Учасники гурту Schmalgauzen: "Шукаємо ангар для подарунків шанувальників"

Фото: пресслужба Schmalgauzen

За майже 5 років існування гурту Schmalgauzen сталися ковід і повномасштабне вторгнення, проте хлопці продовжували творити, а популярність гурту тільки зростала. Нещодавно Schmalgauzen дав сольний концерт у Палаці "Україна", а ми зустрілися з ними, щоб поговорити про музику, війну й трошки про особисте.

 

Хлопці, вашому гурту вже майже 5 років. За цей час на сцені, напевно, у вас траплялося різне... Були якісь конфузи?

Акторське життя побудоване на викликах. Тому ми звикли боротися з хвилюванням, битись в імпровізації із забутими текстами та мізансценами — це звичне акторське життя. З музикою складніше, адже ніхто, крім нашого саксофоніста Роми, не є професіональним музикантом.

Тому бувають конфузи, які слухачі, можливо, помічають — та ми щодня працюємо над тим, щоб нотка "ля" випадково не влізла туди, де вуха її не чекають. Але це дрібниці порівняно з кумедними ситуаціями, які інколи створюють інструменти, не витримуючи нашу спільну з глядачами енергію. До прикладу, на одному з наших перших великих концертів на 200 людей в ударника Кирила під час виконання однієї з пісень зламалась педаль бас-бочки. Поки ми догравали цю пісню під регіт глядачів, Кирило, використовуючи скотч, зліпив Франкенштейна, і ми з гордістю тричі зіграли "на біс" "Гламурний піджак".

Ваша аудиторія за цей час змінилася?

Ми цього не відчуваємо. Усе тому, що від початку нас підтримували наші друзі, знайомі, знайомі знайомих, двоюрідні сестри, дідусі, друзі дідусів... І їхня підтримка завжди створювала максимальний комфорт. Звідси народилася філософія певної сімейності нашої аудиторії: люди, поринаючи в нашу творчість, знаходять друзів, однодумців. За це ми любимо їх, а вони — нас. Вони — найкращі! Тому незнайома людина, яка підходить до нас після концерту, здається давнім другом або забутим знайомим, з яким у тебе мішок приємних спогадів.

Як думаєте, чому ваша музика так швидко здобула популярність серед студентської аудиторії? Що особливого у вашому звучанні?

Особливостей в музиці давно немає: на жаль, Баха ми вже не переплюнемо, The Rolling Stones не переграємо — хоча в останньому є сумніви… Та є наповнення музики — емоціями, переживаннями, створеним світом, в якому хочеться бути частіше. У світі Schmalgauzen слова "кров і вино" або "смерть на смерть" емоційно не перетинаються зі страшним сьогоденням. Це певне інтелектуальне перебування під парасолею. Чому інтелектуальне? Тому що є кордони між справжнім і вигаданим. І наші слухачі й глядачі їх дотримуються.

Більша частина вашої аудиторії — студенти та молодь. Плануєте заохочувати дорослішу аудиторію? 

Це не швидкий процес — він поступовий. І ми на власні очі бачимо, що з кожним концертом ця відсотковість змінюється. Тому операція "влюбов" продовжується.

До речі, як до вашої творчості ставляться ваші батьки? Вони відвідують ваші вистави?

Наші батьки мають найкращі місця на наших виставах, останні новинки нашого магазину мерчу Gauzenchiosco, перші чують демо наших нових пісень. Це максимальні підтримка і звʼязок. Любимо їх!

Що слухає Schmalgauzen

Вас можна назвати творцями нового жанру на українській сцені. Як і чому ви вирішили поєднати театральні вистави й музичні програми?

У світі, де постійно змінюється все — від трендів до геополітичних рішень, щойно зійшовши з прекрасного конвеєру Університету ім. Карпенка-Карого, ми, без сарказму, відчули, що грати за старими правилами й законами драматичного театру не вийде. В нас була легендарна українська школа ігрового театру Дмитра Богомазова та його команди викладачів, які зіграли ключову роль у впливі на наш світогляд. Серед них — Андрій Самінін, який назвав всю нашу університетську зграю пройдисвітів "шмальгаузенами", та Вероніка Літкевич, яка давала нам можливість постійно імпровізувати та вигадувати. Весь цей бекграунд змусив нас не просто грати пісні або читати монологи — він дав свободу використовувати все те, що називається сценічним інструментом, у цій шаленій містерії, де народився вже звичний для нас всіх почерк Schmalgauzen.

Враховуючи, що стилів у вашій музиці поєднано досить багато, які з них — ваші фаворити? Що ви слухаєте поза робочим процесом?

У нашому колективі всі — меломани. Тому в наших композиціях ви інколи можете почути спочатку танго, а за декілька тактів — джаз, поєднаний із пост-панком. Тому перерахувати всі стилі буде складно — нас все ж таки шестеро. Можемо обговорити створення плейлиста "Що слухає Schmalgauzen".

Під час ваших вистав ви часто імпровізуєте? Дозволяєте собі змінювати щось на ходу?

Так, акторство — це шлях авантюрної імпровізації. Особливо коли цього не бачить режисер…

Ви всі — особистості, всі різні. Чи бувають у вас конфлікти? Як їх розв’язуєте, як миритесь?

Без конфліктів не буває. Це — шлях, який потрібно пройти й знайти гармонію між різними характерами. Та і ми вже знайомі наче вічність, тому ця гармонія бігає вже десь близько.

Ви розповідали, що кожен із вас у гурті за щось відповідає — а хто за що?

Всі мають різні обовʼязки — це працює як маленька держава. Бо музичний гурт, ще й поєднаний із театром, — це вже велика інфраструктурна сітка. Тому поза репетиціями ми можемо й одяг відвезти до хімчистки, й офер на закупівлю скласти…

Як змінився гурт після 24 лютого 2022 року? Що змінилось в кожному з вас?

Як і для всіх, у нас є свої "до" і "після". Наше "після" — трагічне, перемішане з випадковими днями щастя, позитивних емоцій і світла.

У вас є план на випадок того, якщо комусь із вас прийде повістка з призовом на військову службу?

Плану немає. Є обовʼязки перед державою, які потрібно виконувати. Чесність будується на послідовних кроках, яких від тебе вимагає держава. Більшість із нас ще не досягли мобілізаційного віку, проте вимогам ми слідуємо: всі члени команди пройшли етапи оновлення або відновлення даних у своїх місцевих ТЦК.

Підручник для майбутнього

Ви розповідали, що любите почитати коментарі під своїми відео. Як реагуєте на хейт? Відповідаєте на негативні коментарі?

На хейт ми не реагуємо, а критику сприймаємо позитивно. Її хочеться більше, але конструктивної, професійної. Недаремно критик — це професія.

Ваш гурт — суто чоловічий. Зізнайтеся: шанувальниці атакують? Як вони поводяться: можливо, дарують подарунки чи навіть приходять до когось додому?

Збираємо подарунки шанувальників для нашого майбутнього музею. Скоро потрібно буде орендувати для них якийсь ангар, бо місця вже немає. Ми дякуємо кожному, хто щось нам дарує: ваш прояв уваги — фантастичний, тому хочеться його зберегти й потім показати усім!

Можете зізнатися: хто з вас "зайнятий", а про кого дівчатам є сенс мріяти?

Про стосунки ми зазвичай мовчимо: маємо повагу до особистого життя кожного.

А ви самі маєте кумирів чи бодай тих, на чию творчість рівняєтесь?

Кумирів багато: вони всі — у книжках, фільмах, виставах. Є навіть кумири поряд, легенди українського кіно: Едуард Тімлін, Роман Балаян, Станіслав Сукненко, Сергій Гаврилюк, Сергій Тримбач, Вʼячеслав Криштофович. Поряд зі стовпами кіномистецтва світ відчувається обʼємнішим.

Розкажіть трішки про ваші образи на сцені: чому ви завжди в гримі? Що це символізує?

Грим — невіддільна частина наших образів. Для нас це звʼязок із минулим і відчуття підручника, який тобі подарували після закінчення навчання, а ти несеш його по життю і мусиш передати майбутнім поколінням. Ось така легенда.

Кожен із вас — актор за освітою. Не плануєте, крім роботи в гурті, реалізуватися ще і як актори — в театрі чи кіно?

Навряд чи нас можна зацікавити якимись театрами, чи кінотеатрами. Мультижанровість — це погляд у майбутнє. Де бути актором, маючи таке життя в Schmalgauzen, занадто сумно…

Де вас найчастіше можна зустріти в Києві? Яке місце для вас особливе?

Будинок кіно. Там відбуваються майже всі наші зустрічі, весь відпочинок, наші навчання та робота. Горді бути членами Національної спілки кінематографістів України!

Режисер гурту Андрій Ширко: "Ми вчимось субординації, але це складно"

Андрію, тобі належать ідеї вистав Sсhmalgauzen. Розкажи, як вони народжуються?

Якщо розподіляти процес створення вистави на періоди, то перша частина — назвімо її "фабульною" — на мені. Формування стилістики, жанру і світу завжди відбувається на самоті. Режисер — непроста істота, йому часто потрібно бути наодинці. Інколи мені вдається усамітнитися, і це одразу помітно, бо як наслідок з’являється якась вистава чи "фільмік" (так ми називаємо свої музичні відео).

Чи є у вас із хлопцями певна субординація: ти "головніший" за них?

Так, вчимось субординації. Це дається інколи важко і мені, і їм, бо ми — друзі з незапамʼятних часів. Та все відбувається вже в стилі нашої спільної роботи. І це — найбільше задоволення, яке може бути!

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter