Режисер фільму "Ти — космос" Павло Остріков: "Мені здавалося, Всесвіт не хоче, щоб я зробив це кіно"

Фото: пресслужба фільму "Ти — космос"

Фільм Павла Острікова "Ти — космос", прем'єра якого відбулася 7 вересня 2024 року на міжнародному кінофестивалі в Торонто, здається, уже зібрав усі можливі й неможливі нагороди світових фестивалів. Проте до українського глядача він ніяк не міг дійти. І нарешті, 20 листопада, "Ти — космос" побачать і українці.

"ТиКиїв" зустрівся з режисером Павлом Остріковим і дізнався, як зі студентської вистави народилося епічне кіно, чому створення "Ти — космос" тривало так довго та перед якими труднощами постала творча команда під час війни.

Павле, як так сталося, що весь світ, фактично, вже бачив "Ти — космос", а українська прем'єра нарешті відбудеться тільки 20 листопада?

Мені б самому хотілося показати фільм що швидше, бо ми його робили дуже довго, і для мене кожен день затримки був важким.

Якби була моя воля, я б показав його раніше, але довірився нашій продюсерській і промокоманді, бо це теж певне мистецтво — знайти вікно між голлівудськими прем'єрами, та загалом між кіноновинками, щоб фільм подивилося якомога більше людей.

Тому спочатку ми готувалися на весну, потім зрозуміли, що не встигаємо якісно підготуватися, а літо — не сезон, і ось — осінь. Нарешті все склалося.

У фільму дійсно неймовірна історія створення! Це було так довго, що, напевно, його можна назвати проєктом вашого життя…

Так, тому за рік, який минув після прем'єри в Торонто, я вперше відчув якусь свободу — бо останні роки були жахливі. Я майже весь час проводив над цим фільмом, не міг працювати над іншими проєктами. І загалом мені здавалося, що я звернув кудись не туди.

Якщо перші роки роботи над "Ти — космос" я міг поєднувати його з іншими проєктами, то в кінці він забирав весь мій час. І дійсно — я не знаю свідомого життя без цієї історії. І зараз мені треба навчитися якось жити без неї, бо вона досі не відпускає. Але, сподіваюся, відпустить, і я зможу зробити ще щось, окрім цього фільму.

Довгий шлях до екранів

Зауважимо, що перші чернетки сценарію "Ти — космос" ви написали 2015 року, а взагалі ця історія почалася набагато раніше, ще зі студентської вистави…

Це була командна робота: в НАУ, де я вчився на юриста, щороку відбувався фестиваль "Студентська весна" — змагання між факультетами, інститутами. І в першій його частині мала бути коротка вистава, над якою ми працювали колективно. У ній випускники НАУ, подружня пара, опинялися в космосі — я грав головного героя. Вони сварились через те, що він розкидає шкарпетки… (Усміхається.)

У кіно вже нічого такого немає, але сама ідея про те, що Земля вибухнула, і хтось залишився в космосі, засіла в моїй голові. І коли я надумав, що хочу пов'язати своє життя з кіно, почав перебирати сюжети. Серед них були і космічні пірати, і ідея, що вибухнула Земля, а на Місяці залишилася тільки колонія з тюремниками, які тепер виживають… Була історія про те, що Він і Вона були на одному кораблі, а тепер розкидані по різних — десь до 20 сюжетів я перепробував, поки зупинився на цьому.

2015 року за підтримки друзів я написав перший драфт сценарію і почав шукати якісь виходи на продюсерів. До того часу я вже зняв свій короткий метр "Зупинка" і знайшов продюсера Юрія Мінзянова, який подивився "Зупинку" і спитав, чи в мене є щось ще.

Я показав йому цей сценарій, він йому дуже сподобався — тому я присвятив цей фільм Юрію Мінзянову, нині покійному. Бо саме він дав мені відчуття, що ця історія варта реалізації. Та в якийсь момент він зрозумів, що не потягне цей фільм, і попросив мене поки не робити цю історію.

"Думав, що не потягне" — через те, що вона виходила дорога?

Так: певні технології в Україні ніхто не робив, і він вважав, що краще зробити щось простіше, набратися досвіду — і частково мав рацію. Але насправді я б ніколи не реалізував цю історію саме зараз, коли йде повномасштабна і є брак коштів на кіно. Тому добре, що ми все-таки пішли цим шляхом. Але Юрій Мінзянов відпустив цей проєкт, і я знайшов Володимира й Анну Яценків — продюсерів, з якими ми все-таки зробили "Ти — космос".

