Як реставрують і рятують старовинні двері Києва: історія команди "Справжній Київ"
Команда ГО "Справжній Київ". Фото: Єгор Кузьмін
У стінах старої київської садиби на Татарці команда громадської організації "Справжній Київ" відновлює історичні двері, рятує архітектурну спадщину та створює новий культурний простір.
Організація виникла завдяки краєзнавцю Сергію Миронову, який загинув на фронті у 2022 році. Його справу продовжують керівник та співзасновник Олександр Борович, кураторка руху Неллі Чудна, реставратор Юрій Пікуль, колекціонер Павло Третьяков, дослідники Олексій Єкименко та Юрій Жовтоног, волонтерка Зоя Попова та велика команда однодумців. Разом вони не лише реставрують двері, а й оживляють частинку історичного Києва.
Єгор Кузьмін для "ТиКиїв" поговорив з учасниками команди про те, з чого все почалося, як проходить реставрація та чому кожен з нас може впливати на обличчя свого міста.
Як з'явилась ідея "Справжнього Києва"
Олександр Борович — співзасновник та керівник ГО "Справжній Київ", військовослужбовець. Один із перших, хто разом із Сергієм Мироновим започаткували рух із порятунку історичних дверей.
ГО "Справжній Київ" присвячена збереженню історичної спадщини міста. Історія організації почалася з діяльності Сергія Миронова — київського гіда й активіста, який першим почав відновлювати двері старих будинків. У 2022 році Сергій загинув, захищаючи Україну на фронті. Його друзі, колеги та небайдужі кияни продовжили справу, перетворивши ініціативу на повноцінну громадську організацію, яка відновлює архітектурні елементи та розвиває культурний простір у старій садибі на Татарці на вулиці Нагірній, 2. Нещодавно саме тут відкрили оновлену дерев'яну браму.
Ви з самого початку планували займатись дверима? Чи було щось інше?
Олександр: Все почалося зі справи Сергія Миронова. Він багато ходив Києвом, шукав цікаві будинки, готувався до своїх екскурсій. Одного разу сказав: "Люди десятиліттями живуть у будинках і навіть не знають, які в них двері. Їх зафарбували двадцять разів, а хтось хоче взагалі замінити на метал". Сергій завжди наголошував: якщо людям показати, яку цінність мають ці двері — вони почнуть долучатися. Так і сталося.
Якось він мені каже: "Слухай, я знайшов одні двері, уже поговорив із сусідами. Спробуймо їх відновити". Ми не мали освіти, просто дивились відео, читали книжки. Якщо вийде — супер, ні — люди все одно б заклали їх цеглою. Ми спробували — і вийшло. Сергій навіть автентичні ручки підібрав. Люди почали підходити, казати: "А можете і нам зробити? А скільки це коштує?" Дехто пропонував оплатити матеріали. Ми й не знали, що їх так зацікавить.
Як реагували мешканці будинків, де ви працювали?
Олександр: Спочатку по-різному. Були ті, хто казав: "А хто ви такі, чого ви це робите безоплатно?" Навіть поліцію викликали — бо не вірили, що можна отак просто взяти й чистити плитку чи двері. Але були й ті, хто дуже тішився. Наприклад, ми якось на Подолі плитку у під'їзді вичищали. Люди дивилися і казали, що навіть і не знали, яка вона красива.
І от тоді вже стало зрозуміло — треба створювати ГО, масштабуватись. Бо поки двоє людей можуть зробити одні двері, за цей час ЖКГ може знищити ще п'ять.
А що для вас означають ці двері? Це більше про естетику, збереження історії чи, можливо, символ пам'яті?
Олександр: Для мене — це однозначно про збереження історії. Ми з Сергієм подорожували, бачили, як до спадщини ставляться в інших країнах. А у нас — як він казав — усе спрощено, усе знищується. Стоять унікальні двері з різьбленням, з ручною роботою, а їх просто вирізають і ставлять якийсь прямокутний шмат металу. І цей метал через кілька років починає іржавіти. А старі двері ще могли б стояти сто років, якби їх правильно обробити.
І Сергій часто казав: "Ми — останнє покоління, яке ще бачить дореволюційні речі наживо". Усе збивається, псується, зносять старі будинки, бо "дорога земля".
Я жив на Андріївському узвозі все життя. Пам'ятаю, як підпалювали стару майстерню — чотири рази — щоб вона нарешті вигоріла і звільнила місце для забудови. Усім байдуже, що там працювали художники, що цій будівлі сто років.
Кожен крок реставрації
До розмови долучається Юрій Пікуль — головний реставратор команди. Він — художник за професією, а відновлення дверей — його хобі. Проте воно все більше займає місце в житті.
Як ви захопились темою історичних дверей і реставрації? З чого починали?
Юрій: Я натрапив в Instagram на блог Сергія Миронова. Почав дивитись — і побачив там свої ж думки. У наших мистецьких колах більше захоплюються модернізмом. Я його поважаю, але мені ближче архітектура XIX — початку XX століття. Коли дізнався, що Сергій загинув на фронті, через знайому з'ясував, що існує ГО "Справжній Київ", яку він створив. Я прийшов на одну з їхніх подій — здається, це був листопад 2023 року — і потихеньку почав долучатись. Ми тоді якраз завершували реставрацію одних дверей, і так з'являвся колектив.
Розкажіть про ці нові, вже відреставровані двері. Як відбувався сам процес — з чого починається і як проходить реставрація?
Юрій: Спершу — візуальний огляд, оцінка стану дверей і те, чи реально взяти їх у роботу. Якщо все підходить — демонтуємо. Ставимо тимчасові двері, а зняті розбираємо до деталей. Реставрація починається з очищення та відновлення найбільш ушкоджених частин. Треба вирізати пошкоджене дерево, підібрати нову заготовку, склеїти, відновити форму. Потім — декоративні елементи, замки, ручки, фурнітура. Усе — поступово. Це кропіткий і довгий процес. Ці двері ми відновлювали майже пів року, проте знадобилось цілих 24 робочих дні.
Якщо порахувати загалом, то ці двері — наймасштабніші з тих, що ми робили. Попередні ми, наприклад, не розбирали повністю. А ці — розібрали на деталі.
Є два типи реставрації. Косметична — де зчищається фарба, латки, фарбування. Деякі двері ми взагалі не знімали — працювали на місці. А є повноцінна реставрація, як ця — з повним розбором, заміною частин, новими декоративними елементами. Це зовсім інший рівень складності. Довелося купити нове обладнання, освоювати все в процесі. Матеріали дорогі — не можна помилитися.
Я трохи мав досвід із подібною технікою, але довелося вчитись на ходу. Це було цікаво. Я захопився.
А які деталі вам найбільше подобалося робити?
Юрій: Декор усі люблять. Але мені цікаво було пройти весь шлях — від початку до кінця.
А майстерня у вас просто в садибі?
Зоя: Так, одну кімнату ми відвели під майстерню. Хтось працює над різьбою нових деталей, підбором матеріалів, хтось — комунікує про нашу діяльність і залучає нових людей до команди.
Не всі можуть фізично займатись обробкою. Тому розподіляли завдання по зацікавленості — хтось шпаклював, хтось ґрунтував. Ми ділили роботу і кожен працював з тим, що було до душі — разом навчалися та обмінювалися досвідом, допомагали, якщо хтось щось не розумів, або пробував працювати з елементами дверей вперше.
Юрій: Важливо розуміти — двері були у дуже поганому стані. І багато декоративних елементів були втрачені. На фотографіях не завжди можна розгледіти, який вони мали вигляд. Є план будинку, де зображені двері — але без деталей. Тому я вивчав стиль, дивився аналогічні двері того періоду. Складав фотошоп-ескіз — який вигляд вони могли мати. Потім — креслення на папері. Кожна деталь має бути точною до міліметрів, щоб усе зійшлося.
Неллі: Нам дуже допомогла компанія "Бережа", яка виготовила декоративні елементи на благодійних засадах. Вони зробили це безоплатно. І зараз навіть показують двері своїм клієнтам. А клієнти вже приходять до них і кажуть: "Ми хочемо такі ж історичні двері". Тобто ця співпраця пішла далі — від просто допомоги до культурного впливу.
Історія садиби, яка стала новою домівкою команди
Неллі Чудна — кураторка руху, одна з тих, хто разом з іншими активістами першою прийшла до садиби після вибуху російської ракети поруч.
Як ви знайшли цю садибу?
Неллі: Нас привів сюди обстріл. Ще Сергій колись натрапив на цей будинок, коли готував свої екскурсії. Він зустрічався з власником, обговорював можливий ремонт. А ми потрапили сюди вже після його смерті — просто захотіли подивитися, чи ціла будівля після обстрілу, який був поруч. У той день ми тут зустріли іншого активіста Антона Короба, і він сказав, що знає теперішнього власника будинку. У садибі не залишилось ні одного цілого вікна. Допомогти хоча б засклити вікна, аби їхні старовинні рами не пошкодили, забиваючи фанерою чи OSB, як сталося у сусідніх будинках.
Так поступово й залишилися працювати. Прибрали, почали проводити лекції, заходи. Ми подружилися з власниками, і вони теж стали частиною нашої команди.
Що відомо про саму садибу?
Олексій: Її збудували у 1909–1910 роках для офіцера Київського військового округу Євгенія Черняєва. Згодом, у 1928 році, будинок викупив лікар Іоїль Завістовський. Його родина мешкала тут до 1970-х. Тут збереглося багато автентичних речей: печі, двері, паркет, французька фурнітура на віконних рамах, навіть велика кухонна піч, що для Києва рідкісний випадок. А вже у 1970-х тут збиралися на посиденьки практично всі аерокосмічні інженери міста, адже власником будинку став Микола Тумаркін — він працював над магнітофонами для космічної техніки, включно з апаратом, з яким летів Гагарін в космос. Дивовижно, але ці речі робили у Києві.
Сергію було б дуже цікаво побачити, скільки автентики збереглось. На жаль, він не встиг.
Про труднощі
А звідки зараз берете ресурси на роботу? Як знаходите кошти на реставрацію?
Неллі: У нас є культурний простір у садибі на Вознесенському узвозі. Там ми проводимо лекції, заходи — і всі отримані кошти спрямовуємо на реставрацію.
Олександр: Перший об'єкт Сергій реставрував повністю за свої гроші. Але з часом стало зрозуміло: одна людина не витягне це постійно. Почали з'являтись люди, які допомагали — хтось приносив фарбу, хтось — інструменти, а хтось давав гроші.
Сергій ще проводив екскурсії містом — дуже круті. Вони мали тривати півтори години, але затягувались на чотири. І ніхто не йшов — усі слухали. Плати фіксованої не було — хто хотів, міг задонатити. І всі знали, на що підуть ці гроші.
Зоя: Але ресурси — це не тільки про гроші. Час — це теж ресурс. Люди приходять і дарують нам свій час, експертизу, енергію. І це дає не менше, ніж фінансова підтримка.
Бо коли ти витрачаєш вихідний, щоб відновити частинку старого Києва, — це теж твоя інвестиція у місто. І це про участь у чомусь важливому — про те, щоб залишити щось наступним поколінням.
Розкажіть про вашу команду: хто долучається до вас? Це волонтери?
Неллі: Так, здебільшого волонтери. От, наприклад, на останньому об'єкті ми працювали невеликою, але вже дуже згуртованою командою. Але на попередніх об'єктах приходило багато людей — хтось на один день, хтось на кілька годин. Думаю, кожен об'єкт проходить через руки щонайменше десяти-п'ятнадцяти людей.
Чого бракує Києву у ставленні до своєї спадщини
Якби ви могли звернутись до киян — про що попросили б?
Олексій: Звертайте увагу на деталі. Байдужість вбиває Київ. Часто люди навіть не знають, які унікальні речі є в їхньому під'їзді. Зараз ми займаємось не лише дверима: відновлюємо таблички, вікна, стежимо за фасадами — оперативно повідомляємо про незаконні роботи та рекламні конструкції.
Не треба боятися звертатись у відповідні служби, боротися за збереження міста. Всі захоплюються Львовом. А зробити так, щоб і Київ залишив своє обличчя — набагато складніше. Але саме цим ми займаємось.
Неллі: На жаль, багато киян ставляться до спадщини пасивно. Часто саме приїжджі мають більше натхнення берегти місто. Я сама із Донецька — можливо, тому в мене ще є цей запал. Багато хто каже: "А що я можу зробити?" Ми щодня доводимо — зробити можна дуже багато.
Ми готові взятись і за повноцінний ремонт садиби. Головне — знайти ресурс. А на це треба близько 400 тисяч доларів.
Зоя: Простір у садибі став нашим місцем сили. Ми хочемо показати: відновлювати спадщину реально.
