Радянська каральна психіатрія, стереотипи та реальна допомога: чим живе сучасна лікарня Павлова
Фото: Анастасія Гнатюк
"Ви ж — молодий хлопець, а маєте радянське бачення про психіатрію", — присоромлює інтерв'юера завідувачка жіночого психіатричного відділення зі супутніми розладами клінічної лікарні "Психіатрія" (колишня "Павлівка") Інна Кривігіна.
Слушне зауваження висвітлює кілька проблем: низьку підготовку журналіста до теми та існування міфів навколо психіатричних лікарень, спричинених браком інформації про їхнє залаштункове життя. Не виключається й вплив репресивної психіатрії, що так глибоко вкорінився у колективну пам'ять наступного покоління, яке ніколи не жило в СРСР.
Щоби стати освіченішим й остаточно вилікуватись від застарілих поглядів, наш журналіст поспілкувався з лікаркою-психіатром Інною Миколаївною, яка стала очевидцем зміни системи, захворювань та ставлення до пацієнтів.
Вилікувати увесь світ
Інна Миколаївна обрала професію ще у далекому фройдівському Несвідомому, коли навідувалась у село на літні канікули. На бабусиному подвір'ї завжди сушилися трави: від наврочення, випадання волосся або алергії. Кожен односелець бодай раз лікувався у цієї знахарки.
Бабусині ритуали лякали онуку, але дитяча допитливість перемагала страх. Інна Миколаївна, тоді ще просто Інна, підглядала за бабусею, яка знімала переляк чи зцілювала бешиху. Інколи старенька приймала пологи, але туди маленьку Інну не впускали. Цей гештальт вона закрила вже дорослою, коли вступила до медичного університету — настільки сильним було бажання дізнатись, як з'являються діти.
Навчання минало на Далекому Сході в росії, де служив її тато. Інна мріяла стати кардіологом, але у дев'яності, коли афірмації ще не працювали, усе вирішували можливості.
Під час інтернатури вона вперше зіткнулася з пацієнтом, який перебував у фазі загострення психічного розладу. Тодішні препарати мали важкі побічні ефекти: слинотечу, тремор, скутість м'язів, а хвороби досягали надкритичних стадій: поширеним явищем була, приміром, кататонічна шизофренія. Дівчина не злякалась. "Це ж не тому, що людина погана, вона хворіє та потребує допомоги", — думала вона. Так вирішила пірнути в психіатрію глибше, і після закінчення університету влаштувалась у районну лікарню.
Карета швидкої проривалась крізь сувору ніч. Інна мерзла біля водія та щипала мочку вуха, щоби не заснути в тривалій дорозі. Перші виклики вона запам'ятала на все життя.
Якось їхали до хворого із затяжним епілептичним нападом. Інна напружувала мозкові звивини, щоби пригадати всю теорію з університету. Спершу їй доводилось працювати без вихідних, бо лікарня була замаленька для такої кількості хворих.
Вікна з решітками, однакова уніформа для пацієнтів, допотопні медикаменти та примусова госпіталізація — таким був реальний стан психіатричної допомоги в пострадянських країнах на кінець дев'яностих. З розвитком фармацевтики, каже Інна, почалися великі зміни, які прочинили двері у закриту систему. Та вона помітила їх пізніше, коли повернулась до лікувальної діяльності після короткої паузи.
За волею долі новоспечена лікарка опинилася в Києві. Був 1994 рік. Інна знайшла можливість влаштуватись психоневрологом у військову частину, де строковики проходили службу в почесній варті таких важливих установ, як Міноборони чи Генштаб.
Вона сумлінно виконувала обов'язки: втручалась в кризові ситуації під час адаптації військовослужбовців, працювала з їхніми родинами, проводила психологічні тести й визначала групи ризику. Влаштовувало усе, окрім одного — не вистачало лікувальної роботи з психічними розладами, їй кортіло працювати в стаціонарі.
Коли ми були молодими, то говорили, що вилікуємо увесь світ, — каже Інна Миколаївна.
Щойно в лікарні імені Павлова звільнилося місце, вона потисла руки колишнім колегам та перейшла до нового закладу, де працює вже 26 років.
Трансформації
"Павлівка" хоч й була відкритішою, ніж лікарня в глибинці росії, все ще мала "хижу" атмосферу. У чоловічих відділеннях висіли решітки на вікнах, адже саме чоловіки частіше вчиняють протиправні дії. Втім, деяким пацієнтам таки дозволяли вільно пересуватися територією.
Спершу Інна Миколаївна працювала в інфекційному відділенні, потім перейшла у відділення гострих психозів. З 2004 року вона — завідувачка жіночого психіатричного відділення із супутніми розладами. У цей період в аптеках почали з'являтися сучасні препарати, які охочіше приймають хворі.
Раніше більшість психічних розладів лікували Аміназином, що з'явився у 50-х роках минулого століття. Звісно, було ще кілька препаратів, але всі вони діяли системно.
Нові ліки дали змогу впливати на окремі симптоми й не пригнічувати повністю емоційний та інтелектуальний рівень людини, як це було раніше. Згодом з'явилися препарати проти негативної симптоматики — це те, що стається з людиною внаслідок хвороби: емоційне виснаження чи втрата життєвої енергії. Сучасні медикаменти роблять так, щоби цей "психологічний дефект", як кажуть психіатри, не формувався, а людина й далі була активною.
Поступово змінилося й ставлення самих хворих: лікарі пояснюють пацієнтам, що з їхньою проблемою можна і треба працювати. Сьогодні хворі телефонують самостійно в лікарню й просять допомоги.
Я не уявляю ситуації, щоби в 1990-х роках хворий на шизофренію дзвонив і казав: "Лікарю, у мене погіршився сон, я чую голоси, які намагаються керувати мною, — потрібна ваша допомога", — говорить Інна.
З появою сучасних препаратів хворі почали жити нормальним життям: вони створюють родини, народжують дітей, займаються творчістю.
Хвороби вже не досягають критичних станів. Приміром, раніше кататонічна шизофренія, коли людина застигає, вважалася одним з проявів шизофренії. Але з часом кататонію визнали окремим незалежним синдромом. Інна Миколаївна вже забула, коли востаннє стикалась із ним.
Утім, це не означає, що тяжкі захворювання зникли зовсім. Юнацьке палке бажання Інни вилікувати усіх ще й досі не втілилось в реальність. Вона й досі важко переживає, коли хтось помирає, а зусилля зберегти життя не завжди приносять той результат, який очікувала. У такі складні дні жінка обіймає свого пухнастого самоїда й вдихає на повні легені заміське повітря.
(Не) добровільна госпіталізація
Безумовно, на сприйняття психіатрії вплинуло й радянське минуле. Тодішня влада застосувала каральні методи для боротьби з інакодумцями: їх позбавляли дієздатності, призначали психотропні ліки, використовували електрошок. Збиралась комісія психіатрів, яка приймала рішення щодо госпіталізації. Згода пацієнта була не обов'язковою, що автоматично обмежувало свободу. Така модель проіснувала до 2016 року. Європейський суд з прав людини часто критикував Україну за неї.
Якщо людина не згодна на госпіталізацію, ми відчиняємо двері та прощаємось, — говорить Інна Миколаївна про сьогоднішні реалії.
Деякі пацієнти відмовляються, бо надають перевагу послугам Бога. Але, іронічно, що часом священники самостійно телефонують у психлікарню і просять допомоги лікарів.
А що роблять з тими, хто вчиняє протиправні дії? З 2016 року працює такий механізм: лікарня готує документи про хворого і відправляє їх до суду. Справу розглядають протягом доби. За цей час, каже Інна Миколаївна, люди інколи змінюють думку і таки вирішують лягти у стаціонар.
Примусове лікування не скасовували повністю. Воно й дотепер існує в Україні, але для людей, які скоїли важкі злочини. Вбивство, приміром. У Дніпрі є спеціальна лікарня для таких випадків.
Найприємніші для Інни зрушення в психіатрії пов'язані зі сприйняттям молоддю її професії. Хлопці та дівчата охоче звертаються за допомогою. Щоправда, часом молодь каже: "У мене депресія", але після короткого опитування виявляється, що це звичайний важкий епізод.
Оскільки Інна Миколаївна займається хворими із супутніми розладами, тобто захворюваннями, які стаються на тлі психологічного розладу, вона інколи працює з вагітними. Цей шлях до народження дитини є трепетним для неї. Колись вона так сильно хотіла підглянути за пологами, які приймала її бабуся, а тепер сама дотична до цього процесу. Тож коло замкнулося.
Читай також: "Ніколи не боялася бути "білою вороною": Людмила Мальва Менюк про студентство у 50, військову службу та життя з чистого аркуша"