2017 року ми почали пітчити цю історію на різних фестивалях, маркетах.

Коли пітчили в Канаді, нам хотіли запропонувати зробити фільм англомовним: щоб головний герой був не Андрій Мельник, а якийсь американець, який би зустрічав у космосі китаянку. Бюджет, мовляв, збільшимо, все буде добре. Але я не відчув, що це моя історія. Мені хотілося, щоб в космосі був саме український герой, щоб показати, що це — місце не лише для Голлівуду.

Потім ми виграли пітчинг Держкіно, але 2019-го змінився міністр культури, який скасував половину переможців, і ми опинилися саме серед цих лузерів. І довелося чекати ще рік, щоб податися на новий пітчинг Держкіно — бо без фінансування держави, на жаль, зняти кіно майже неможливо, а шукати приватні кошти було нереально.

2020-го ми знову виграли пітчинг, але вже з меншим бюджетом — навіть говорили про те, чи взагалі зможемо потягнути з тим бюджетом. Але вибору не було, тому ми пішли.

У 2021-му в нас були підготовка, будівництво локації, створення робота, яким я міг керувати на майданчику.

І в листопаді почали знімати в павільйонах "Київнаукфільму" на Лісовій — без центрального опалення, з якимись індустріальними грійками. І було якось сюрреалістично знімати майбутнє на Лісовій, в старих, ще радянських павільйонах. Ми доволі успішно зробили всі інтер'єрні зйомки й готувалися до фінального знімання в лютому 2022-го. Тоді мала приїхати французька акторка, щоб відзняти всі кадри "в космосі". Вони були надскладні: там герой на тросах імітує невагомість, тому ми їх відклали в окремий блок.

Але французи щось відчули, бо тоді вже були чутки про вторгнення, і попросили перенести це знімання на 1 березня. Ми погодились, і… звісно, цього не сталося. 24 лютого я мав їхати дивитися на скафандр, що сконструювали для француженки… Зрештою, ми заморозили проєкт — на певний час повністю забули про нього.

Не було думок, що на цьому все і завершиться?

Так і було. У мене було егоїстичне відчуття, що Всесвіт зі мною грається і просто не дозволяє зробити це кіно — бо всі ці перешкоди були для мене дуже емоційними. Але я себе зупиняв: мовляв, це найменше, що мене має турбувати в цей момент. Але здавалося, що не тільки наше кіно — взагалі кіно вже неважливе: ми всі спустилися за Пірамідою Маслоу на самий низ.

Я не знаю, яким дивом люди якось зберегли матеріали фільму — на всяк випадок. І добре, що в нас був резерв. А влітку 22-го ми трошки видохнули й подумали: "Залишилося зовсім небагато, можливо, якось завершимо фільм?"

Наприкінці літа — на початку осені 22-го взагалі було якесь піднесення: нас не перемогли, ми продовжуємо жити, були якісь перемоги на фронті.

І восени ми зібрали команду — спочатку для знімання однієї сцени фантазії, що відбувалася на природі. Тоді вже основні члени команди служили у війську — це виконавець головної ролі Володимир Кравчук, "голос" робота Максима Леонід Попадько, продюсер Володимир Яценко, піротехнік Олександр Суворов, режисер монтажу Іван Банніков. Якось ми їх всіх зібрали, відзняли — це було дуже непрофесійно.

У кадрі цього не видно, але ми всі були розгублені, бо давно нічого не знімали. Я також вже забув, як все робити, як давати команди. Добре, що це була тільки одна сцена. І після цього ми почали готуватися до зйомок "у відкритому космосі" на підвісі.

У нас були репетиції, бо акторам треба було мати гарну фізичну підготовку, щоби тримати тіло, прес, всі м'язи.

Ми знову згадали про француженку, знову покликали її — я переконував, що їхати до нас варто і якоюсь мірою безпечно. І вона погодилась: мала прилетіти через Варшаву і потім потягом до Києва. Але за день до її приїзду росія вперше запустила ракети (здається, 100 штук) по нашій енергетиці — тоді стався перший блекаут. І з погляду француженки це була катастрофа.

Вона сказала: "Я не хочу помирати". І що тільки ми не робили, щоб її переконати приїхати — записували з продюсером відео біля готелю: типу машини їздять, люди ходять, готель відчинений, вода є, світло є — не переконали. А знімання було вже запущене, за два-три дні вже мали все знімати. І ми зателефонували українській акторці Дарії Плахтій, яка була десь на околиці Лондона, і вона погодилась приїхати. Приїхала — і без підготовки знялася на цих тросах.

Я досі не знаю, як це можливо — просто її фізичний стан дозволив це зробити. Вона відіграла дуже класно! Так, те, що француженку грає українська акторка, — компроміс, але в наш воєнний час це, напевно, було найкращим рішенням.

А щоби записати голос героїні-француженки, ми знайшли вже іншу акторку, бельгійку Алексію Депікер. Вона також не могла приїхати до Києва, а я не міг поїхати в Бельгію, тому ми записували її голос на відстані — навіть не за зумом, а просто по аудіо.

Потім почали готувати CGI графіку, і це затягнулося на понад два роки: по-перше, курс долара змінився, по-друге, постпродакшн — сфера кіноіндустрії, де людям треба платити за конкретні години їхньої праці. А наш бюджет просто за один день зменшився вдвічі через зміну курсу. Деякі члени команди роз'їхались і також працювали на відстані. А ті, що залишилися в Києві, через вимикання світла не могли стабільно працювати.

І загалом робити кадри космосу — дуже відповідальна праця: люди вже звикли до голлівудських фільмів, їм не скажеш: "Вибачте, це українське кіно — ну, вже як вийшло".

Тому постпродакшн став для нас найважчим етапом, бо очікування і реальність якось не збігалися. І ми просто змушували команду шукати спосіб за ці ресурси зробити якісно. Багато людей пожертвували своїми часом, енергією, здоров'ям, щоб все доробити, і дякую їм за це, бо ні про які гроші останній рік уже не йшлося.

Я перепрошую — а на що ви жили весь цей час?

Ну… Це було щось, схоже на бідність. Були періоди, коли в мене не було грошей, і я пив якийсь "MacCoffee три в одному" — не тому, що я люблю ностальгію — просто не було інших варіантів.

Такі періоди не постійно, але були. Було якось дивно в доволі дорослому віці позичати гроші або ж продавати деякі ігри (ігри — це моє хобі). І трохи дивно, коли в тебе є телевізор, PlayStation, але при цьому немає грошей. І не через те, що ти не хочеш або не можеш заробляти, а через те, що фізично не можеш піти з цього проєкту і зробити щось інше, бо він забирає весь час. Це також додавало ментального перевантаження і відчуття, що ти щось робиш не так.

Моновистава на орбіті

Як ви шукали актора на головну роль — і чи шукали взагалі?

Кастинг був довгий. Спочатку у нас був один кастинг-менеджер, потім до справи стала Алла Самойленко, з якою працював над короткими метрами, і все заграло новими фарбами. Мені всі казали, що ми не знайдемо актора, бо це моновистава, де є і комедія, і драма. Але гарних варіантів було дуже багато. Ми просто хотіли серцем відчути, що це "воно", тому процес трошки затягнувся.

А були серед кандидатів розкручені актори?

Було дуже багато гарних акторів — мені здається, ми перепробували майже всіх чоловіків в діапазоні 35-50 років: є відчуття, що я передивився майже всіх.

Моїм фаворитом довго був Олександр Ярема —  чудовий актор, я б його з радістю ще зняв. Але якось Алла Самойленко покликала Володимира Кравчука. Я про це не знав — і добре, що не знав, бо ми знайомі, а коли ти когось знаєш, ти ніби сліпий щодо нього.

І коли я побачив Володю в сцені, виявилось, що це саме те, що я хотів. Єдине, Володі на той час було 37 років, а в сценарії герой 50+. Не питайте, чого — просто у цьому віці, на мій погляд, є своя драма.

Обравши Володимира, ми знизили вік героя у сценарії та трошки переписали історію під нього — і все якось склалось.

Історія стала насиченішою життям — тепер це не про останній рейс, а про середину життя, коли людина ще хоче кохання і прагне якихось змін.

А Володимир Кравчук — це майбутня зірка! Його часто кликали в комедійні проєкти, але зараз я дуже прошу всіх режисерів запрошувати його на драматичні ролі, бо там він розкривається ще більше.

Виходить, він більшість часу працював на майданчику сам?

Так. Якщо його герой у сцені говорив із француженкою, то це були просто репліки, записані навіть не акторкою, а перекладачкою — єдиною людиною, яка знала французьку. Якщо у сцені був робот Максим, ми кликали на майданчик Леоніда Попадька, який його й озвучив.

Але в іншому, дійсно, працювати в декораціях одному актору, я думаю, важко. Хоча Володимир цього не показував.

А на "голос робота" теж був кастинг?

Так, і, мені здається, навіть складніший. Ну, бо робота можна зробити будь-яким. Спочатку ми пішли дуже простим шляхом — зробили роботизований голос. Не пішло абсолютно. І я не відчував, що це щось додає до історії. Зробили звичайний голос, і тоді все стало цікавішим.

У нас стільки було варіантів, як цей голос може звучати! Це міг бути глибокий бас, міг бути смішний фальцет, могли бути якісь інші інтонації, міг бути чийсь відомий голос. Мене дуже лякає, коли є багато варіантів, і треба щось обирати. Але, коли ми побачили й почули Леоніда, нам знову стало легко: він ніби сам ніс у собі характер робота.

Леонід — веселий, заряджений на позитив, і в нього класний голос. І до того ж він часто записував якісь смішні відео, тобто в нього вже була ця навичка.

А виготовлення самого робота було складним?

Спочатку ми хотіли купити робота індустріального — є такі, які працюють на заводах, дуже чітко все роблять — не так, як наш. Але це було дуже дорого, і їх треба програмувати на чіткі рухи, тобто імпровізація на майданчику була б неможлива. Тому ми почали будувати нашого робота з нуля: знайшли інженера, в нього була якась конторка десь на заводі. Спочатку зробили концепт, зрозуміли, що це буде якась "коробка з рукою", і почали будувати мотори, щоб зрозуміти, які в нього можуть бути функції. І якось вдалося: рука рухалась, він прикольно крутився. І я міг керувати ним просто з телефону.

Хоча робот був дуже поганим актором: часто не хотів крутити рукою — привереда такий був. Але все одно круто, що ми його зробили.

А що по декораціях? Наскільки вони були складні, дорогі тощо?

Художник-постановник Владлен Одуденко — вже легенда нашого кіно.

Він робив скелі в "Сторожовій заставі", робив вагони і може зробити будь-що. Він любить виклики, і створення космічного корабля стало для нього таким викликом.

Але було складно, бо ресурсів було не так багато. І цілим мистецтвом був підбір матеріалів: щоб корабель мав гарний вигляд у кадрі, і при цьому вийшов не дуже дорогим. У нас були свої обмеження, бо робот мав би їхати локацією. Ми побудували п'ять кімнат із тунелями — спальню, кімнату відпочинку, центр управління тощо.

Будували всі об'єкти, яких герой торкається в космосі — наприклад, обшивку корабля. Я бачив, що команда працює на межі своїх сил, у всіх були заспані очі. Але якось доробили, і за доволі короткий час — здається, за місяць.

Сценарій від інопланетян

Ви розповідали, що зацікавилися астрофізикою, і це теж додало фільму певних нюансів?

Та все змінилося. Бо якби, наприклад, інопланетяни робили історію про Київ, то зняли б, напевно, що герой, якому треба дістатися з лівого берега на правий, просто відчиняє двері й опиняється на Хрещатику. Або бере парасольку і підіймається вгору. Отака була дурня в наших перших варіантах сценарію: людина, яка хоч трохи розумілася на астрофізиці, одразу відчувала, що його написала дитина 12 років.

І найскладнішим викликом для мене було замінити оцю початкову історію на реалістичнішу. Що змінилося? Наприклад, наші герої у перших варіантах сценарію розмовляли, як по зуму, без затримки.

Потім я зрозумів, що на відстані 700 млн км має бути затримка зв'язку десь у три години. І ми прийшли до варіанту голосових повідомлень: у героїв немає діалогу, вони лише записують монологи.

А коли вони наближуються одне до одного, ця затримка зменшується. І що менша між ними відстань, то швидше вони спілкуються. Це було круто, але повністю міняло всі діалоги. Раніше був пінг-понг — вони розмовляли репліками. А тут мені треба було писати величезні монологи, ще й не нудні.

Тому в якийсь момент я прийшов до такого монтажного рішення, коли цю затримку я вже не показую. Тобто герої спілкуються, ми розуміємо, що є затримка, різні локації, різний одяг, але ми показуємо це як одну розмову.

Далі — вибух Землі. У космосі немає вибухових хвиль, і героя не мало відкинути, як було спочатку. Змінилося те, як руйнується корабель, швидкість корабля, відстані, планети, радіація — багато-багато речей. Дещо я залишив, бо все одно це ігрове кіно. А все, що зміг, я змінив.

До речі, те, що герой ліпить із пластиліну — це відсилання до вашого батька?

Так. Я з дитинства відчував його маленьку трагедію: мій батько міг би бути класним мультиплікатором. Але ніколи б у житті не зміг би ним стати — через те, де він народився, через його оточення і взагалі можливості. Але в нього було все для цього — він робив такі речі з пластиліну! Тоді я цього не оцінював, а зараз розумію, що це просто витвори мистецтва.

Хотілось якось передати це і показати, що свої мрії треба намагатися реалізувати — хоча би спробувати, щоб потім не шкодувати.

А батьки, до речі, вже бачили фільм?

На великому екрані досі ні. Я хочу офіційно запросити їх на прем'єру, бо вони дуже переживають за мене, мої успіхи та якоюсь мірою бачать в цьому й себе. Вони — мої основні фанати.

Можна було більше

Розкажіть про прем'єру в Торонто — як це було?

Незвично було вже в літаку, бо я на той момент не літав три роки. Торонто чудове, а фестиваль — глядацький: червоні хідники там більше для голлівудських прем'єр і стрічок, а наш показ відбувався у звичайному залі, куди люди приходили з попкорном і колою.

Та я нервував, бо тоді фільм ще ніхто не бачив, і я не знав, чи будуть жарти сприйняті. І чомусь на перший показ прийшли не українці, а іноземці — наші підтягнулися вже на третій показ.

А на прем'єрі все пройшло чудово: жарти десь на 70% були сприйняті класно. Я відчув, що все вдається, але емоцій було нуль — тільки на ранок мене прорвало.

Навіть сфотографував себе у цьому стані — я сплакнув від того, що це закінчилося. Що вже не треба прокидатися, дивитися якісь кадри, не треба щось дознімати… Дивлячись назад, розумію, що це була класна прем'єра. І дуже радий, що вона відбулася саме там.

А потім посипалися численні фестивальні нагороди… Мені навіть складно порахувати, скільки їх вже?

Понад 20.

Ви цього очікували?

Ну, я взявся за фільм про космос, тому в мене завжди висока планка. Мені навіть здається, що можна було б отримати більше — навіть не нагород, а фестивалів. У нас зараз 50+ фестивалів, та мені здається, що можна було ще більше.

Тому результат дуже класний, але все одно є відчуття, що можна було стрибнути далі.

У вас же був чи ще є прокат в Європі?

У Польщі, в Бразилії, в Німеччині. У Бразилії та Польщі вже завершився, а в Німеччині ще триває. Також чекаємо початку прокату в Чехії, під питанням — Словаччина чи Словенія. І Франція, можливо, бо вони придбали права. Були придбані права і на Північну Америку: може, це не буде кінопрокат, але там також буде реліз.

Який фідбек від глядачів?

Часто це однакові реакції — і на показах для українців, і на чисто іноземних показах: всі сміються в тих самих місцях, що й планувалось.

У Франції я не мав змоги редагувати французький переклад і побачив, що жарти там втратили. Але все одно глядачі так само задоволені. Бо вони сприймають історію, можливо, не такою комедійною, але все одно драматичною, і їм також подобається. Відгуки загалом схвальні, і це для мене дуже важливо: не уявляю, як би я міг робити кіно для себе, а глядачі б його хейтили — це не моя історія.

Чого очікуєте від української прем'єри?

Я отримав свою порцію емоцій, тепер хочеться, щоб емоції, які ми вклали у стрічку, отримали глядачі. Я вірю, що це кіно варто подивитися: воно може не сподобатись, але точно не залишить байдужим.

Це кіно має свої шрами, бо деколи різниця між кадрами — рік чи півтора. Я бачу, коли Володя в кадрі — цивільна людина, а коли вже військовослужбовець: в його очах, у декораціях, у кадрах космосу.

І кожна людина, яка побачить це кіно, буде моїм другом.

У вас вже є якісь плани на майбутнє?

Так, ми в розробці наступного фільму. Це також буде фантастична історія, але вже на Землі.

Все буде побудовано на основі міфу про Орфея та Евридіку. За сюжетом, на Землю повертаються давньогрецькі боги — я уявив це як вибір президента. Було багато воєн, християнський Бог не впорався, тому повернулися жорстокі боги, які хочуть навести лад на Землі.

І тоді герой — професор грецької міфології, який втратив дружину, розуміє, що десь є підземне царство, а значить, всі міфи правдиві. І для нього це шанс повернути з царства Аїда свою дружину. Це буде історія післявоєнної України — про надію повернути близьку людину.

Не думаю, знову ж таки, що це буде швидка історія — все, на жаль, залежить від фінансування. Зараз просто працюємо над сценарієм, щоб не втрачати час. І щойно буде можливість, обов'язково цю історію зробимо.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter