Містичний детектив про Київ від письменниці з Криму: інтерв'ю з авторкою роману "Лазарус" Світланою Тараторіною

Світлана Тараторіна. Фото: особистий архів.

З письменницею Світланою Тараторіною ми зустрічаємося на Майдані Незалежності в Києві. Вона замовляє каву в одній із книгарень, дивиться у вікно й одразу береться розповідати про історичну будівлю, якої давно немає. Далі говоримо про "Лазарус" — її найвідоміший роман, що вже витримав два перевидання й от-от отримає продовження. Це поєднання міського фентезі й захопливого детективу.

Про дитинство, Крим і знайомство з Києвом

Твій дім — український Крим. І ми не можемо цього оминути. Поділися спогадами з того часу. Яким було твоє дитинство в Криму? 

Так, я виросла в Криму — до 18 років жила там. Потім переїхала до Києва на навчання. Відтоді минуло вже одинадцять років, як я не була вдома, тому й говорю про Крим трохи в минулому часі.

Я родом із невеликого степового містечка — не на самому узбережжі, до моря було десь шість кілометрів. Навколо — суцільний степ. Мені він зараз дуже нагадує південь Одещини. Коли буваю там, іноді навіть дивлюся на мапу й думаю: через Каркінітську затоку — якихось 60 кілометрів, зовсім поруч.

Дитинство в Криму минуло в цілком російськомовному середовищі. Єдиною людиною, яка говорила українською, була моя мама — вона викладала українську мову. І, власне, була моєю вчителькою. Саме вона навчила мене української, бо до 18 років я майже нею не розмовляла. Для мене це була мова підручників — уроків літератури, класичних романів. Сучасної української літератури тоді практично не існувало, і я навіть не уявляла, що українською можна писати цікаві, живі тексти. Це відкриття прийшло вже пізніше, коли я переїхала до Києва, стала студенткою й почала відкривати для себе нову українську культуру.

Тож Крим того часу — це був радше пострадянський простір, зі спільною для всіх колишніх республік культурою, де все зливалося, стиралося. І я часто думаю про це — зокрема, коли писала роман "Дім солі": чому Крим опинився в такій ситуації, коли його так легко завоювати?

Яким був Київ, коли ти вперше його побачила? І як місто змінилося для тебе за понад 20 років життя?

Коли я приїхала до Києва, то перше, що мене вразило — відчуття контрасту: маленьке степове містечко й велике місто з іншим рельєфом, іншим темпом життя. Я добре пам'ятаю свої перші враження від першого приїзду до столиці. Ми тоді жили в якомусь готелі, здається, на верхньому поверсі. Я вийшла на балкон і побачила перед собою море вогнів, машин, рух — усе те, чого в дитинстві в мене просто не було. У нас був абсолютно плаский простір, тиша, маленькі будинки — зовсім інший світ.

І, звичайно, перше, що я відчула, — це, мабуть, страх перед великим містом. Абсолютна класика літератури, як у Підмогильного в "Місті" — спроба знайти своє місце в урбаністичному просторі. Але потім з'явилося бажання це місто полюбити.

І я зрозуміла: щоб полюбити Київ, треба його пізнати.

Я взагалі дуже люблю історію, тому для мене це було природно — через історію прирости до міста, відчути його як своє.

Вдалося полюбити столицю? 

Та, безперечно. Мені здається, це навіть видно за моїми книжковими полицями. З часів роботи над "Лазарусом", а ще раніше — над таким, як кажуть жартома письменники, "нульовим романом", який так і не був реалізований, але теж стосувався історії Києва, — я почала збирати книги про місто. Частина матеріалів із того нереалізованого тексту потім перейшла до "Лазаруса".

Відтоді я колекціоную все, що пов'язане з Києвом: краєзнавчі матеріали, довідники, мемуари, щоденники, старі путівники — все підряд. Зараз у мене вже близько чотирьохсот томів. Це займає два великі стелажі. Навіть якось робила для одного видання невеликий огляд своїх полиць.

Тож, так, це справжня, стійка любов до історії Києва. І, мабуть, через це мені важче писати тексти, які не пов'язані з цим містом. Але й водночас — матеріалу тут просто невичерпно. Навколо будь-якого будинку можна побудувати цілу історію. Як-от ми зараз із вами на Майдані — я можу просто показати пальцем і одразу розповісти кілька сюжетів про це місце.

Пригадуєш, коли почала цікавитися міським фольклором і що надихнуло зробити його не просто тлом, а повноцінним героєм художнього твору?

Так, усе почалося, мабуть, не з якоїсь конкретної історії, а з міських легенд. Їх насправді дуже багато. Наприклад, мене свого часу вразило, що Майдан, де ми з вами зараз стоїмо, колись був болотистим місцем. Це навіть збереглося у старих назвах і легендах. Недалеко звідси є Шевченківський провулок, де зараз меморіальний музей Шевченка. Колись ця вулиця називалася Козине болотце, або Козине болото — варіантів було кілька. Киянам така назва не подобалася, але вона відсилає до давніх часів, коли тут справді були болота.

Довгий час на цьому місці майже не селилися. Хрещатик і теперішній Майдан Незалежності почали активно забудовувати лише в 1830-х роках — тоді з'явилися перші кам'яні будівлі. Для мене колись стало відкриттям, що сучасне серце Києва стоїть на таких давніх, навіть легендарних локаціях. Бо болото в народній уяві — це завжди щось нечисте, небезпечне. І, здається, цей підтекст тягнеться крізь час. Наче в цьому місці закладено якусь темну енергію — адже тут справді траплялося багато трагічних подій.

Коли я почала досліджувати історію Майдану, то дізналася, що ще на початку ХХ століття він не був таким активним місцем революцій, як Софійська площа. Але, наприклад, у 1946 році саме тут відбулася публічна страта нацистів, які відповідали за злочини під час окупації. Є фотографії: вся площа заповнена людьми, стоять вантажівки, на них — шибениці. Це відбувалося просто тут, де ми сидимо.

Коли вивчаєш місце й бачиш, як одне накладається на інше, починаєш мимоволі думати про якусь особливу енергетику простору. Художня уява це підхоплює — і починає вибудовувати свій міф.

Про створення "Лазаруса"

Розкажи про задум роману, перші проби й роботу з текстом. Як це — писати фантастичний роман? 

1913 рік. Чому саме його я обрала як історичний період для "Лазаруса"? Коли почала працювати над романом, це був 2015-й — одразу після Майдану. Рік важкий для всіх нас: початок війни, анексія Криму.

І хоча зовні це книжка про історію Києва, фентезі, фольклор, для мене вона — ще й про зовсім інше. Про те, як ті, хто живуть поруч, раптом стають ворогами.

У світі "Лазаруса" люди живуть поруч із нечистю — різними фольклорними істотами — на тих самих київських вулицях. Між ними є напруга, але немає відкритого конфлікту. І мені хотілося зрозуміти: у який момент це співіснування руйнується, коли "інші" раптом стають "чужими"? Ці роздуми, звісно, були пов'язані з тим, що тоді відбувалося в Україні.

А 1913-й — це теж своєрідний рубіж. Останній мирний рік перед Першою світовою. Уже за рік усе змінюється: війна, революції, руйнування старого світу. Київ, який був на піку свого економічного розвитку, буквально за кілька років перетворюється на зовсім інше місто. Мені хотілося простежити цей момент — коли старий світ іще існує, але вже приречений.

І, звісно, попри те, що це фантазійна історія, у ній багато особистого. Головний герой теж шукає своє місце в місті, шукає себе. Це, мабуть, одна з головних тем усіх моїх текстів — пошук ідентичності. І, зокрема, національної. У "Лазарусі" вона теж є — просто метафорично, через міф і Київ.

Цікаво, чому ти вирішила доповнити фентезі детективною частиною? 

Знаєте, це сталося цілком випадково. "Лазарус" почався з оповідання, яке я написала на конкурс. Є така літературна платформа — "Зоряна фортеця". Вони щороку проводять конкурси фантастичних оповідань. І тема того року, коли я брала участь, вимагала якоїсь хитрої інтриги, несподіваного сюжетного повороту.

Саме це оповідання згодом стало основою для першого розділу "Лазаруса". І навіть те, як цей розділ закінчується — трохи несподівано, зі зміною головного героя — це своєрідна спадщина того конкурсного формату. Мені тоді просто хотілося зробити сюжет гострішим, із детективною інтригою. Так і вийшло, що роман виріс з оповідання — і став фентезі з елементами детективу.

Але є ще одна причина. Мене дуже вразила історія справи Бейліса, що відбулася в Києві в 1913 році. Це гучний судовий процес, коли єврея Менахема Бейліса звинуватили в "ритуальному вбивстві" хлопчика-християнина. Справа сколихнула всю імперію, до розслідування долучилися відомі юристи, політики, публіцисти.

І саме тоді я натрапила на постать Миколи Красовського — київського слідчого, який став прототипом мого героя Олександра Петровича Тюрина. Це була надзвичайна людина, з дуже драматичною долею.

Вау! Розкажи про Красовського трохи більше.

Красовський народився на Київщині в родині священника, закінчив духовну семінарію, але пішов працювати в поліцію. Служив на Чернігівщині, потім у Києві — у кримінальному відділі. Його навіть називали "київським Лекоком" — за аналогією з французьким детективом із бульварних романів. Він справді розкрив чимало резонансних справ, намагався реформувати систему, працював із мережею інформаторів.

У справі Бейліса він відіграв ключову роль — і саме через це постраждав. Красовський наполягав, що жодного "ритуального вбивства" не було, що злочин мав звичайне кримінальне підґрунтя. Але через тиск зверху його усунули, навіть заарештували.

Після революції 1917 року він продовжив роботу вже за нової влади, а в 1918-му приєднався до Армії УНР, де певний час виконував обов'язки міського поліцейського, відповідав за порядок у Києві. Потім були змагання, арешти, втечі, шпигунські історії — його життя варте окремого роману.

Зрештою, Красовський емігрував за кордон. Його ім'я пов'язують із заснуванням української розвідки та Служби безпеки. Він входить до своєрідного "пантеону" героїв цих структур. Точно невідомо, як і де він закінчив життя: за одними даними, міг загинути під час операцій у радянській Україні, за іншими — помер у еміграції.

Я дуже вболіваю за цього персонажа. Він мені близький і як герой, і як реальна історична фігура. Можливо, колись я напишу окрему нонфікшн-книжку про його життя.

Бо таких людей, як він — забутих, але надзвичайно важливих для української історії, — нам потрібно повертати з небуття. Це справжні кияни, про яких варто знати.

Якщо ми вже говоримо про таке собі підґрунтя роману, то не можу не спитати — чи реальна книга про міфічних істот Києва?

Ні, це вигадана історія. Власне, у "Лазарусі" є свій нюанс — я багато граю з реальними джерелами, з історичними фактами, але завжди наголошую: усе треба перевіряти. На презентаціях я часто кажу, що для мене це спосіб трохи підштовхнути читача — змусити його, як ми зараз кажемо, "погуглити", пересвідчитися: це справді було чи ні? Якщо було — то як саме? Можливо, навіть дослідити глибше. Тому сам "Словник нечисті" — вигаданий. І вся та нечисть — частково фольклорна, частково з масової культури, а дещо я придумала сама. Це такий мікс різних шарів уявного.

Місцями "Лазаруса"

Центральний вокзал. Саме тут починається реальна історія фантастичного міста. Як і, власне, історія роману "Лазарус". Який символізм у вокзалі як відправній точці історії?

Якщо говорити особисто, то, мабуть, вокзал — це для мене символ Києва. У перші роки навчання я ледь не щокварталу їздила додому. А дім був далеко — тільки поїзд, тільки вокзал, майже доба дороги. Тож вокзал став для мене місцем зустрічей і прощань, таким своєрідним порогом.

Вокзал — це завжди межа: коли ти вже не там, але ще не тут. І для головного героя "Лазаруса" це теж ключове — він майже всю книгу перебуває "на межі": вже не той, ким був, але ще не став тим, ким має стати.

В історії Києва вокзал теж має свою роль. Київська залізнична станція була побудована в 1868–1870-х. До того в місті її просто не було, і це дуже впливало на статус Києва. Порівняно з Одесою, де залізниця вже діяла, Київ розвивався повільніше. А з її появою місто буквально ожило — разом із цукровою торгівлею, новими підприємствами. Почалося активне будівництво, вокзал кілька разів перебудовували — аж поки не грянули Перша світова й революція. Тоді все зупинилося. Лише згодом, у радянський час, почали споруджувати новий вокзал — той, який ми бачимо зараз. Його теж зачепила Друга світова. Взагалі вокзал — багатостраждальний, але дуже символічний для Києва. Думаю, для кожного киянина, незалежно від того, він тут народився чи колись приїхав, вокзал — це точка, з якої все починається.

Міська дума, кав'ярня "Семадені", друкарня Кульженка й ще десятки знакових місць історичного Києва: яке місце їм відведено в сюжеті? І де хотіла б побувати саме ти? 

Точно в "Семадені". Я б дуже хотіла там посидіти, бодай хвилинку. За моїми дослідженнями, кав'ярня "Самадені" стояла приблизно там, де нині пам'ятник засновникам Києва. З цього боку Майдану тоді ще не було площі — тут усе було щільно забудовано.

Ось погляньте: в 1840-х роках тут з'являється перша кам'яна громадська споруда  — будинок Дворянського зібрання. Потім — Жовтневий палац, який тоді був Інститутом шляхетних дівиць. З іншого боку стояла Дума — спочатку двоповерхова, потім добудували третій поверх. І десь навпроти неї, за Думою, стояв "Семадені". Це було дуже атмосферне місце — місце зустрічей, розмов, ділових перемовин. У залах був більярд, тут працював ресторан. "Семадені" згадується й у текстах Домонтовича, зокрема в "Докторі Серафікусі", як таке трохи буржуазне, "злачне", але надзвичайно живе місце.

Цікаво, що тодішня Міська дума здавала перший поверх своїх приміщень в оренду. Важко уявити, що теперішня міська рада зробила б щось подібне. Але тоді це вважалося нормальним. І кияни навіть жартували, що їхня влада утримує себе сама — не з бюджету, а з орендної плати. На шпилі будівлі тоді стояв Архангел Михаїл — охоронець міста. Дума проіснувала до 1940-х. Вона постраждала під час війни, а остаточно її розібрали в 1944 році, коли розчищали Хрещатик.

Не можна не згадати й про лікарню на Кирилівській. Розкажи про місцевість і, оскільки ми вже тут, про головну містичну таємницю роману — легенду про змія, переродження й життя без серця. 

Це знову ж таки Кирилівська церква. Якщо я не помиляюся, це другий за віком кам'яний храм у Києві після Софії. Він стоїть на своєму місці вже майже тисячу років. І зведений у дуже особливому місці — колись це навіть не була межа міста, а вже територія "за містом". Саме звідти колись чекали нападів, з тих пагорбів стежили, чи не йде ворог. Тож у цьому місці завжди відчувалося щось прикордонне — напруга, очікування. Там справді відбувалися битви, і в козацькі часи також, зокрема Лівобережна битва.

Мене дуже вразила одна легенда, пов'язана з Кирилівською церквою. Коли її реставрували в середині XIX століття під керівництвом Адріана Прахова — видатного мистецтвознавця, який сильно вплинув на художнє життя того часу, — нібито під пагорбами знайшли ходи, печери. Кажуть, там були стародавні кістки — можливо, тварин, можливо, щось інше. І щоб укріпити фундамент, бо київські пагорби відомі своєю нестійкістю — пісок, суглинок, — ці печери залили, засипали. Згодом, уже в радянський час, деталі цієї історії розпливлися, і нині важко сказати, де правда, а де — легенда. Але саме це мене й надихнуло: якщо ми не знаємо напевно, що було під Кирилівською церквою, то чому там не може спати легендарний київський змій?

Вся територія навколо Кирилівської церкви для мене — буквально нашарування легенд. Там же, зовсім поруч, археолог Вікентій Хвойка проводив свої розкопки та знайшов перші стоянки давньої людини — ті самі "мамонтові хати", що стоять у Природничому музеї.

Тому, мені здається, якщо десь і міг жити київський змій, то саме там. Та й сам образ змія — це типова ознака європейського міста. Ми якось говорили на дискусії про імперські міфи Києва, і от для імперського міфу змій завжди — зло, антагоніст святості. Бо Київ для імперії — це місце прощі, лавр, святинь. А все інше — відьми, змії — те, що "не святе", отже, ворожий бік. Але я бачу це інакше.

Унікальність Києва саме в тому, що тут усе може співіснувати — і святість, і магія.

Місто, де церкви й київські відьми цілком можуть жити поруч. Мені навіть трохи шкода, що образ змія часто зводять до такого "Горинича" — щось страшне й багатоголове. А для мене він — радше охоронець міста. Так, норовливий, мінливий, але все ж захисник.

Для мене це один із базових київських міфів. І я трактую його як наш, питомий — той, з яким треба не боротися, а дружити. Він — частина нашої культури, нашої ідентичності. Це той самий дуальний Київ: із храмами, відьмами і всім, що між ними. 

А ще є інший образ — Київ-Фенікс, місто, яке не раз занепадало, але щоразу відроджувалося. Після навали Батия Київ буквально зникає на століття — а потім знову оживає. Тож і мій змій — такий самий: його можна вбити, але він усе одно повернеться.

Завдяки тематичним екскурсіям читачі можуть у реальному житті прогулятися закапелками з роману: складімо умовну мапу "Лазаруса", якою ви гуляєте на екскурсіях. 

Я давно хотіла це зробити — і мене давно про це просили. Бо справді, якщо сам "Лазарус" побудований навколо конкретних київських локацій, то природно хочеться ними пройтися — подивитися, що збереглося, а де доводиться лише уявляти, як воно було. Іноді достатньо показати старі фотографії, щоб зрозуміти, наскільки живе це місто в різних своїх іпостасях.

Маршрут екскурсії побудований так, що поєднує локації з уже виданого "Лазаруса" і ті, які з'являться у продовженні — тому вийшов навіть ширший, ніж межі першої книжки.

Це була така більш "чоловіча" історія — маршрут Тюрина. Ми починали з Майдану, з міської думи — говорили про те місце, так само як сьогодні з вами. Потім вирушали на Липки. Це виявився складний, але цікавий відрізок: нині урядовий квартал перекритий, тож ми трохи кружляли його вуличками, і саме це допомогло відчути київський ландшафт — нагадати собі, що Київ справді стоїть на пагорбах, і колись прогулянки ним були нелегким фізичним випробуванням.

Далі ми доходили до Маріїнського палацу, говорили про мешканців цих кварталів — київську еліту початку ХХ століття, про підприємців, колекціонерів, про сцени, що згадуються у книжці. 

Якщо говорити про інші потенційні маршрути, то, звісно, один із головних пунктів — Замок Барона на Ярославому Валу. Там працює Василина, одна з героїнь роману.

Цей шлях можна починати від Софійської площі, де колись були так звані "присутні місця" — тепер там установи МВС. Саме тут у романі сидить Олександр Тюрин. Далі можна рушити по Ярославовому Валу до Андріївського узвозу, де живе батько Голубєва — головного антагоніста. Це така старосвітська частина Києва, що зберегла свою камерність. 

Звідти — або спуститися на Поділ, або навіть умовно "переплисти" на Труханів острів. А можна повернутися на Володимирську, пройтися повз першу чоловічу гімназію, університетський квартал — і так завершити коло.

Про сенси роману й довгоочікувану другу частину

Попри неймовірні історичні й детективні елементи, "Лазарус" має і значно глибші, більш особистісні сенси. Яке значення роман має для тебе?

Для мене все це насамперед про ідентичність. Про пошук себе, розуміння іншого, про те, що людину визначають не слова, а вчинки. І щоб зрозуміти іншого — треба спробувати стати на його місце.

Це, мабуть, дуже перегукується з моєю власною історією. Коли я приїхала з Криму до Києва, мені було важливо знайти свою українську ідентичність. Я тоді майже не говорила українською, мало знала українську культуру. Для мене це був шлях пізнання себе — і Києва, і країни. І так само для Тюрина, головного героя роману, це теж пошук відповідей: хто він, що для нього це місто, хто ті істоти, які в ньому живуть, і чи справді вони такі ворожі, як здається на початку.

Наостанок про те, чого чекають усі. Друга частина "Лазаруса" — привідкрий таємницю історичного тла. У якому Києві ми опинимося цього разу? І чи чекають нас нові фольклорні герої?

Очевидно, якщо перший "Лазарус" завершується 1913 роком — фактично напередодні Великої війни, — то продовження логічно переносить нас у наступні роки. У реальній історії це період Першої світової та національно-визвольних змагань. У моєму випадку часовий акцент зміщується до 1917 року — часу революційних подій в Україні, коли розгортається Перша українсько-більшовицька війна.

Тому не випадково ми завершуємо першу екскурсію саме на Арсеналі — бо події навколо повстання на заводі "Арсенал" відіграють помітну роль і в продовженні роману. Звісно, в моєму метафоричному Києві все відбувається дещо інакше, але локації залишаються реальними, а окремі епізоди — засновані на спогадах очевидців тих подій.

Другий "Лазарус" — умовна назва, бо насправді це буде дві книжки, об'єднані однією історією. У продовженні розшириться географія: ми вийдемо за межі Києва, у Київську область, у місця, які теж мають свій легендарний шар, — це перша частина. А в другій — дійдемо майже до Полтави і знову повернемося до столиці, але вже в інші, нові райони, щоб подивитися на місто під іншим кутом.

Під час наших прогулянок ми, наприклад, проходили повз кінотеатр "Україна" — нині вже зачинений, але за часів "Лазаруса" це був цирк Крутікова, або "ГіпоПалац". Сам Крутіков дуже любив коней, і місце це мало свою славу. До речі, саме тут свого часу обирали на гетьмана Павла Скоропадського, тож ця історична паралель теж буде вплетена у продовження.

Ще одна локація, яку я планую додати, — хмарочос Гінзбурга. Він стояв на місці теперішнього готелю "Україна". Це була грандіозна споруда — 11 поверхів, найбільша у Києві на той час, цілий окремий квартал. На жаль, її знищено під час Другої світової війни, але в романі вона отримує своє друге життя. І, звісно, не обійдеться без Будинку з химерами — він теж стане однією з важливих точок у нових пригодах Олександра Петровича.

Тож у другому "Лазарусі" з'являться нові локації, ширший Київ і більше шарів часу — щоб показати, як місто змінюється, але водночас залишається самим собою.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter