"Міський театр": кіоск, де продають історії й слухають Київ у навушниках
Сквер "Міського театру". Фото: "ТиКиїв".
Пізнати місто крізь аудіопрогулянки й вистави — саме це пропонує "Міський театр". А відвідати й придбати їх запрошує до затишного кіоску, де "продають історії та каву".
Що таке "Міський театр", як працює незвичайна крамниця і в чому особливість аудіоформату, дізнаємося в розмові з командою. А як відбуваються події, побачили на власні очі, відвідавши одну з них.
Марія Борисова — координаторка й дослідниця. Знайомство з "Міським" пропонує почати з історії "Маріо гуляє по цитаделі".
Дмитро Левицький — драматург і засновник "Міського театру". Рекомендує пізнати простір крізь сквер поруч із кіоском, фільтр-каву та історію вулиці Січових Стрільців.
Софія Гера — кураторка театру й справжня берегиня кіоску. Її улюблена історія — аудіовізуальна прогулянка вулицею Січових Стрільців
Про заснування "Міського театру", спільноту й розвиток міста
"Міський театр" — абсолютно унікальний формат театральної творчості. Чи пригадуєте, як усе починалося?
Марія: Для мене все почалося у 2016 році. Тоді я познайомилася з Дмитром Левицьким, і він якраз працював над першою аудіопрогулянкою в Києві. Я питала: це екскурсія? Каже: ні. Радіо? Теж ні.
Довго думала, що ж це буде й, чесно, не дуже вірила, що вийде щось цікаве. Але коли я її послухала — це була прогулянка Подолом про справу Менделя Бейліса — була захоплена. Я зрозуміла, що ще не бачила такого формату й не робила нічого подібного. Це справді цікаво — як аудіоісторія міського простору створює багато шарів.
І ти не мусиш усе пояснювати — місто саме додає сенси, які кожен слухач зчитує по-своєму, залежно від власного фокусу.
Відтоді були різні проєкти й аудіопрогулянки в інших містах. А згодом, уже у 2024 році ми офіційно зареєстрували громадську організацію "Міський театр".
Сьогодні простір працює над різними дистанційними проєктами, а також у форматі кіоску з кавою та історіями. Розкажи про це трохи більше.
Марія: Він був там споконвіку — старенький, зовсім маленький кіоск біля зупинки громадського транспорту. Колись у ньому продавали каву.
І якось Діма каже мені: думаю, орендувати кіоск. Це ж геніальна ідея! Тим більше він щойно купив вживану машину. А тут — ще й кіоск. Коли той почав працювати, ми жартували: Левицький, ну ти тепер перший принц району — маєш і машину, і власний кіоск!
Але правда в тому, що Діма — чудова людина. Я знаю його багато років і дуже ціную те, що він періодично вигадує щось нове, а потім просто бере й робить.
Без такого підходу — взяти й зробити — не було б ані "Міського театру", ані кіоску.
Дмитро: До цього ми працювали переважно з аудіопрогулянками, а наші локації були розкидані по всьому місту: це були радше стартові точки для початку маршруту. А нам хотілося мати власний простір, куди можна запрошувати людей на події у різних форматах. Хотілося мати свої стіни, бо кожен театр має дім.
Але з іншого боку, у нас не було постійного фінансування й бюджету на оренду великого приміщення. І от із цих двох реальностей — потреби у просторі й обмежених ресурсів — поступово з’явилася думка: можливо, це має бути маленький простір. І якщо я не можу зняти підвал, то чому б не взяти кіоск? Він теж на вулиці. Він теж місце. А головне — його оренда не коштує шалено дорого.
І з першого місяця стало зрозуміло, що це справді працює: ми можемо використовувати його і як виставковий простір, і як сцену для перформативних практик. І водночас — дбати про простір довкола.
Кіоск стоїть на Січових Стрільців, навпроти "Квітів України". Там є сквер, дві клумби — одна з яких колись була фонтаном. Ми познайомились із мешканцями будинку поруч. Разом почали організовувати толоки, доглядати за сквером. Це стало частиною нашої діяльності.
Сам кіоск — ніби маленька шкатулка. Щотижня чи щомісяця він відкривається: підіймається ролета, вмикаються лампочки, ми виносимо стільці, столи, готуємо каву, іноді й смаколики — їх роблять наші сусіди. Буває, організовуємо збір, наприклад, для ЗСУ.
Спершу були прогулянки, що насправді не потребували власного простору. Далі — аудіовізуальні проєкти, що відбулися вже в кіоску. А тепер і аудіовистави. Як з’явилася ця ідея і яка історія стала першою?
Марія: Я вважаю, що наша перша аудіовистава — це саме "Кліпни двічі". Від травня ми показуємо її щовихідних.
Більше про її створення розповість Діма, але для мене різниця в глибині досвіду. Якщо аудіопрогулянка — це рух, то тут усе залишається на місці. Ти сидиш за столом, поруч можуть бути інші.
Вистава розгортається прямо перед тобою, хоча сцени як такої немає. Її створює міський простір, людина навпроти тебе і навіть сам стіл.
Дмитро: З появою кіоску, я, як режисер, думав про формат, у якому люди зможуть комфортно розміститись у нашому театрі — небагато людей, принаймні поки що. І так з’явилася ідея вистави для двох.
Ти сидиш навпроти іншої людини, слухаєш історії про кліпання очима — і все. Це абсолютно робочий формат. Зараз ми можемо приймати до чотирьох людей одночасно.
Кожного тижня ми відкриваємо кіоск: знімаємо ролети, виносимо столи, стільці, навушники, mp3-плеєри — і люди просто сідають і слухають. Музична шкатулка запускається.
Щодо самої теми — мені сподобалась ідея зробити виставу про кліпання. Це такий легкий жест, знайомий усім. Водночас цікаво, які історії можуть розкриватися через це кліпання. І я запрошую всіх — приходьте. Бо виявляється, що історії про кліпання бувають дуже різні — і не завжди легкі. Одна з них — про людину, яка була паралізована, і єдине, чим могла комунікувати зі світом, — це кліпанням очима.
Яку спільноту гуртує навколо себе "Міський театр"?
Софія: Кіоск насправді об’єднує дуже різних людей — як тих, хто близький до нього, так і абсолютно випадкових перехожих. І мені особливо цікаво спостерігати за останніми: тими, хто чекає на зупинці, підходить подивитись на книжки, запитує про виставу. Це місце — дуже зелене, спокійне, навіть попри те, що поряд дорога.
Тут є певна тиша, затишок, і, здається, саме це приваблює людей — сісти, почекати, просто подивитися навколо.
І сам контекст кіоску насправді теж про це. У нас тут відбуваються тихі події: вистави в навушниках, аудіоальбом про Січових Стрільців — теж у навушниках. Наші шумові суботи — також у навушниках. Можливо, це місце формує в людях повагу до простору, до того, хто поруч. І для мене це дуже відчутно. Тут дуже затишно. Просто всього достатньо.
Марія: Усе починалося довкола аудіопрогулянок. І деякі люди, що проходили наші курси з їх створення, згодом долучилися до театру. Це відбулося дуже органічно — як плавний перехід в інше русло.
Оренда кіоску стала важливим моментом — вона закріпила нас на мапі. І це справді важливо — мати простір, де люди можуть бачити одне одного.
Це ніби проста річ, але вона працює. Спільнота від цього тільки зміцнюється. І я б сказала, що спільнота "Міського" — це ті, хто приходять до нас на каву, хто може просто підійти до кіоску й поспілкуватися з кимось із команди. А в команді у нас зараз семеро людей, що постійно долучаються до різних справ і моментів.
Познайомиш нас із ними?
Марія: Отже, є Дмитро Левицький — драматург і засновник. Я, Марія Борисова, — координаторка й дослідниця. Софія — зараз вона чи не найбільше долучена до справ театру (вона підняла з колін нашу фільтр-каву). Ігор Бабаєв — активний друг "Міського" й автор аудіопрогулянки в парку "Нивки".
Є Світлана Довгань і її мама. Світлана зараз навчається за кордоном, активно підтримує театр, а її мама пече печиво у формі нашого кіоску — ми подаємо його до кави.
У нас нема маркетолога (що, чесно, складно), але є печиво у формі кіоску — і це, як на мене, багато про нас говорить.
Аня Шамрай — дизайнерка, і весь візуал на нашій сторінці — її робота. Павло Аксьоненко допомагає з технічними питаннями.
Місія "Міського театру" — розвивати міста України. Як саме ви втілюєте її? І яким для ваших слухачів відчувається Київ?
Марія: Ми не намагаємось створити якийсь образ міста. Ми створюємо ситуацію, в якій людина може інакше познайомитися з містом, яке їй уже знайоме. Або з новим місцем — по-своєму.
Бо коли ти йдеш з аудіопрогулянкою, змінюється сам спосіб сприйняття простору. Те, що раніше здавалося неважливим — раптом набуває значення, стає частиною історії. І в цьому є якась цілісність. Людина дізнається більше — і більше цінує.
Про аудіовізуальну історію вулиці Січових Стрільців: як відбуваються події театру?
Коли йдеться про проєкти "Міського театру", знайомство з ними відбувається так:
- Аудіопрогулянки можна придбати онлайн і самостійно пізнавати столицю. А можна забігти в кіоск, узяти каву й історію — і піти за її маршрутом.
- Інші події найчастіше відбуваються безпосередньо у театральному просторі. Слухачам видають mp3-плеєри, навушники та реквізит — і запрошують поринути в неповторну атмосферу міста.
- Крім того, щовихідних у кіоску можна не лише випити кави, а й переглянути мистецькі книги, зібрані Марією.
Згадки про аудіовізуальну історію вулиці Січових Стрільців у цьому інтерв’ю лунають уже не вперше. І саме її ми прийшли послухати.
Цей проєкт Дмитро Левицький створив власноруч: зробив світлини, зібрав альбом, написав текстовий супровід і озвучив його для звукової нарації. У ньому — історії не з минулого, а з буремного сьогодення. Особисті спостереження, спогади й образи людей, які, попри війну, наповнюють вулицю життям.
Нині Дмитро захищає країну в лавах ЗСУ, тож гостей кіоску з історією знайомить Софія. Вона видає маленький плеєр, навушники й альбом, пропонує каву та запрошує зануритися в особливий київський світ — зокрема, і світ кіоску на Січових Стрільців, 44.
Софія: Коли Діма жив на Лук’янівці, часто ходив пішки в бік Львівської площі — це був його щоденний маршрут. І саме на цій дорозі він робив фотографії. Здається, для нього це був спосіб фіксувати важливі моменти — як твоє власне спостереження за містом. Ти ходиш однією й тією самою вулицею роками, а потім — війна, блекаути — і все змінюється.
Зміни відбулися на різних рівнях: стало менше людей, зникли звичні звуки. І от саме в цьому новому контексті він зробив серію знімків, з якої потім відібрав найважливіше для себе.
Цей альбом, по суті, — теж прогулянка. Тільки аудіальна, через фотографії. Ти сидиш на місці, але ніби йдеш Діминим маршрутом, бачиш те, що він побачив, ловиш його акценти, його погляд. Для мене це саме така історія.
Читай також: Мрії, кава та книжки: як студенти Могилянки відкрили затишну книгарню-кав'ярню у столиці.
