Ірена Карпа про свій новий роман: "Важливо робити книжку, яка полегшить біль іншим"

Свій новий роман "Він повертається в неділю" Ірена Карпа присвятила тим, хто чекає, і тим, кого чекають. Цього тижня письменниця презентувала його в Києві — це історія про кохання, що народжується під час війни.
У центрі сюжету — військовий Атрей, який перебуває на передовій, і Віра, українська архітекторка, що живе в Парижі. Їхня спільна історія почуттів починається несподівано: Атрей пише Вірі листа з проханням про допомогу.
Над книгою Ірена, яка нині живе між Францією та Україною, працювала понад три роки. Події роману розгортаються на тлі Києва й Харкова, Парижа та Амстердама, узбережжя Нормандії та степів Миколаївщини. Базуючись на реальних історіях, книга торкається важливих тем: досвіду вимушених переселенців, психологічної травми, материнства, втрати та надії на краще, навіть попри нестабільність світу.
У великому інтерв'ю для "ТиКиїв" письменниця розповідає, чому цей роман став найважчим у її творчості, як вона консультувалася з військовими та психіатром, щоб правильно передати події та переживання героїв, і як 18 разів переписувала кінцівку.

Як народилася ідея цього роману?
Це дуже цікаве запитання. Якщо будь-якого автора про таке спитати, то зазвичай, ми кажемо якусь дурницю, наприклад:
— Ну, я йду в магазин ідей і кажу: "Дайте мені, будь ласка, ідею роману".
— Якого? Веселого чи сумного?
Ідея — це щось дуже невловне, що довго в тобі бурлить, народжується й рветься кудись. Я закінчила свою попередню книжку десь перед початком повномасштабного вторгнення. Коли воно почалось, я не уявляла, чи зможу взагалі щось писати. Як під час Другої світової хтось сказав: "Поезія вмерла".
Але, як не дивно, саме війна дала поштовх роману. Я бачила, як швидко змінюються люди навколо: змінюються почуття, ламаються сім'ї, у когось народжується нова любов, і як проявляють себе люди, які ще вчора були ніким. Моя подруга, яка з ілюстраторок пішла в "Госпітальєрки", сказала: "От наче приходить звичайний селянин і раптом розкривається лицарем". Ця трансформація людської душі не могла мене оминути як письменницю.
Я не історикиня, не політична аналітикиня, не знавчиня, наприклад, військової справи. Але я тут і зараз можу простежити те, що відбувається з людьми.
Тому, мабуть, як і все творче, що з'являється в нас, воно народжується як ліки від страждання. Можна просто страждати й плакати, а можна щось робити. Автор, митець завжди обирає створити художній твір як заспокійливе для душ людей. Навіть якщо люди плачуть, коли це читають, це сльози катарсису. Я ніколи не ставлю собі за мету травматизувати, хайпанути чи написати на якусь модну тему. Важливо робити таку книжку, яка полегшить біль іншим. От це така книжка.
Книги, кіно — зараз наша війна найповніше й без прикрас розкривається в документальних жанрах. Чи не було у вас внутрішніх пересторог щодо того, щоб писати про війну в художньому вимірі?
Звичайно, перестороги є. Ти відчуваєш, що не маєш права писати про війну. Думаєш: "Хто я? Де я? Я досі нічого не знаю".
У мене є друзі, які покинули своє спокійне життя й пішли на фронт. Але я маю повне право розповідати їхні історії, бо інакше їх не почують. Це люди, які для мене справжні титани, як-от ця ілюстраторка, яка пішла в парамедикині.

Або, наприклад, прототип мого головного героя в романі. Це чоловік, у якого був бізнес у Голландії, спокійне життя. Він був ветераном АТО. Після поранення намагався віднайти себе у звичайному житті, але щойно почалася повномасштабка, він сів у машину, дорогою зібрав за кордоном таких же друзів-ветеранів, і вони поїхали захищати Україну.
Ця історія не могла не ввійти в книжку. Так, я ні чорта не розумію, як це, бути воїном. Але він розуміє. Він розповів свою історію й потім вичитував до кожної букви, щоб я не була голослівною, дурною чи некомпетентною.
Взагалі ця чоловіча частина роману мені значно більше подобається, ніж жіноча, яка звичніша для мене. А це вперше, мабуть, за все моє письменницьке життя, в мене з'явився прототип-чоловік, який все вичитував і казав: "Отут дуже гарно, але дуже по-дівчачому написано", "Хлопці так не говорять" чи "Хлопці відчувають інакше".
Книжку вичитували військові, парамедики й військові психіатри — те, що стосувалося ПТСР. Я була у військових госпіталях. У мене є, наприклад, друг з ампутацією кінцівки, який так само вичитував, бо там написано щось із його історії.

Як журналістка в минулому, я часто вдаюся до жанру інтерв'ю, спілкуючись саме з очевидцями. Тому ця художня історія містить у собі дуже багато правдивого й документального.
У романі є історія вимушеної переселенки з Києва — молодої жінки з дитиною, яка опинилася вдома в головної героїні. Вони живуть разом вісім місяців. Це дуже крута жінка. Така маленька, худенька, ходить за цими мішками гуманітарки. Вона ще вчить мову й плаче ночами, бо її тероризує чоловік, який залишився в Україні. Але через вісім місяців її беруть на роботу: не мити підлогу, а інженеркою, і вона єдина жінка в цій компанії. Це реальна історія. Історія сили. Як вона могла не ввійти в книжку?
Я постійно на зв'язку з волонтерами та сама волонтерю. Якщо ти маєш хоч трохи совісті, то зараз, де б не був — в Україні чи за кордоном — ти все одно донатиш, включаєшся, розумієш, що таке FPV-дрон на цьому році війни.

У цей весь контекст мені хотілося вплести людські історії. Тому що хтось закохується, перебуваючи вдома в Києві, у Парижі, Львові, а хтось — на війні. Сама суть не змінюється: людина закохується, когось втрачає, хоче бути з кимось. Інше — це складний контекст обставин, в яких вона перебуває: історії переосмислення, дружби, солідарності, втрати найдорожчих людей, страхів і криз. Війну не можна назвати декорацією, бо це декорація, яка проникає всередину нас і трансформує. Цю трансформацію мені дуже хотілося зачепити та подивитися, що там відбувається.
Атрей і Віра — головні персонажі, історії яких водночас розгортаються, наче у двох паралельних реальностях. Що їх об'єднує?
Так, ви дуже гарно сказали про "дві реальності". Якщо ви спілкуєтесь із військовими, будь-що, наприклад, те, що ми з вами п'ємо латешечку на кокосовому, для них має вигляд паралельної реальності.
Я пам'ятаю, як витягла свою подругу-госпітальєрку на коктейль у "Зиґзаґ" на Рейтарську. Вона просто сиділа з круглими очима й каже: "А зараз у цей час мої друзі не знають, як відбитись від мишей в окопі". Навіть якщо це людина, яка сама була учасницею тусовок, усе, що пов'язане з "попереднім життям", викликатиме шок. І я цей шок у романі не намагалася згладити.

Я його й не підкреслювала, мовляв, ось "яскраві вогні Парижа, вона йде пити коктейль у Ritz". Героїня може їсти в кав'ярні біля Комеді-Франсез (паризький театр — Прим.ред.), але ця їжа, як папір на смак. Вона дивиться на кольори неба Провансу, але коли тобі погано, воно все сіре й ніяке. І тут завдання — віднайти ці кольори життя: радіти простим речам, не самознищуватися через події, які не можеш змінити, і діяти там, де твій вплив має значення.
У якийсь момент героїня дуже мучиться тим, що вона така недолуга, не може зараз якось допомогти, і взагалі її життя нічого не значить. Проте життя Віри починає набувати значення, коли їй — українській архітекторці в Парижі, у якої є родина й наче усе добре, але нічого не радує — раптом пише з проханням про допомогу український військовий.

Вона включається в цю історію, яка згодом стає історією кохання. Це взагалі дуже поширена тема між тими, хто волонтерить, і тими, хто на фронті. Але що важливо — цей чоловік, Атрей, дав їй сенс: вона відчула, що потрібна й починає допомагати. У нього ж з'явився хтось, хто чекає на нього й кому він пише після кожного повернення з завдання: "Я тут, я є". І це дуже важливо. Ця книжка присвячена тим, хто чекає, і тим, кого чекають.
Ми з вами навіть уявити не можемо, що зараз відчувають ті виснажені люди на фронті, яких давно не змінювали. Слова "Ти потрібний, я тобі дякую" від коханої, друга чи просто від когось, хто тебе чекає — це часто єдина нитка, яка тримає їхню менталку, щоб вона не посипалася. Я дуже хочу донести це людям через книжку — наскільки важливі й героїчні ці воїни, щоб не було оцього "ми вас туди не посилали".
Тож Віру та Атрея об'єднує любов, як би це парадоксально та банально не звучало. Вони, перебуваючи на відстані й не бачивши одне одного, стають одне для одного найближчими людьми у всьому світі. Вони можуть розповісти все одне одному. Віра, наприклад, може поділитися з ним тим, що не може сказати своєму чоловіку, бо вона одружена. Атрей — тим, що не може розповісти своїм побратимам, адже він командир і не може дозволити собі слабкості чи емоційності.
Їх об'єднує віра в те, що все можна змінювати на краще. Їх об'єднує воля до життя. Вони допомагають одне одному прожити цей період.
Чи став цей роман найскладнішим у вашому доробку?
Писати цю книжку було найважче. По-перше, з погляду емоційності, бо я ще не писала про війну. Звичайно, під час АТО у мене з'являлися якісь згадки про це та персонажі, бо таке ніколи не може пройти повз. Але сьогодні — це період, який для нашої душі є найскладнішим.
По-друге, я зачепила стільки всього, що жодним чином не є автобіографічним. Той самий військовий у романі — стільки рисерчу треба було провести. Теж саме питання ПТСР: я мала багато консультацій у військового психіатра. Потім моя головна героїня-архітекторка. Я провела чимало годин у розмовах з архітекторами, літала до Копенгагена, в Музей дизайну, та відвідувала спеціалізовані виставки, щоб зрозуміти, як це працює. Консультувалася ще з паризькою архітекторкою, а також медиками щодо питання реанімації.

Було зроблено дуже-дуже багато речей, затратних по часу та інтелектуальних зусиллях, щоб книжка була правдивою, а не просто емоційною; щоб у ній був контент, з якого люди могли б взяти щось для себе. Наприклад, є внутрішній голос, який часто живе в нас і каже: "Не ганьбися, ти нічого в цьому не шариш", "Подивись на себе: що ти лізеш у перший ряд? Та з твоїм голосом тільки "зайнято" в туалеті кричати", "Боже, яка ти жирна в цій сукні" чи ще щось. Головна героїня також мусить із цим боротися. Я дуже хочу, щоб її досвід допоміг іншим жінкам, які звикли себе принижувати.
Ясно, що я не гуру психології. Я жива неідеальна людина з купою своїх травм. Але наші травми часто збігаються, і коли пишеш про них, є ймовірність, що читачі із подібним досвідом підхоплять це й зрозуміють, що вони не одні.
Яким ви змалювали Київ у романі?
У його найкращому вигляді. Це приїзд, який мені найбільше запам'ятався за час повномасштабної війни, бо він був першим. Як він міг не увійти в книжку?
Це був, мабуть, травень 2022 року, коли русню вже погнали, Київщина звільнена, і Київ почав вібрувати життям. Я тоді якраз поїхала в Squat 17b. Ми робили благодійний день з Іреною Карпою, збираючи хлопцям із "Вавилон'13" (військовим з об'єднання кінодокументалістів — Прим. ред.) на дрони. Був мій сен-жерменський коктейль, якесь читання, барахолка.

Бачити людей, які п'ють каву, саджають сакури — це був такий буст. Всі повдягали яскраві сукні, як у Діора після Другої світової війни. Я запакувала в цю частину роману свій київський балкон і каштани, що ще цвіли. У той момент у Києві відчувалися резистентність до війни й ніби антонім до смерті. Було дуже багато сили й ейфорія від того, що ми живі.
Чи були в романі частини, які стали найважчими для вас у написанні?
Боже, були частини, які я переписувала мільйон тисяч разів. У мене є фінальний монолог Атрея, який, мабуть, два роки тому записала зі слів військового — щось таке дуже класне й проникливе. А потім ми почали оверсінкати. Якщо дати його почитати різним військовим, а ще психіатру, всіх буде тригерити щось своє. Той каже: "Та що ви кажете, що всі в посадці? На вулицях також є бої". Інший каже: "Не пиши, що вони були бухгалтерами, а сьогодні стали військовими. Напиши, що вони були вчителями".
Зрештою, я просто дала цій частині відлежатися й дивилася на неї як художниця. Тобто були моменти, які дуже важко писалися з технічного погляду. У кожного будуть свої зауваги, і часом мене зводили з розуму бета-рідери, але здебільшого вони допомагали.

Ще, мабуть, я 18 разів переписувала кінцівку. У мене було вісім її варіантів ще до того, як написала весь роман, а потім читала й думала: "Боже, ні, це позорище, це викину". Я дописувала кінцівку в травні цього року в останній момент на човні, де трясло і всі блювали (Сміється.). У цей момент ще треба було втримати комп. Я, на щастя, не поснідала, і мені нічим було блювати. Але це теж був дуже такий цікавий антураж. Зрештою, кінцівка вийшла зовсім іншою, і я також її переписувала, скорочувала й видовжувала.
Чи розмірковували ви про посмак, який залишиться в читача після прочитання роману? Що це може бути за почуття? Можливо, це надія?
Як ви так вгадали з першого разу? (Сміється.). "Слухай, цей роман дає надію", — це сказала мені бета-рідерка, письменниця Каріна Армлос, яка однією з перших його прочитала. Це дуже класно. Будемо вважати, що це і є істина.

Як для вас відчувається Україна, коли повномасштабне вторгнення триває вже понад три роки?
Війна відчувається всюди. Війна відчувається навіть у Львові, де начебто спокійно, хоча й туди також часто летить. Яке б там не було "прекрасне життя", щодня там буде сурма й везтимуть до ратуші загиблих героїв. Це дуже помітно на заході України, бо там зупиняються машини, люди стають на коліна й проводжають полеглих.
Щоразу розриває серце, коли ти просто заходиш у квітковий магазин купити мамі й бабусі квіти, і бачиш ці похоронні вінки "братові від сестри". Мене просто накриває. Дуже багато горя, дуже багато ненависті відчуваєш до русні, яка від нас ніяк не відстане.
Де б ти не був, воно завжди з нами, так?
Як би люди не казали, що "ой, там собі на розслабоні", все одно є хлопці, дівчата, які з цього регіону поїхали, і ти бачиш синьо-жовті або червоно-чорні прапори. Це могили воїнів.
Це постійно такий контраст. З одного боку, ух ти, є життя, попри все, ми продовжуємо. З іншого — якою ціною це життя продовжується, яка це непомірна ціна та яке горе падає на окремі родини. Життя відчувається дуже гостро в Україні.
Київ — це така наша рутина. Тут я їм, купую каву, йду до подруги. Але дуже сильно видно ці зміни, коли ти їдеш у місто, яке знаєш менше.
Чи змінило повномасштабне вторгнення вас як авторку?
Думаю, змінило. Я вважаю, що війна в принципі змінює нас як людей.
Професія письменниці зі мною з самого дитинства. Всі мої книги, якими б вони не були — смішні чи серйозні — про звільнення, про пошук свого місця. Тут, можливо, я наважилася на щось більше. Наважилася взяти цього протагоніста, Атрея. Раніше я не робила цього в такій довгій формі — у цілому романі. Я прямо живу ним: бачу світ очима Атрея, відчуваю його емоції, біль та надію. Я занурилася у свого персонажа — раніше аж так не бувало.

Які у вас плани на цю й наступну подорож в Україну?
Зараз буде короткий книжковий заїзд (презентації роману — Прим. ред.). А вже на початку жовтня я побуду трохи довше. У мене буде концерт у Києві на "Лесі Квартиринці" та книжкові активності в кількох інших містах. Як то кажуть, стежте за анонсами.