Засновниця Old Khata Project Світлана Ославська — про українську культуру, дослідження хатніх розписів та створення книги "Квіткѝ"

Світлана Ославська та Анна Ільченко. Фото: Old Khata Project

У вересні 2023 року на полицях книгарень з'явилося унікальне видання — Old Khata Book, яке відкривало для читачів світ українських хат, локальних особливостей та сільського життя. Сьогодні творчині проєкту Світлана Ославська та Анна Ільченко презентують нове дослідження — цього разу присвячене хатнім розписам.

Насамперед хотіла б повернутися до витоків Old Khata Project. Розкажіть, будь ласка, більше про ідею створення проєкту, його перші дослідження та людей, які працюють над ним сьогодні.

Old Khata Project з'явився у 2020 році, тобто зараз ми існуємо вже понад п'ять років. Заснували його дві людини, які й зараз постійно працюють над ним, — це я, Світлана Ославська і моя рідна сестра Анна Ільченко. Крім того, що ми сестри, ми працювали разом над репортажами як журналістки, як медійниці. І в певний момент, у 2020 році, зрозуміли, що хочемо зробити документальний проєкт, присвячений архітектурі українських сіл. Вирішили, що з цього має вийти книга.

Так ми почали нашу співпрацю і роботу як Old Khata Project: задумали величезну експедицію всією Україною для збору матеріалів для цієї книги. 

До видання нашої першої книжки ми таким способом об'їхали близько сотні сіл України. Намагалися відвідати всі регіони, але, на жаль, не встигли побувати в Запорізькій та Донецькій областях. Ми планували додаткові поїздки на весну 2022 року, але почалося повномасштабне вторгнення, і ми переформатували свою діяльність.

Тоді ми почали їздити в деокуповані села — спочатку Київської, Чернігівської та Сумської областей навесні та влітку 2022 року, а потім уже на Південь України й Харківщину, коли ці території були звільнені. Ми записували інтерв'ю з людьми, які пережили окупацію та вторгнення, говорили про те, що вони пережили. Тобто це був уже інший вимір нашої діяльності — досвід людей у війні.

Після цього вийшла наша перша книжка Old Khata Book, і ми продовжили працювати як документальний творчий колектив. Наступним нашим великим тематичним зацікавленням і водночас книжковим проєктом стали "Квіткѝ" — велика книга про хатні розписи.

На відміну від першої книги, вона базується не на сучасному матеріалі та експедиціях селами, а на дослідженні архівів і матеріалів, які є в музеях, фондах, бібліотеках, різних публікаціях, а також хатніх розписів, зафіксованих приблизно сто років тому — трохи більше чи менше — у тих регіонах, де вони існували.

Якщо Old Khata Book досліджувала спадщину хатнього оздоблення зовні — через фотографії та історії власників, — то "Квіткѝ" занурюються у світ інтер'єрних розписів. Розкажіть, чим відрізнявся підхід до створення цих двох книжок.

Так, це дуже різні два способи роботи, тому що експедиція — це польова робота. Ти їдеш, спілкуєшся з людьми, шукаєш. А тут зовсім інша штука.

Більшість матеріалів були в київських архівах, музеях, бібліотеках. Ми працювали ще з двома дослідницями — Оксаною Грушанською-Власовою і Людмилою Петрушко, які допомагали нам сканувати й фотографувати ці зображення. 

Часто працівниці музеїв діставали теки з цими розписами, допомагали розібратися з атрибуцією — де який регіон. І вже разом із ними ми переглядали ці розписи, вирішували, що будемо фотографувати чи копіювати. 

Багато було й онлайн-роботи — пошуку текстів. Частина давніх текстів доступна онлайн, бо вони вже відскановані. Наприклад, у бібліотеці Заболотного їх можна було прочитати. Але так само ми ходили в бібліотеки й там сканували старі альбоми, літографії.

Тобто це постійно була співпраця з інституціями. Основні — Національний музей декоративного мистецтва, бібліотека Заболотного, Інститут рукопису, "Софія Київська" та ще кілька.

Чи були розписи, історії або знахідки, які особливо запам'яталися вам під час роботи над книгою?

Мене вразили долі дослідників, які займалися хатніми розписами. Переважно їхні імена не дуже відомі або взагалі невідомі широкому загалу. І це пояснюється тим, що їх репресували. Хтось потрапив на багато років до таборів, когось розстріляли, хтось залишив територію України, щоб урятуватися. Про декого ми не знаємо, як закінчилося їхнє життя. Наприклад, дослідниця Євгенія Берченко, яка вивчала розписи Подніпров'я — тобто на території теперішніх Дніпропетровської та Запорізької областей. Вона видала першу частину своєї монографії у 1930 році, у 1933-му році її арештували разом з іншими харківськими мистецтвознавцями, а далі її слід губиться.

Кость Кржемінський, який досліджував розписи Уманщини, і Володимир Гагенмейстер, який вивчав розписи Кам'янеччини, були розстріляні за звинуваченнями в польському націоналізмі, шпигунстві.

Данило Щербаківський покінчив життя самогубством у 1927 році. Хтось помер своєю смертю. 

Але вражає саме цей момент: ті, хто досліджували розписи у 1910–1920-х роках, а особливо у 1920-х, коли вийшло найбільше публікацій на цю тему, у 1930-х уже не працювали.

Тому немає продовження роботи цих людей у наступні десятиліття. Ті, хто прийшов після них, писали вже зовсім інші тексти, і вони були значно ідеологічнішими. Це вже не була жива мова досліджень — відчувалася зовсім інша епоха.

Потім був Голодомор, а згодом Друга світова війна. Це дуже сильно знищило село і вплинуло на те, що розписи в принципі перестали існувати. Це мистецтво занепадало вже у 1920-х, але у 1930–1940-х роках його остаточно підкосили.

Це парадоксально. І це дає змогу нам усвідомити, що дослідження українського народного мистецтва в певний момент перервалися, і ці люди, багато з яких були на початку кар'єри, не мали шансу видати книжки, сформувати свої теорії про те чи те явище. 

І тому ми розуміємо, що історія цих науковців і науковиць, які займалися хатніми розписами у 1920-х роках, — це також частина історії Розстріляного відродження. 

Чи представлені на сторінках "Квіток" розписи хат Київщини? Якщо так, розкажіть про них детальніше.

Так, у книзі будуть розписи Київщини, зокрема з села Гоголів. Загалом цей регіон не дуже представлений у дослідженнях хатнього розпису. Найбільше розписів зафіксовано на Поділлі. Поділля та Уманщина — це регіони, які найбільше досліджували в цьому плані.

Також ми наводимо уривки з одного тексту, який конкретно присвячений Білоцерківщині. Це текст Тетяни Мішківської "Розписи в містечку Козин на Білоцерківщині".

Які цінності та мету закладено в основу книги "Квіткѝ"? Чим ви прагнете поділитися з українцями та світом? 

Ми почали зі щирої цікавості до теми хатнього розпису. Коли заглибилися в тему, то побачили, що не існує книжки, яка б об'єднувала матеріали про розписи всієї України.

Існують книжки про розписи окремих регіонів. Наприклад, "Квітка на комині. Настінні розписи Уманщини першої половини ХХ століття" Ірини Ходак та Олександра Найдена. Є дослідження Наталії Студенець "Традиційний Стінопис Поділля кінця ХІХ — першої половини ХХ століття". 

Але не було такої книжки, яка охоплювала б усі регіони України й давала уявлення про те, яким було це мистецтво, ця традиція розпису одночасно в різних регіонах — і на Слобожанщині, і на Поділлі, і на Наддніпрянщині, і на Півдні.

Оскільки такого видання не було, то нам хотілося його зробити. Водночас ми не обов'язково можемо репрезентувати всі регіони, де існували хатні розписи. Тому що ми працюємо з тим, що нам залишили дослідники минулого. І якщо вони чогось не дослідили, то ми так само не можемо цього показати.

Тобто ми тут стоїмо, можна сказати, на плечах цих дослідників із минулого. Хоча я б не сказала, що відчувається якась дуже велика дистанція. Вони відчуваються абсолютно як сучасники. Я бачу їх як колег, із якими ми маємо діалог. Вони не можуть нам відповідати, але ми можемо слухати їх і багато дізнаватися з їхніх праць.

До речі, чи помічали ви різницю у сприйнятті ваших досліджень в Україні та за кордоном? Як матеріали Old Khata Project допомагають розповідати світові про українську культуру?

Якщо говорити про видання Old Khata Book, то зараз контекст його сприйняття зовсім інший. Ми почали працювати над цим проєктом, коли частина України вже була окупована з 2014 року, але ще не було повномасштабного вторгнення.

Коли книжка вийшла у 2023 році, вже півтора року тривало повномасштабне вторгнення, і контекст виявився зовсім іншим. І в ньому, звісно, книжка отримала великий ностальгійний вимір для багатьох людей.

Її почали цінувати не тільки українці в Україні, а й за кордоном. І це кілька різних груп людей. Насамперед це, звісно, діаспора. Можливо, хтось із них ніколи не був в Україні, але їм цікаво побачити її. 

Але також є велика частина аудиторії — українці, які виїхали після 2022 року і зараз живуть за кордоном. Для них це теж певною мірою збереження пам'яті. 

Ці місця, куди люди вже не можуть поїхати, набувають для нас нової цінності. Ми починаємо бачити їх інакше  — у новому контексті руйнувань, смертей і небезпеки.

Частина, наприклад, тих сіл, які ми відвідали, потім опинилася в окупації. Це, зокрема, Луганська область. І зрозуміло, що дуже добре, що ми встигли туди поїхати — в Євсуг чи інші села. Зараз це неможливо.

А для світової аудиторії Old Khata Book — це передусім вікно в українську культуру, щось поза сюжетами новин про обстріли й руйнування. Хоча ця книжка теж має воєнний розділ.

Людям, яким цікава Україна, які щось знають про неї завдяки війні, це дає можливість дізнатися ще щось про неї поза воєнним контекстом — поза контекстом руйнувань, біженців, смертей, обстрілів, окупації. Нам це здається дуже цінним.

Інший момент — у цій книжці ми підкреслюємо роль творчості, креативу, фантазії людей, коли вони оздоблюють своє житло. Це видно і у фотографіях, і в цитатах — у тому, що люди говорять. Іноземцям, мені здається, цікаво теж зрозуміти: "Ага, ось так це є в Україні". Тому що вони переважно цього не бачать.

Людям цікаво побачити, який це може мати вигляд в Україні, як українці будували своє житло, як вони жили й живуть зараз. 

Також фотографії в книжці часто поміщають хати на тлі ландшафту, тому видно також українську природу, ландшафт, середовище.

І останнє, що скажу на цю тему, — це спосіб мислення, характерний для людей, з якими ми говорили, готуючи Old Khata Book. Це люди старшого покоління, які сформувалися не в інформаційну епоху. Вони мислять інакше, інакше ставляться до довкілля, до своєї хати. У них абсолютно інший темп життя — звісно, значно повільніший. Інші образи виникають у них у відповідь на якісь питання. Тому людям цікаво дивитися і на це покоління українців — на те, як вони мислять, як висловлюються. 

І наостанок: кому насамперед ви б порадили прочитати "Квіткѝ"? Що, на вашу думку, читачі зможуть відкрити для себе на її сторінках?

Передусім це — візуальна книга. Там є велика передмова й уривки з досліджень 1920-х років, про які я розповідала. Але все ж таки приблизно 80% матеріалу — це візуальний матеріал: зображення розписів і давні фото, а також оригінальні підписи до них, які ми також зберігали.

Тому я б радила її читати всім, хто цікавиться українськими традиціями, адже хатні розписи — частина традиційної культури. 

Розписи існували в межах багатьох інших селянських традицій. Але вони існували на межі з авторським мистецтвом, тому книга буде цікава всім, хто цікавиться українським мистецтвом, візуальною культурою. Розписи дають дуже багатий матеріал для створення чогось нового на основі цієї візуальної мови. Людям, які щось створюють зараз, думаю, це буде дуже цікаво — зокрема, різним брендам.

І загалом, я думаю, вона книга може привнести трохи радості в наш день. Ми спостерігали за реакціями людей, які роздивляються замальовки чи фото хатнього розпису — і ми побачили, що це дає людям трохи радості. Розписи дивують, тішать око, викликають запитання або просто захоплення. Тож трохи радості не завадить нам у ці складні дні, коли ми проживаємо дуже багато тяжких і складних емоцій. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter