"Під час Революції стало очевидно: очі журналістів — це очі всіх", — спогади медійниць про дві українські революції
Колаж "ТиКиїв"
21 листопада Україна відзначає День Гідності та Свободи. Ми згадуємо два наймасштабніших протести часів незалежної України — у 2004-му та 2013-2014 роках, і людей, які стали до боротьби за її майбутнє. Вшановуємо тих, хто віддав життя, і тих, хто береже спогади про ці події. Пам'ятаємо, який шлях вони торували. І беремо на себе обов'язок не зійти з нього — за будь-яку ціну.
До Дня Гідності та Свободи медійниці Live Media Hub розповіли про те, якими для них були Помаранчева революція та Революція Гідності. Далі — спогади ведучої новин, волонтерки у 2004-му Насті Рейн, а також головної редакторки та протестувальниці у 2014 році Олени Халік.
Помаранчева революція очима ведучої Новини.LIVE Насті Рейн
Перша революція для мене відбулася у 2004 році. Тоді я була студенткою і працювала на волонтерських засадах у штабі кандидата в президенти Віктора Ющенка. Про те, що на Майдані почали збиратися люди, дізналася просто на парах. Узявши стипендію, поїхала в центр столиці, щоб пригостити гарячою кавою найсміливіших. Пам'ятаю, було дуже холодно. Однак поїхати звідти я вже не змогла. У сильний снігопад ми разом ставили намети й ходили на мітинги на Банкову.
Мене майже одразу комендант поставив відповідальною за намет з продуктами. Я видавала їжу для всіх польових кухонь Майдану. Тепер, згадуючи себе 17-річну, тихо усміхаюся: напевно, зі сторони це мало кумедний вигляд — мале дівча в помаранчевій жилетці, яке вимагає розписатися в зошиті від тих, хто прийшов по ковбасу, хліб чи консерви. Так, у мене все було чітко, бо ж мала відповідальну посаду!
Чи було страшно? Інколи так. Але поруч були неймовірні люди, з якими я познайомилася на Майдані. Когось із них, на жаль, уже немає поряд, інші й досі ведуть активне політичне життя.
На мою думку, саме Помаранчева революція дала нам розуміння того, що суспільство може й повинно впливати на політиків і події, які визначають долю країни.
Державою керують не купка "небожителів", а звичайні люди — прості громадяни. І саме це запустило незворотний процес внутрішньої нездоланності, завдяки якій у 2014 році ми сказали: ні, ми будемо в Європі. А з 2022 року й до сьогодні — дає сили всім нам гідно протистояти окупантам.
Революція Гідності у спогадах головної редакторки Новини.LIVE Олени Халік
Період Революції Гідності для мене — це час найбільшої професійної напруги й особистої тривоги. Я працювала випусковою редакторкою на "5 каналі". Наші зміни найчастіше випадали на ніч, а вдень ми або йшли на Майдан, або просто не могли заснути — події розгорталися надто стрімко, і здавалося, що будь-якої миті країна може змінитися остаточно.
Саме під час моїх чергувань відбулися події, які назавжди закарбувалися в пам'яті. Ніч, коли загорівся Будинок профспілок, залишилася однією з найтяжчих. Ми в режимі реального часу отримували інформацію, намагалися стримувати паніку й водночас чесно розповідати глядачам, що відбувається. Тоді ж пролунали й перші постріли — момент, коли протест остаточно перестав бути мирним.
Поруч із каналом стояли "тітушки" — ми добре розуміли, що загроза цілком реальна. Та, попри це, всі приходили на роботу, усвідомлюючи відповідальність: люди нам довіряли. Цей період асоціюється у мене з холодом. Було холодно фізично — різкий вітер, пронизливий мороз, нічні ефіри, гарячий чай у термосі, який уже не грів.
Революція Гідності стала для мене не лише професійним випробуванням, а й моральним.
Саме під час Революції та роботи в її епіцентрі стало очевидно: очі журналістів — це очі всіх глядачів. Тому й відповідальність за формування суспільної думки стала значно свідомішою.
Тоді, як і зараз, надважливим залишається внесок кожного у спільну справу та спільну боротьбу. У вирі буремної історії журналісти стають порталом комунікації, вісниками правди й зберігачами спогадів. Завдяки роботі медійників минуле не втрачає сили, а події сьогодення закарбовуються в історії.
Читай також: "Поки ми тут, усе буде гаразд": яким Василь Стус постає у новій виставці Мистецького арсеналу"
