"Люди думають, що якщо ти не бачиш, то й погано чуєш": незряча гідеса Музею в темряві — про стереотипи та інклюзивність не "на папері"

Фото: Facebook-сторінка Вікторії Шевчук

13 листопада у світі відзначають Міжнародний день незрячих. Цей день, ініційований ВООЗ, присвячений підвищенню поінформованості про проблеми людей із порушеннями зору та важливості інклюзивного суспільства. 

Ми поспілкувалися з Вікторією Шевчук, гідесою Музею в темряві "Третя після опівночі" й дізналися, чи складно незрячим українцям влаштуватися на роботу, наскільки Київ є інклюзивним насправді, а не "на папері" та чи дійсно у людей з порушеннями зору загострений слух.

На твою думку, наскільки українське суспільство сьогодні є інклюзивним і толерантним до людей з інвалідністю?

Якщо казати про відвідувачів Музею в темряві, в якому я працюю понад вісім років, то перші роки про незрячих людей мало знали. Сьогодні люди стали більш обізнаними та краще нас розуміють, і це приємно.  

Щодо суспільства загалом, на мою думку, до людей з інвалідністю почали ставитися уважніше з часів АТО. Звісно, бувають неприємні ситуації, але зараз більшість людей пропонують допомогу.

Раніше, коли незряча людина запитувала на зупинці, яка маршрутка приїхала, їй могли відповісти "жовта" або "залізна".

Зараз люди інколи самі до мене підходять і питають, який номер транспорту мені потрібен, щоб повідомити, коли він приїде.

Наскільки громадський простір наших міст, зокрема й Києва, є доступним для незрячих людей?

Поступово він стає доступнішим. Існують норми ДБН, і деякі об'єкти роблять згідно з ними. Можна навести приклад станцій метро "Шулявська", "Сирець", "Святошин", "Лук'янівська". Там правильно покладена тактильна плитка, у центрі простору розміщена мнемосхема — така собі тактильна карта — де людина може на дотик обстежити, який вигляд має станція. Це приклад гарного дотримання норм ДБН. 

А буває, що ніби щось роблять, але не за правилами. Наприклад, у ДБН написано, що всі об'єкти мають бути контрастними. Але люди, незалежно від того, якого кольору стіни чи двері, клеять жовту смужку. 

Наприклад, якщо двері білі, а стіни блакитні, то жовта смужка з ними вже не контрастуватиме. Тобто сам по собі жовтий колір не завжди є доречним, головне — контрастність. Чому? Тому що чим нижчий в людини зір, тим гірше вона розрізняє кольори. Я, наприклад, раніше розрізняла всі кольори, а потім темні відтінки почала бачити не такими, якими вони є насправді. Світлі тони також краще сприймаю на контрасті.

Ти часто буваєш у Києві. Чи маєш улюблені місця та заклади у столиці?

Мені подобаються Контрактова та Поштова площі, Хрещатик, особливо тоді, коли він перекритий і ним не їздять машини. Серед закладів найбільше подобається "Мусафір".

Ти навчалася у школі для слабозорих дітей, а потім вступила до звичайного університету. Чи легко було адаптуватися в середовищі, де більшість людей — зрячі?

У перші дні навчання (в університеті — прим.) у нас мало відбутися заняття на шостому поверсі. Ліфт тоді не працював, тож треба було підійматися сходами. Я йшла поряд з одногрупниками, але не впізнавала їх через те, що погано бачила. Утім, вони підходили до мене й підказували, в яких аудиторіях мають бути наступні лекції. Так почалося наше спілкування.

Навіть була ситуація, коли я розплакалася через те, що потрібно було здати техніку читання. Я розуміла, що читаю повільно, і чомусь сльози самі потекли — я ж малесенька ще була. До мене підійшла одногрупниця й запитала: "Хто тебе образив? Зараз будемо розбиратися!". І коли я здавала цю техніку читання, у групі панувала абсолютна тиша, бо всі знали, що мені складніше читати, ніж іншим.

Я також допомагала одногрупникам — підказувала їм на екзаменах. Шпаргалки для мене були неефективними, адже списати я не можу, тому я все вчила. 

За освітою ти вчитель початкових класів і практичний психолог. Чому обрала саме такий напрям?

Я хотіла займатися психологією ще зі школи. Раніше були думки вивчати іноземні мови, але з правописом у мене не склалося, хоча усна англійська була дуже гарна. Тому я захотіла бути психологом, але навчання із психології в нас не було. 

Я згадала, як одна моя сусідка заробляла тим, що приходила до людей і доглядала за дітьми. Я подумала, що це непоганий варіант для мене — працювати з дітьми, робити з ними домашні завдання. Але на четвертому курсі в мене стрімко почав падати зір. 

Та, попри труднощі, ти все-таки здобула ступінь магістра.

Так. Навіть після того, як в мене вже сталося відшарування сітківки, я вступила до магістратури. Я прийшла подавати документи після операції, коли вже не могла читати й писати. Спершу мої документи не хотіли приймати. Як людина я не змінилася — змінився лише зір — а вони злякалися. Утім, я пішла до ректора, і він дозволив мені скласти іспит. Я домовилася, щоб мені допомагали читати, адже я не бачила.  

І ось двері зачиняються й починається іспит. До мене підходить викладачка, читає прізвище, ім'я та по батькові й каже: "Пиши". Я пояснюю, що не бачу. Підходить декан: "Ви просили, щоб вам допомагали читати, а про письмо нічого не казали". Була думка подзвонити до знайомих юристів — проконсультуватися, як діяти в цій ситуації. Але під час екзамену цього не можна було зробити. Тому я сказала: "Окей, ставте мені ручку там, де треба писати".

Серед завдань на іспиті була задача з методики викладання математики. Для підготовки з цього предмету нам дали близько восьми задач. Я розв'язала всі, крім останньої, і саме вона трапилася мені на іспиті. Але мені пощастило: у нас була дуже класна викладачка, яка все пояснювала малюнками на дошці. За природою я — візуал, тому просто згадала один з її малюнків, і він допоміг мені з розв'язанням.

Після захисту магістерської я піднялася на Говерлу. Пізніше літала над морем з парашутом, їздила галопом на конях, сплавлялася на гірських річках на рафтах і катамаранах, літала в аеротрубі… Люблю усіляке екстремальне дозвілля. 

Чи довелося тобі працювати за спеціальністю та чи легко взагалі незрячій людині влаштуватися на роботу в Україні?

Я закінчила магістратуру у 2010 році. Навіть Київ тоді був не дуже просунутим містом, а мій рідний Житомир — тим паче. Одного разу я взяла направлення на роботу в садочок від біржі праці.

Заклад був у п'яти хвилинах пішки звідти, тож я одразу прийшла та знайшла директорку. Вона поспіхом запитала: "Ви хочете привести дитину в садочок?" Я відповіла: "Ні, я хочу влаштуватися до вас психологом". Навіть не поглянувши на мої документи, вона повідомила, що вакансія вже зайнята. Звісно, вакансія насправді була вільна, адже я лише п'ять хвилин тому взяла направлення з біржі.

У 2010 році люди не готові були брати на роботу незрячих. Навіть зараз не всі готові, хоча суспільство стає відкритішим.

До речі, зараз я викладаю для незрячих людей домоведення, бісероплетіння та шрифт Брайля, а найбільше мені подобається викладати орієнтування. Тобто мої навички вчителювання таки стали у пригоді. 

Як ти долучилася до команди Музею в темряві та чим цей проєкт цінний для тебе?

Я завжди жартую, що працювати тут було моєю долею. Коли я дізналася, що у Києві відкривається такий музей, команда гідів вже була сформована. Але через два місяці я потрапила туди на екскурсію, яку вела моя подруга. 

Музей одразу відкрився для мене з різних сторін. Мені сподобалося, як влаштований цей простір. Коли перебуваєш у приміщенні, тобі здається, що гуляєш справжньою вулицею або парком. 

Також на екскурсії я познайомилася з 12-річною незрячою дівчинкою та її мамою — ми були в одній групі. Тоді я зрозуміла, наскільки цей проєкт є корисним. Дівчинка змогла класно проявити себе у різних завданнях — у темряві вона була дуже активною. А мама, яка її дуже любить і піклується про неї, змогла прожити досвід незрячої. 

Після екскурсії я сказала подрузі, що це неймовірний проєкт і я хочу в ньому працювати. Працівники музею записали мої контакти, потім покликали на прогулянку. А згодом запропонували мені бути гідесою.

Який твій типовий робочий день гідеси Музею в темряві?

Як і на будь-якій роботі, ми приходимо до музею вранці. Відвідувачів ми чекаємо одразу в темряві, щоб вони не побачили нас перед екскурсією. Гості лише чують наш голос та відчувають нашу допомогу. 

Гіди орієнтують людей у просторі, спілкуються з ними. Саме в темряві люди найчастіше ставлять запитання, адже почуваються розкутішими. На темряву відвідувачі реагують по-різному: дехто зберігає спокій, інші трішки бояться, хтось активно виконує завдання. За моїми спостереженнями, ті, хто на початку найбільше нервують, потім найкраще орієнтуються в просторі.

Якщо людині стає дуже страшно, ми в будь-який момент можемо вивести її на світло — двері завжди відчинені. Людям буває складно в темряві, адже вони перестають контролювати ситуацію.

Але ми завжди наголошуємо, що тут ніхто нікого не лякає. Мета Музею в темряві — познайомити вас зі світом незрячих. 

З якими стереотипами про незрячих людей тобі найчастіше доводиться стикатися?

Зазвичай думають, що якщо ти не бачиш, то ти або погано чуєш, або погано розумієш, або все в комплексі. Це, напевно, найголовніший стереотип. Також якщо ти з кимось приходиш, то зазвичай починають спілкуватися з людиною, з якою ти прийшов. 

Нещодавно був випадок у Житомирі. Я була на районі, який давно не відвідувала, і відчула, що десь дуже сильно пахне випічкою. Я почала шукати цю пекарню, і зрештою потрапила до неї — люди підказали, де вона розташована. Я привіталася із продавчинею та запитала: "Підкажіть, будь ласка, що у вас продається?" У відповідь почула: "Випічка". Кажу: "А можете підказати, яка саме?" Продавчиня відреагувала грубо: "Мені що, перераховувати все, що є? Кажіть, що ви хочете, а я відповім, є чи немає". Було дуже неприємно.

Напевно, якби це сталося років 15 тому, я б розплакалась і вийшла. Але, оскільки я відстоюю права людей з інвалідністю, я попросила покликати адміністратора. Підійшла дівчина, запитала, що сталося, розповіла мені про асортимент. А та касирка просто продовжувала продавати товар іншим людям. 

Я знову звернулася до неї: "Послухайте, як треба обслуговувати людей з інвалідністю. До вас може зайти й військовий, а продавець має не лише видавати товар, а й за потреби розповідати про нього". Звісно, у цю пекарню я більше не повернуся, адже там немає коректного обслуговування.

Чи правда, що у незрячих людей загострені інші сенсорні відчуття?

Тут думки фахівців різняться. У психології заведено вважати, що так, у нас працює компенсація. Але дехто припускає, що ми просто починаємо краще користуватися сенсорними відчуттями.

Наприклад, коли мені зробили операцію та надягли на очі пов'язку, то я почала краще чути. Але через три дні, коли мій стан стабілізувався, слух повернувся до норми. Зараз мій зір трішки змінюється, тож завжди, коли я гірше бачу, я починаю краще чути. Варто зауважити, що не всі незрячі люди є "тотальниками", які зовсім не бачать. Дехто сприймає світло, а хтось, як і я, — розмиті фігури.

Чи всі незрячі читають шрифтом Брайля? 

Насправді шрифт Брайля дуже корисний з кількох причин. По-перше, сьогодні він є на ліках. До речі, це нововведення у 2009 році ініціювала моя подруга. А, по-друге, цей шрифт потрібен для розвитку правильного правопису. 

Зрячі читають очима, а незрячі — руками. Оскільки я втратила зір у дорослому віці, шрифт Брайля вивчила пізно. До речі, у Музеї в темряві після екскурсій люди можуть написати записки шрифтом Брайля. Я їх можу читати, хоч і повільно. А от книгу я не подужала досі. Люди, які є незрячими з дитинства та навчаються у спеціальних школах, змалку вивчають цей шрифт, тому дуже швидко читають.

Як незрячі люди користуються смартфонами та комп'ютерами?

Для цього існує програма екранного доступу — те, що зрячі бачать очима, вона перетворює на мову. Але ця програма потребує дотримання певних алгоритмів. Наприклад, якщо ми говоримо про текст на сайті, то під час верстки заголовків треба робити позначки H1, H2 і так далі. Але дехто просто збільшує шрифт. Візуально літери великі, але коли я заходжу на сайт і натискаю літеру "H", щоб знайти заголовок, я його не бачу. 

Також програма екранного доступу передбачає гарячі клавіші, за якими я можу швидко знайти кнопки на сторінці. Але якщо на кнопці намальовано "ОК", але вона не підписана так само у коді, я не зрозумію її призначення.

Я закінчила курси вебдизайну та пробувала писати сайт за стандартом WCAG (міжнародний стандарт, що визначає, як зробити сайти доступнішим для людей з інвалідністю — прим.). Це було цікаво. Деякі люди вважають, що якщо сторінка візуально гарна, прописувати зайві елементи в коді не потрібно.

Інколи до нас на екскурсії приходять програмісти, і я з ними спілкуюся. Часом вони дуже дивуються, коли я пояснюю, для чого потрібні вимоги WCAG. Ззовні цей стандарт нічого не змінює, але він допомагає зробити сайт доступним для незрячих людей. 

Яким ти бачиш ідеальне толерантне суспільство?

Насамперед  — це про взаємоповагу одне до одного. Це стосується всього, навіть адаптації простору — треба робити його доступнішим не лише для того, щоб отримати ліцензію, а щоб незрячим людям дійсно було зручно. Я думаю, сьогодні Україна на шляху до безбар'єрного й толерантного суспільства, в якому пануватиме взаєморозуміння й де всі будуть рівними.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter