочки та два салати. За сметану треба було доплачувати окремо.
Загалом жили прип'ятчани за радянськими мірками дуже добре... до 26 квітня 1986 року. Після аварії на ЧАЕС усе місто евакуювали, і тепер це — один із найбільших у світі закинутих населених пунктів.
