"Митці часто балансують між необхідністю заробляти на життя та бажанням творити": Таня Spasi Sohrani про шлях художниці й роботу з батьками

Фото: Таня Spasi Sohrani

Таня Spasi Sohrani — фотохудожниця, яка створює кітчеві знімки з вигаданими героями в костюмах власного виробництва. Її моделями здебільшого стають її батьки або вона сама: мисткиня рідко когось запрошує, щоб не гаяти час. До того ж їй завжди хотілося створювати дивні фотографії — на відміну від більшості, що прагне мати гарний вигляд на знімках.

Незабаром Таня Spasi Sohrani представить у Києві нову виставку "Немає нічого занадто дивного" — у спортивному просторі Tribe NRG. Про те, як починався її творчий шлях, чому дивність — це нова норма, а також про складність створення іронічних фото та свободу в мистецтві фотографка розповідає в інтерв'ю "ТиКиїв".

Пам'ятаєш момент, коли вперше зрозуміла, що хочеш займатися мистецтвом? З чого все почалося?

Не було якогось чіткого моменту, коли я вирішила: "Все, хочу бути митцем". Це сталося дуже природно. Я просто одного разу знайшла хобі, яке почало мене надихати, приносити задоволення, допомагати краще розуміти себе. З часом воно захопило мене повністю і стало справжньою справою життя.

Чи була в тебе думка здобути професійну творчу освіту? Чи вважаєш це важливим аспектом у становленні митця?

Так, у мене й зараз є така думка. Я не вважаю це критично необхідним, але знання ніколи не бувають зайвими. Митець — це той, хто творить із внутрішнього поклику, незалежно від наявності диплома. Але освіта дає структуру, глибше розуміння процесів.

Крім того, творча школа — це не лише знання, а й спільнота однодумців, обмін досвідом і підтримка. Хоч сьогодні багато чого можна знайти онлайн, офлайн-навчання все одно має свою цінність.

Розкажи про свій перший "серйозний" проєкт. Що це було і як ти наважилася на його реалізацію?

На той момент я тільки починала знімати still life фото. Знімала виключно для себе, експериментувала, шукала, й поступово вже почав формуватися мій власний стиль. А коли створюєш для себе — це не страшно, немає тиску, лише цікавість і свобода.

І раптом мені пише клієнт, український бренд валіз, із пропозицією зробити зйомку їхньої продукції. Це був справжній шок: перше комерційне замовлення, перший "справжній" клієнт, а отже — велика відповідальність.

Пам'ятаю, як під час зйомки замовник сидів просто на моєму ліжку, яке було завалене реквізитом, а навколо — купа техніки. Я навіть покликала свого друга, який працює гафером, щоб допоміг усе організувати. І в той момент я зрозуміла: мені потрібен власний простір для роботи. Відтоді все й закрутилося.

Твої роботи здаються продуманими до дрібниць. Як саме побудований твій творчий процес: від ідеї до реалізації?

Я завжди дуже ретельно готуюсь до зйомки. Для мене важливо ще до початку зрозуміти, як виглядатиме фінальний кадр. Я промальовую композиції, продумую деталі, перевіряю, чи все працює разом: чи гармоніюють кольори, чи достатньо акцентів, чи не перевантажена сцена.

Якщо потрібні специфічні матеріали — шукаю їх, замовляю або навіть шию сама. Кожен елемент має бути на своєму місці. На самій зйомці я вже дозволяю собі експериментувати, але завжди маю чіткий план, до якого можу повернутись.

Що для тебе є найскладнішим у цьому процесі — придумати, створити костюми, організувати зйомку чи щось інше?

Найскладніше — це почати. У мене синдром чистого аркуша: коли ідей багато, але зробити перший крок — найважче. Я можу довго прокручувати в голові варіанти, сумніватися, з чого почати, як краще реалізувати задум.

Але щойно я втягуюсь у процес, усе стає набагато легше. Починаю отримувати задоволення від кожного етапу: підготовки, пошуку матеріалів, створення деталей, самої зйомки. Головне — пересилити цей початковий ступор і дозволити собі просто почати.

Щодо серії з батьками — як ви працюєте разом? Вони повністю довіряють тобі, чи іноді доводиться вмовляти?

Вмовляти доводилося лише на самому початку — тоді вони ще не зовсім розуміли, що це за проєкт, навіщо він і як на нього можуть відреагувати інші. Був страх, що з них будуть сміятися. Але з часом, коли побачили результат і відгуки, поринули в процес — і зараз це вже повна довіра та гармонія.

Вони не просто погоджуються — іноді навіть самі пропонують ідеї для локацій чи образів, допомагають зі створенням костюмів. Якщо я знімаю когось одного, інший асистує: тримає світло, допомагає з технікою. Один із моїх найулюбленіших кадрів взагалі народився випадково — я знімала маму, а тато запитав, чи можна зробити знімок разом, у його костюмі.

Розкажи, як проходить твій знімальний день: скільки людей залучено, скільки часу йде на підготовку?

Насправді все залежить від конкретного проєкту. Якщо це зйомка з батьками — вона, як правило, займає не більше 10–30 хвилин. Там тільки ми втрьох: я, мама й тато. Все максимально просто та камерно.

Якщо йдеться про зйомку з костюмами, то трохи складніше, але теж без масштабних знімальних груп. Я зазвичай прошу когось зі знайомих побути всередині костюма, а сама займаюся всім іншим: від підготовки реквізиту до знімання. Такі проєкти займають максимум годину.

Але попередня підготовка — створення костюмів, пошук локації, продумування деталей — може тривати значно довше. Власне, сама зйомка — це лише фінальний штрих у довгому процесі.

Ти часто працюєш з апсайклінгом і мінімальними ресурсами. Це естетичний вибір чи вимушене рішення?

Спочатку це було вимушене рішення, тому що я тільки починала свій шлях і не мала достатньо ресурсів для великих витрат. Але творити хотілося, тому я використовувала все, що могла знайти — на вулиці, у секонд-хендах, і перероблювала це в щось нове.

Та зараз я рідше звертаюся до апсайклінгу, бо, наприклад, секонд-хенди в Європі вже не такі доступні за ціною, а на вулиці теж не так багато можна знайти. Тепер я частіше шию сама, використовуючи прості тканини із секонд-хендів, або купую нову тканину, якщо потрібен більш специфічний матеріал. У деяких випадках замовляю виготовлення костюмів для батьків, адже все залежить від концепції самого проєкту.

Хто твоя аудиторія — за кордоном і в Україні? 

Моя аудиторія дуже різноманітна. Є творчі люди, яким подобається те, що я роблю, і є ті, хто, можливо, не зовсім розуміє мої ідеї, але їм цікаво стежити за процесом. І це насправді найкраща аудиторія, адже завжди відчуваєш підтримку — а це надихає.

Але все ж головне для мене — це те, що я роблю для себе, а не для аудиторії. Я не намагаюся відповідати на кожен її запит чи слідувати моді, а скоріше прагну здивувати, перевершити свої власні очікування.

Яка твоя ціль і мрія як мисткині?

Моя ціль — створювати артрезиденції для інших митців, простори для творчості, де будуть усі необхідні інструменти для роботи. Я хочу організовувати виставки, видавати гранти, створити спільноту, в якій підтримуватимуть одне одного. Я добре розумію, як важливо мати підтримку, адже як митець ти часто опиняєшся в ситуації, коли треба балансувати між необхідністю заробляти на життя та бажанням творити.

Тому я хочу створити простір, де митці зможуть працювати без зайвих турбот про фінансові питання, де будуть усі необхідні ресурси — від матеріалів до підтримки, а також можливості для реалізації своєї творчості, щоб втілювати ідеї та досягати нових висот.

Якими роботами ти найбільше пишаєшся і чому?

Я дуже пишаюся своєю роботою "Ковбой у ромашковому раю", з батьками. Не можу точно пояснити, чому саме вона така важлива для мене, але, мабуть, це одна з найулюбленіших.

Мені також дуже подобаються останні роботи з масками — вони мають глибокий особистий сенс. Це перші роботи, які я створила з новим для себе матеріалом. Насправді я люблю майже всі свої проєкти, але є ті, що особливо відгукуються в серці — і саме вони залишаються в пам'яті як найбільш значущі.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter