Історія святкування, заборони й відродження Івана Купала в Києві: пісні на Гідропарку та квітка папороті в Голосіївському лісі
Співробітниці Національного музею народної архітектури та побуту України на святі Івана Купала 80-ті роки ХХ ст. Фото: pyrohiv.com
З давніх-давен літо асоціюється з теплом, веселощами й довгими сонячними днями. А ще — з особливими святами. 23 червня, на третій день літнього сонцестояння, українці відзначають Івана Купала. Традиційні гуляння увійшли в побут народу ще за дохристиянських часів, а згодом пережили і релігійні переслідування, і суворі радянські заборони. Цьогоріч ми вирішили дослідити історію купальських святкувань на Київщині.
Як відзначали, забороняли й відроджували Івана Купала у столиці — розповідає фольклористка, викладачка КНУ імені Шевченка Олеся Наумовська.
Про традиції святкування Івана Купала
Усі дохристиянські, себто календарно-обрядові, свята нашого народу прив'язані до руху сонця й повного чи неповного місяця. І оскільки рік — це немов коло, розділене сонцестояннями, саме літнє сонцестояння знаменує свято Івана Купала.
Це свято плодючості, буйства природи, сонця й кохання. І оце кохання, що панує навколо, обов'язково спрямовується на землю, аби земля родила.
Невіддільними атрибутами свята є, по-перше, купальські пісні, а по-друге — плетіння вінків. За традицією, дівчата пускають вінки на воду й дивляться, куди ті пливуть. Якщо вінок тоне — це до смерті, якщо повертає до берега — дівчина ще рік "сидітиме в дівках". Закохані хлопці намагалися виловити вінок своєї обраниці — це мало символізувати визнання почуттів і щасливе подружнє майбутнє.
Оскільки Івана Купала — свято сонця, обов'язково розводили багаття, і, бажано, таке велетенське, яке справді важко перескочити. Насамперед це символ очищення. А поміж тим, через це багаття хлопець і дівчина повинні були перескочити за руки. Якщо руки не роз'єднали — це дуже добрий знак. Якщо ж відпустили — далі навіть немає сенсу будувати стосунки. (Сміється.)
Із сонцем пов'язували ще один обряд. Збирали деревину, робили з неї дугу, обв'язували соломою, підпалювали й пускали з пагорба у воду. Цей диск котився водоймою, немов сонце, що сідає за обрій.
Наостанок варто згадати й про зв'язок із вшануванням померлих. Наприклад, створювали фігуру Марени — уявну представницю потойбіччя, яку потім спалювали або топили на знак подолання смерті.
Про київські гуляння давніх часів
Коли говоримо про сиву давнину, то її дуже важко буде реконструювати, адже записів щодо того, як це відбувалося саме на теренах Києва, на жаль, не збереглося. Проте в будь-якому разі варто орієнтуватися на те, що свято Івана Купала обов'язково передбачає наявність водойми. А які водойми в нас є? Найбільша — це, звісно, Дніпро. Але я гадаю, що людей збирали й біля менших водойм — як-от ставки на Дідорівці чи озера на теренах уже сучасного Києва. Тому я впевнена, що це відбувалося, якщо й не біля Дніпра, то принаймні біля якихось інших водойм. Крім того, де шукали квітку папороті? Квітку папороті, без сумніву, шукали в лісах. А оскільки лісів тоді було значно більше, ніж зараз, то, скоріше за все, це міг бути той самий ліс біля Дідорівки й інші хащі на берегах Дніпра.
Про заборони, секрети й відродження свята за часів радянської влади
У період радянської влади свято Івана Купала було категорично заборонене. Категорично. Як, власне кажучи, і всі інші українські свята. Тому що радянська влада постулювала ідею "єдиного радянського народу". І якщо якісь українські свята й залишали, то лише з російським акцентом. До того ж треба пам'ятати й про активну боротьбу з релігією. А Івана Купала — не християнське свято.
У радянські часи нам нав'язували, що все міфологічне — це щось погане і треба від цього відмовлятися. Нам намагалися нав'язати якісь інші свята, які не мали нічого спільного з українською традицією. І, на жаль, ця тенденція подекуди зберігається й досі. Водночас самі свята — будь-які — почали сприймати виключно як розвагу. От, як приклад — "свято Нептуна", що по суті заміщало Купала. Розумієте?
Оцей український ґрунт витіснявся нав'язаним ззовні. Обливання водою, конкурси, жарти — звичайно, людям подобалося.
Коли вперше після цієї тотальної заборони свято почало оживати, то сталося це не в Києві. Тут, у великому місті, дуже боялися переслідувань, а десь у селах, якомога далі від центру, влада могла бути менш пильною. Наприклад, на Житомирщині вже доходило до того, що діти робили те святкове деревце, прикрашали його, носили по селу — і батьки раділи. Але все це ще було в межах розваги. У Києві ж дуже довго боялися.
Пані Олена Чебанюк, старша наукова співробітниця Інституту мистецтвознавства, казала, що на Київщині, не в самому Києві, жінки могли тихенько забігти у верболози, десь там заспівати купальських пісень — і швиденько звідти втекти. Але, попри все — і це важливо — радянський союз, хоч як жорстко не викорінював усе українське, воно все одно зберігалося. І почало відроджуватися. І дуже інтенсивно. Бо люди були до цього спраглі. Ми — спраглі. Нам хочеться чогось свого.
І вперше в Києві, вже офіційно, в 1986 році етнографічний гурт-хор "Гомін" під керівництвом Леопольда Ященка виконав купальські пісні. Уявляєте? 1986 рік! Майже все 20-те століття — ніякого Купала в Києві. А вони взяли й заспівали. У Гідропарку. Музиканти дуже боялися. За спогадами очевидців — просто трусилися. Але якось обійшлося без репресій. І вже після цього почалося поступове відродження свята Івана Купала.
Особливо — в музеї Пирогів, на території скансену. Спочатку все було не в центрі, не так публічно, а десь у глибині території, там, де озера. Знову почали плести вінки, співати, пускати ті вінки на воду. Потім додалося багаття, стрибки, виготовлення фігур Купала й Марени. Наприклад, я пам'ятаю, як десь 20 років тому побачила, як із гори Хорса спускали коло — таке обв'язане соломою, підпалене. І воно котилося вниз — ніби сонце заходить. Дуже символічно. І з того часу свято почало розростатися. Все більше людей приходило. Почали відновлювати не просто окремі елементи, а всю традицію. І з кожним роком воно ставало все більш українським. Все більш нашим.
Про Київ, Купала та незалежність
Я пам'ятаю, що на початку незалежності ми вже ходили шукати квітку папороті в цей самий ліс, що неподалік від музею Пирогів. Шукали й у Голосіївському лісі. Потім поступово, як я й казала, святкування почали розповсюджуватися на різні території. І дуже гарно все це відбувалося свого часу в "Мамаєвій Слободі" — вже з дотриманням усіх елементів. І, власне кажучи, те саме стосується й Пирогова.
Бачите, Купала — це таке свято, яке спочатку переслідувала церква, а потім уже й радянська влада. Воно дуже багато пережило ідеологічно. Але от що важливо — ця традиція збереглась, вижила фактично в умовах тотального знищення. Спочатку — церква. Не змогла подолати, тож асимілювала, наклала на нього Івана, удала, ніби це вже християнське свято. А потім — радянська доба. Вона просто знищувала. Але все одно — не знищила. І воно, як та травинка крізь асфальт, проросло. Зараз — живе, розвивається, шанується в Україні.
І я вважаю, що це надзвичайно сильний символ — символ того, що українство — незнищенне. Бо наші традиції нас бережуть. Що б не відбувалося, а вони все одно проростають.
