"У цього архіву величезний потенціал": як студенти-кінознавці досліджують плівкові стрічки й показують їх у своєму кіноклубі
Володимир та Алік, засновники кіноклубу. Фото: Аліна Панасенко.
Пам'ятаєш історію про загублені українські фільми, передані Довженко-Центру? Їх знайшли студенти-кінознавці під час роботи в Цеху обробки плівки. Сьогодні вони продовжують досліджувати його матеріали й відроджувати унікальну спадщину, працюючи зі студентськими кінопроєктами.
Про ЦОП, захоплення кінематографом, архів стрічок і плівковий кіноклуб розповідають його засновники — студенти Національного університету імені Карпенка-Карого Володимир Прилуцький і Алік Дарман. А як відбуваються кінопокази ми побачили на власні очі!
Про історію ЦОП, створення кіноклубу та студентські фільми
Спершу розкажіть трохи більше про ЦОП і про те, як цех працював раніше, коли його тільки заснували.
Володимир: Усе, що починається за прохідною — територія колишньої студії "Укркінохроніка", що існує тут із 1939 року.
Цей цех був місцем обробки плівки: її видавали, проявляли, тут друкували позитиви, копіювали, монтували, додавали звук — повний виробничий цикл. У 1990-х студія занепала і збанкрутувала. Тоді ж сюди переїхав Університет імені Карпенка-Карого, а ЦОП став корпусом факультету екранних мистецтв. Він фактично продовжив функціонування — тільки вже як база для студентських фільмів. Сюди ж перевезли архів, який із часом поповнився роботами, знятими в нульових і на початку десятих. Така от коротка історія.
Після закриття його відразу перетворили на архів?
Алік: До 2014 року тут ще працювали з плівкою — на неї знімали майже всі курсові й дипломні роботи. Тобто тривала, по суті, та сама робота — повний виробничий цикл, тільки вже зі студентською плівкою. А з 2014-го університет перейшов на цифру.
Зараз ця будівля виконує адміністративні функції. Ну і, звісно, тут залишається архів. Але йдеться не лише про зберігання: плівку постійно підтримують у належному стані. Періодично її перемотують, чистять — це вже така суто архівна праця.
Також багато студентів використовують це місце як локацію для зйомок. Особливо останнім часом. Бо все ж таки — тут доволі виразний антураж.
З чого почалося ваше захоплення кінознавством і цією справою загалом? І як ви почали працювати разом?
Володимир: Ми познайомилися на виставці наших друзів перед концертом Ігоря Цимбровського — це було певний час тому, ще до того, як я вступив сюди на магістратуру. А кіно якось органічно було в житті. Напевно, це просто захоплення. І в якийсь момент рішення про вступ на магістратуру прийшло саме собою.
У мене більше художній, фотографічний бекграунд. Тому, по-перше, це природна цікавість. А по-друге, мені хотілося мати культурологічну освіту. Кінознавство — це все-таки близько до мистецтвознавства, до культурної сфери.
Алік: Я все життя захоплююсь кіно. Спочатку це було просто хобі, а потім я зрозумів, що це справді моє — те, чим я хочу займатись. А вже у 2022 році я вступив на цю спеціальність. І тепер, власне, ідентифікую себе як кінознавця.
Щодо кіноклубів — у мене є досвід. Я веду інший кіноклуб у культурному центрі "Спаська" на Подолі разом із друзями вже півтора року. Це насправді один із найстабільніших і найуспішніших кіноклубів, які досі тримаються. Бо за останні роки багато ініціатив з'являлося та зникало, а наш — досі функціонує.
А коли ви почали працювати з фільмами з архіву ЦОП? І як з'явився кіноклуб?
Володимир: Ми потрапили сюди завдяки дружбі. Спілкувались між собою, думали: що можна зробити в університеті? Це було приблизно рік тому. Досліджували простір, і з часом з'явилася ідея створити щось спільне. Коли потрапляєш сюди вперше й навколо немає людей, які можуть пояснити, що до чого, — справді виникає певний шок.
Нам одразу провели екскурсію, усе розповіли, а потім виявилось, що тут ще й зберігається архів фільмів. І це вже питання до університету: чому про нього більшість навіть не знає? Але якщо усвідомлюєш цінність цього архіву — це справжнє "вау".
Тут неймовірна кількість фільмів, більшість яких існує лише в одному екземплярі. І це неоціненний матеріал для дослідження. У цього архіву величезний потенціал.
Наприклад, студентські фільми, зняті іноземцями, що приїжджали в радянську Україну на навчання — з країн, які тоді називали "дружніми до СРСР". Тут є роботи студентів із Близького Сходу, Палестини, Алжиру, Тунісу, Лівії й навіть Латинської Америки.
Звісно, не всі ці роботи аж таки вражають. Але є фільми, які справді вирізняються — тематикою, глибиною, зрілістю погляду. Це дуже цікаві речі.
Алік: Поки що кіноклуб тільки на цей місяць — короткочасна історія. П'ять показів. Але в цьому теж є свій шарм. Бо загалом це унікальна ситуація.
У Києві останнім часом не було кіноклубів, що працюють із плівкою. А нам вдалося сфокусуватися: ми тематично показуємо саме цей архів. Студентські роботи — дипломи, іноді курсові. Переважно маловідомі. І ми самі бачили поки лише частину, бо ще далеко не все переглянули.
У цьому теж є певна загадковість. Ми, наприклад, не оголошуємо заздалегідь, що саме будемо показувати. Але люди все одно приходять. І, мені здається, це цікавий хід.
Бо часто просто немає сенсу афішувати: про ці фільми нічого не написано, їх не прогуглити. Більшість архіву — це роботи, які взагалі не введені в ширше кінознавче поле. Тому, коли ми пишемо анонс, тримаємо інтригу — і люди це зрозуміли одразу, адже нічого не знали про такий корпус даних.
А як у ваших дослідженнях і діяльності клубу залучені працівники ЦОПу?
Володимир: Взагалі, варто сказати, що, оскільки архів перебуває у власності університету, то й аби працювати з ним, потрібне офіційне оформлення. Зараз я пишу магістерську роботу, яку пов'язав із цими фільмами, а Алік проходив тут практику.
А от із кіноклубом справді допомогли працівники ЦОП. Багато з них усе життя працювали саме з плівкою — не як режисери чи оператори, а в технічному, виробничому аспекті. Це інші професії: кіномеханіки, проєкціоністи, монтажери, копіювальники. Зараз вони потрібні набагато менше, а люди, певно, почуваються забутими. Ми щасливі показати їм, що це ще комусь цікаво.
У першу чергу варто згадати Тамару Петрівну. Вона сьогодні теж буде показувати нам кіно — як вона каже: "крутити фільми". Вона для нас колежанка, бо ми дивимось фільми на її змінах. Тамара Петрівна дуже зацікавлена в цьому, вона справді любить кіно.
Алік: Тут загалом дуже різні люди, і в кожного — своя історія. Це справді теплі, приємні люди. У кожного — свій шарм. І з більшістю з них у нас склався симбіоз. Вони нас полюбили — і ми їх теж.
Часом ми не розуміємо студентів, яким це не було цікаво. Але насправді, якби такий самий студент прийшов сюди сім років тому — цілком можливо, він просто не зайшов би до архіву. Бо це така пострадянська штука — "А вам це навіщо?", "А зачєм?" — і все в такому дусі. Тому тут також співпало багато обставин.
Розкажіть про підготовку до кінопоказу: чи кожна знайдена стрічка цінна? Як ви обираєте справді вартісні фільми?
Алік: Я думаю, тут дуже багато контекстів, які формують ту інформацію, що залишилася на плівці й перетворюється на фільм. Ми дивимось — і це вже філософський аспект: фільм ще "не є", він ще в процесі прочитання.
Але є й історія з іменами. Є відомі кінематографісти — режисери, оператори, інші фахівці — чиї фільми обов'язково треба зберігати й досліджувати. Вони роблять загальну картину глибшою, точнішою.
Але насправді значно більше невідомих або маловідомих імен — людей, які колись навчалися тут, але згодом зникли з професії. І таких дуже багато.
Не всі фільми "сильні", але кожен — чимось особливий. Тобто фільм може бути технічно слабким, але, наприклад, мати цікаві операторські рішення. Або важливу тему. Або незвичний погляд на звичне.
Там можуть бути зафіксовані локації, яких уже не існує або які змінилися до невпізнання. Тут накладається багато різних контекстів — і деякі з них справді можуть виявитися дуже важливими.
Володимир: До кінопоказу ми, звісно, тематично формуємо певну лінію. Інколи відштовхуємося від хронології — бо нам доступні фільми приблизно з 60-х років і аж до 2014-го. Це дає нам змогу мислити періодами, контекстами.
Першим фокусом нашого дослідження була, напевно, тема пропаганди й агітації — або, ширше, кон'юнктурного складника в кіно. Бо все ж багато з цих фільмів знято в радянські роки, і це не можна оминути. Десь ці роботи більш вільні, іноді навіть антисистемні, а десь — доволі прямолінійні, соцреалістичні.
Але є фільми, які показують українські міста чи села в дуже конкретний історичний момент — і це вже інша цінність. Одна з таких "перлин" — фільм "Донбас курортний". Він був в одному з перших списків, які ми побачили, і сам факт його існування вже тоді нас зацікавив. Але ми змогли подивитися лише другу частину — перша зникла.
І от ми бачимо фільм 1977 року, який у типовій радянській манері прославляє Славкурорт на Донеччині, показує його як такий собі "рай" для трудящих. Але водночас ми знаємо, що зараз цього курорту вже немає. І це дає дуже сильний ефект — ти дивишся на щось, що колись існувало, а тепер втрачено.
Чи можна побачити ці фільми не в кіноклубі ЦОП?
Володимир: Майже всі фільми, на жаль, не можна подивитися. Більшість із них навіть не відскановані. І це — дуже базовий рівень збереження.
Плівка в поганому стані — це все одно багато інформації. І щоб її справді зберегти, недостатньо лише відсканувати. Потрібна корекція кольору, звуку, зведення матеріалу, можливо, якісь покращення — і все це потребує коштів та багато часу. Але, звісно, це те, що має бути зроблено. Це та робота, яку мали б почати давно. І вона повинна відбуватися постійно, бо на це потрібен час.
Сьогодні, завдяки вам, ці фільми дивляться. А чи думали ви про майбутнє цеху? Хотіли б бути дотичними до нього?
Володимир: Так, звісно, хотілося б, щоб ця робота тривала. Але очевидно, що її не можна робити вдвох. Бо це не просто архів, який ми випадково знайшли десь на звалищі. Це — частина університету. Це — інституційна власність.
Ці фільми — не наші, ми не можемо просто брати їх і робити з ними все, що захочемо. Але водночас ми маємо на це певне право, бо ми тут навчаємось і працюємо з цим архівом. І отут виникає складне питання: як це має бути організовано формально? Поки що чіткого розуміння немає.
Хочеться, щоб ця спадщина — а це справжня спадщина — не просто лежала, а стала частиною живого процесу.
Не лише як приклад українського студентського кіно, а просто — як приклад українського кіно. Ці фільми мають власну художню й історичну цінність.
Було б дуже логічно, якби цей архів став маленькою інституцією всередині кінофакультету — якоюсь лабораторією, архівом і центром дослідження та збереження плівки. Тим більше, що база вже є: тут залишилися монтажні столи, справні проєктори, але їх також потрібно підтримувати в належному стані.
Це, звісно, зараз звучить як візія — щось між спільною мрією і тим, що я особисто собі уявляю. Але, якщо подумати, сама будівля історично існувала саме для роботи з плівкою. І було б природно, якби вона й надалі виконувала цю функцію — вже в новому контексті.
Алік: І справді, це могло б стати тим місцем, якого наразі немає в Україні, — де плівка не просто зберігається, а де з нею працюють.
У цьому конкретному місці така функція виглядала б абсолютно логічно. Ідеальна фантазія — це щоб тут відновилася повноцінна робота з плівкою. І щоб ми могли надалі робити кіноклуб, продовжувати роботу з архівом, писати про це разом з іншими студентами, показувати ці фільми, говорити про них, давати їм нове життя.
Про покази фільмів: як відбуваються події кіноклубу?
О 13:45 люди починають збиратися: будівлю ЦОП знайти не складно, а поряд із нею вже чекають організатори. Територія простору огортає непідробним затишком: невеликі будинки обступають високі дерева, мальовничі закутки й доглянуті сади.
Володимир і Алік вітаються з друзями й з тими, хто прийшов уперше, запрошуючи до перегляду — у кінозал на другий поверх.
У переглядовій не залишається вільного місця: охочих подивитися архівні стрічки чимало. Як кажуть хлопці, хтось приходить, бо цінує кіно, комусь цікаво, як показують саме плівкові фільми, а хтось просто підтримує їхню справу.
Добірку оголошують перед показом. Володимир і Алік жартують, що сьогодні вона "дитяча", хоч нічого несерйозного в ній немає.
Володимир: Це навіть не стільки окрема добірка, скільки мотив, який проходить через багато стрічок. Дитинство — панівний фокус як у соціалістичному та агітаційному кіно, так і в більш вільному. Бо саме фільми про дітей часто легше проходили цензуру — або принаймні дозволяли її обійти.
І в контексті радянської України це важливо: через очі дітей можна побачити світ.
Розпочинається кінопоказ. У проєкційній "крутить фільми" Тамара Петрівна. Камерну атмосферу доповнює звук перемотування плівки. А після перегляду хлопці запрошують до обговорення.
Наостанок запитую про важливість цієї справи.
Володимир: Я думаю, що перше слово — це тяглість. Це передача знань, досвіду. Дуже цікаво спостерігати, як люди, які себе потім знайшли — або не знайшли — в індустрії, були сформовані своїми майстрами. Це справді промовисто.
Алік: Це цікаво, бо це щось унікальне. Майже всі ці фільми більше ніде не побачити. Вони короткометражні, але справді цікаві. Ти ніби потрапляєш на конкурсну програму якогось фестивалю. Але коротке кіно завжди дивиться небагато глядачів. А тут — майже ніхто. Деякі фільми просто демонстрували на дипломному захисті, і все. Наприклад, у шістдесятих. Вони були зроблені — і зникли. Бо ця історія слабо досліджена. Архіви не зберігалися як фестивальні чи університетські — плівки просто залишилися десь у коробках.
Невідомо, чи вдасться відновити клуб восени, адже зараз відбувається реорганізація цеху, а разом із цим і зміна керівництва. Проте Володимир і Алік сподіваються, що нові очільники зрозуміють важливість їхньої справи та сприятимуть подальшим дослідженням кінознавців.
А поки — поспішай відвідати останні покази кіноклубу ЦОП цього місяця. Шукай усю інформацію за посиланням.
