Київські сусіди: Олег Скрипка — про життя та улюблені місця на Подолі

Фото: пресслужба Олега Скрипки

У новому циклі "Київські сусіди" відомі кияни показують свої райони та діляться історіями улюблених місць та вуличок. 

Разом із музикантом та засновником гурту "ВВ" Олегом Скрипкою ми прогулялися Подолом. Він розповів, чим цей район схожий на Монмартр, чому Житній ринок кращий за супермаркети та навіщо на Контрактовій площі потрібно відбудувати міську ратушу.

Про перші приїзди до Києва

У мої шкільні роки ми із сім'єю жили на півночі росії й часто їздили до родичів на Полтавщину. Відповідно, регулярно проїжджали через Київ. Місто, де ми жили в росії, було, висловлюючись сленговою мовою, справжніми "гребенями": 45 тисяч населення, рудники, холод, сніг, який випадає у жовтні й лежить практично до червня. Так само пів року там немає сонця, а влітку — дощ і комарі, настільки суворі, що прокушують куртку та двоє штанів.

Коли ми приїжджали до України, а це зазвичай відбувалося влітку, то вона, у порівнянні з місцем, де ми жили, здавалася мені справжнім раєм. Тут люди були більш привітні, з м'якшим характером; відчувалася душевність і тепло у поєднанні з природою. А ще завжди було дуже багато зелені.

Особливо мене вразив Київ: ми часто проїжджали тодішнім Брест-Литовським проспектом (нині — Берестейський. — Прим. ред.), у той час на ньому була бруківка, ходили трамваї, а вздовж проспекту росла величезна посадка яблунь. І в мене в дитинстві підсвідомо зародилася мрія колись поселитися в Києві — і зрештою я її втілив.

Після закінчення інституту я поїхав до Франції, де жив сім років, і коли повернувся, багато думав саме про Поділ.

У Парижі серед мистецького люду є своєрідний культ району Монмартр, і мені здавалося, що Поділ міг стати київським Монмартром, тож після повернення я купив квартиру саме на Подолі.

Цей район завжди мені подобався, тоді він був спокійний і затишний, машин було дуже мало, майже не було кафешок та галерей, можна було спокійно гуляти. Я завжди мріяв, щоб на Подолі була така атмосфера, як зараз. Зрештою, так воно і сталося.

Житній ринок

Ринки я відвідую частіше, ніж супермаркети, і харчуюся переважно саме там. Я — "ЗСЖ-ник" (прихильник здорового способу життя. — Прим. ред.), до того ж у цих місцях можна придбати продукти, які навряд чи знайдеш у звичайному продуктовому магазині, — і вони помітно відрізняються якістю у кращий бік.

Існує й інший важливий фактор — персоналізація покупця, адже в супермаркетах ми втрачаємо індивідуальність. На ринку є постійні місця, куди регулярно приходиш; там можна все посмакувати — я так і роблю. Ви знайомі з продавцями, під вас підбирають товар, є індивідуальний підхід. І ще — відповідальність продавця: він знає, що має підтягувати якісний товар.

У Києві багато чудових ринків, але Житній вважаю номером один.

Я постійно туди ходжу, і мене там всі знають. Він не такий дорогий, як Бесарабський, і якість продуктів тут просто мега, зокрема сало дуже смачне. Дуже добре, що Житній відвоювали — я спостерігав за цим процесом, і, чесно кажучи, трохи скептично ставився. Думав, буде як завжди: витіснять, підпалять, а потім знесуть. Мені здається, що з цього місця можна зробити класну точку, і запит на це є.

Наші ринки — це архаїка, і коли з'являються так звані дистриб'ютори, то автентичний товар іноді втрачає якість, і все перетворюється на той самий супермаркет.

Було б добре, якби у Києві створили хоча б одне місце на зразок барахолки, де бабусям би дозволили продавати свій продукт (хоча, між нами, вже є такі "просунуті" бабусі, які купують товар у супермаркетах, а потім продають на асфальті). Хочеться, щоб фермерський продукт реально діставався ринку, але без спеціальної міської програми це зробити важко.

Кінотеатр "Жовтень"

У "Жовтень" я ходив ще в часи, коли це був звичайний радянський кінотеатр. Тоді в Києві часто проводили фестивалі французького, італійського, японського кіно, що було досить прогресивно на той час. Знову ж таки, фестиваль "Молодість", який багато років відбувається щоосені й має міжнародний статус. До радянщини, як дехто вважає, він візуально навряд чи має відношення, бо в ньому закладена типова для XX століття естетика, яка спостерігалася у всьому світі.

"Жовтень" дуже пасує Подолу. Зараз із сучасників уже мало хто пам'ятає, але в 1990-ті роки у приміщенні кінотеатру, позаяк кіноіндустрія була тимчасово в занепаді, працював чудовий джазовий клуб "Аль Капоне" з живими виступами музикантів. Ним завідував відомий київський ресторатор Ерік Айгнер (артдиректором там працював Олексій Горбунов, а ведучим програм — Олексій Коган. — Прим. ред.). Ми якраз повернулися з Франції, і було приємно побачити, що у нас відкрився клуб європейського ґатунку — там була справді класна тусовка.

Після того як у кінотеатрі у 2014 році сталася пожежа, були побоювання, що старовинне місце буде занедбано і його не вдасться врятувати. Але те, що "Жовтень" відстояли, надихає й додає оптимізму.

Нещодавно до Києва приїжджали мої французькі друзі: у межах фестивалю документального кіно в "Жовтні" вони проводили акцію просто неба. Серед них була моя знайома хореографиня, яка захоплюється арканом, і у Парижі, на Площі Бастилії, вони танцюють на підтримку України. Влітку ми разом танцювали аркан на площі перед кінотеатром.

Контрактова площа

Контрактова площа колись була центром добробуту не лише Києва та України, але й усієї царської імперії, тому що саме тут підписувалися найзначніші торговельні угоди, які мали безпосередній вплив на економічний стан держави.

Київ минулих століть був нереально заможним, тут "варилися" великі кошти, і зовсім не випадково, що багато всесвітньо відомих людей, як Оноре де Бальзак та інші, свого часу тусувалися саме тут.

У Києві справді була розкіш, і наше місто по оберту фінансів гідно тримало конкуренцію з Парижем та Лондоном. 

Але процвітання Києва завжди починалося з Подолу: зокрема, юрисдикція магдебурзького права розповсюджувалася виключно на Поділ, і саме тому це був значний комерційний центр. Якщо слідувати концепціям, які межують із психологічно-езотеричними, простір Контрактового двору необхідно грамотно оновити, аби повернути минуле процвітання.

Проєкт перебудови Подолу я бачив ще п'ятнадцять років тому — він шикарний, і зараз, трішки адаптувавши, його можна було б втілити у життя.

І не варто забувати, що біля Контрактового двору в минулому була споруда міської ратуші. Можливо, це дещо божевільний, але цілком реальний проєкт: відбудувати київську ратушу біля фонтану "Самсон" — усі малюнки та креслення збереглися. Наприклад, старе місто у Варшаві теж відбудували, і зараз воно має досить гармонійний вигляд. Я схильний до думки, що якщо на Подолі знову з'явиться міська ратуша, багато що може змінитися на краще.

Але з осучасненням треба бути обережними, бо, приміром, європейські міста самі по собі мають барокову структуру та старовинний дизайн, а в нас усе це роками знищувалося. Осучаснювати подібні будівлі можна, коли є базис, і нам важливо не втратити, а зберегти та реставрувати українську барокову природу, яку росіяни знищували ще у минулих століттях.

Поблизу пам'ятника Сковороді — неймовірна аура: там десятки років призначають побачення та ділові зустрічі. Гостинний двір, на жаль, зараз виглядає як занедбана будівля XIX століття, яку безумовно треба оновити. Але зробити там не торговельний центр, а щось справді концептуальне. Я вважаю, усе має бути в балансі: площу варто модернізувати, але не гнатися за модерном, аби не перетворити Поділ на Майдан Незалежності.

Воздвиженка

Воздвиженку, яку збудували на місці району Кожум'яки, я любив, тому що там колись були неймовірні хащі, і в цьому районі компанією ми полюбляли пити портвейн. На горі, де зараз розташована Пейзажна алея, ми збиралися в теплу погоду: можна було побренчати на гітарках або поблукати в тих хащах, бо це були реальні джунглі в центрі міста — просто ліс і ряд зруйнованих будівель.

Чому там були хащі? Судячи з назви місцевості — Кожум'яки, або, по-іншому, Гончарі — тут колись мешкали ремісники, і це був промисловий індустріальний район. За феншуєм, у низовині, де він розташовувався, зберігається важка негативна енергетика. Компенсувати її згусток можна великим потоком подій. Скоріше за все, з часом цей район занепав, і його потіснило столичне купецтво, бо Поділ, як відомо, був торговельним місцем.

Коли на початку 2000-х виникла ідея зробити в центрі міста "лакшері" район під старовину, я був одним із перших, хто це сильно критикував. А з іншого боку, ці будівлі необхідно було продати, й так сталося, що покупцями стали представники середнього класу: вони сприйняли подібну естетику та придбали там житло. З погляду логіки тут усе вірно, бо натуральну дороговизну продати було б важко. Будь-який об'єкт, коли старіє, або руйнується, або отримує більшу естетичну цінність. Воздвиженка стала старішою та більш прийнятною.

Там є намагання зробити тусовочну історію: непогані ресторанчики, спортклуби, офіси — і це добре. Але молодь туди не йде: її цікавить реальна старовина.

Андріївський узвіз та містика на Подолі

На Подолі, звісно, є багато містичного в реальному розумінні. Магічно-містичний вайб завжди пульсував у нашому місті. Не випадково провідні езотерики стверджують, що Київ — один із трьох містичних центрів світу.

Взяти до прикладу уродженця Києва Михайла Булгакова, автора одного з найголовніших містичних творів у світовій літературі — "Майстер і Маргарита". Або чого варта загадкова споруда Замку Річарда на Андріївському узвозі, про яку досі розповідають легенди.

Також на Подолі є ряд невеличких шаманських крамничок — реально класних. Вони однаково зацікавлять тих, кому подобається атрибутика, і тих, хто практикує магію. Там можна знайти цікаві речі з Перу або Мексики: пахощі, прикраси, прикольний одяг, цілющі екзотичні чаї.

У мої студентські часи я займався в театральній студії, це було ще в радянський період. У той час усе, що було пов'язано з містикою, філософією або практичною психологією, суворо контролювалося або було заборонено.

Всіх, хто мислив інакше й не за встановленими канонами, відправляли у психушку. А театр був простором, де можна було розгорнутися, і до нас приходили різні, на той час незвичні, творчі люди. Зокрема, відомий вчений та психолог Олег Бахтіяров — дуже загадкова людина. Містика полягала вже в тому, що його зовнішність майже ніколи не змінювалася, і в різні періоди життя він виглядав однаково.

Ми влаштовували перфоманси на Андріївському узвозі, відбувалися псевдошаманські танці з дудочками — тоді це розглядалося крізь театральну призму, але зараз є розуміння, що це були справжні ритуали в гарному сенсі.

Мені здається, що люди, які серйозно займаються містикою, також мешкають на Подолі, тому що тут сама атмосфера на це налаштовує.

Андріївський узвіз, на мій погляд, — ще недопрацьований ресурс, і в нього великі можливості: він міг би стати ще більш туристичним. Свого часу ми робили проєкт "Монмартр на Андріївському узвозі" та привозили французьких артистів. Коли ми разом із ресторатором Дмитром Борисовим відкрили заклад "Канапа", це теж було на французький манір та з відповідним шармом.

Колись задумувалося, щоб на узвозі повністю панувала творча атмосфера — купа кафешок, і скрізь були музиканти, але двадцять років тому це не дуже зайшло. Можливо, комерційно було не вигідно, а можливо — просто рано.

Зараз, під час війни, я ходжу по Подолу і перебуваю у приємному шоку: навколо все, як я колись уявляв — красива, класно одягнена молодь, стильні, затишні кафешки. Я думаю, що нинішній Поділ — це Монмартр, яким він був сто років тому.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter