Американський режисер і володар "Еммі" Джо Гілл: інтерв'ю про документальний фільм "Сірник у копиці сіна" про українських танцівниць
Фото: Джо Гілл
Американський режисер Джо Гілл та знімальна група приїхали до Києва на прем'єру україно-американського документального фільму "Сірник у копиці сіна". "ТиКиїв" поспілкувався з володарем Emmy про продакшн стрічки, трупу української пластичної вистави "Косачка", особливості роботи з українським контекстом та роль мистецтва в умовах війни.
Показ відбувся 25 вересня в межах спеціальної програми "Мистецтво травми" Одеського міжнародного кінофестивалю у кінотеатрі "Жовтень".
Про фільм
"Сірник у копиці сіна" досліджує, що відбувається з митцем, коли війна робить його життєві прагнення, здавалося б, безглуздими. У центрі сюжету — провідна жіноча трупа сучасного танцю України, яка намагається поставити свій перший перформанс після повномасштабного вторгнення 2022 року.
Це глибока подорож у пошук сенсу, роздуми про провину й терапію через мистецтво. Репетиції під час блекаутів і повітряних тривог. Репетиції у вільний від волонтерства час. Репетиції як спосіб зібрати себе докупи, коли друзі гинуть на фронті.
Фільм розповідає, як режисерка Юлія Лопата, хореографка та засновниця команди сучасного танцю Procontemporary Галина Пеха й танцівниці працювали над постановкою "Косачка" у 2022 році під час тривог та постійних блекаутів. Це свідчення того, як мистецтво стає актом творчого протесту та способом перетворення горя на силу.
- "Косачка" — вистава про легендарних українських амазонок, косачок, які жили на території сучасної України у I–III ст. до н.е. Її мова — сучасний танець, автентичний спів, електронна музика та візуальне мистецтво.
Команда стрічки
Американський режисер та п'ятиразовий володар премії Emmy Джо Гілл, відомий своїми документальними роботами для Vice News, зафільмував не лише процес створення у 2023 році вистави "Косачка", а й шлях танцівниць до віднаходження власної точки опори серед болю та втрат.
Творча група:
- Режисер — Джо Гілл
- Продюсери — Джо Гілл, Стефані Нолл, Натаніель Браун, Роберто Даза, Джон Вей, Елліотт Віттон
- Оператор — Натаніель Браун
- Композиторка — Катя Річардсон (The Last Repair Shop)
- Виробник — Dangerous Company
Історія створення
Чому ви захотіли зняти цей фільм? Як ви познайомилися з його героїнями?
Я працював продюсером у Vice News протягом семи років, і майже всі фільми, які я створював, були про війну та конфлікти. Я щиро вірю, що важливо фіксувати такі записи — справжні історичні свідчення того, що відбувається у світі та як це відчувається бути живим у різні періоди історії.
У якийсь момент я відчув, що втрачаю надію, адже все, що ми знімали, було лише про смерть і руйнування. Коли я думав про події в Україні у 2022 році, я зрозумів, що навіть серед смерті та руйнувань є люди, які борються за сенс і ціль у своєму житті.
Я хотів зафіксувати цю історію — щось, до чого люди могли б повернутися і згадати, що були українці, які намагалися жити зі змістом і метою.
Тому ми вирішили зробити фільм про творення замість руйнування. Я зателефонував своїй подрузі Стефані Нолл — українсько-американській продюсерці та танцівниці. Вона допомогла мені познайомитися з Юлією, і коли ми дізналися про її проєкт, одразу зрозуміли, що це саме та історія, на якій варто зосередитися.
Чи одразу героїні погодилися зніматися?
Нам справді довелося їх переконувати. Спершу, я думаю, вони вважали, що ми просто хочемо зробити короткий новинний сюжет — зняти репетицію та представити її як "культурний фронт" чи щось подібне. Але наші наміри були іншими. Ми хотіли проводити з ними час, зрозуміти дилему навіть самого рішення творити щось і страх, який із цим пов'язаний: чи можна взагалі відчувати захоплення, радість або насолоду, коли інші страждають? Чи це нормально?
Те, що ми досліджували, було набагато глибшим. Наприклад, коли ми попросилися відвідати дім Галини та познайомитися з її мамою, вона відповіла: "Ні, точно ні". Нам знадобився час, щоб здобути їхню довіру. У багатьох сенсах цей процес став частиною самого фільму. Він став інтимним і особистим саме завдяки розвитку нашої дружби з ними.
На вашу думку, як танець впливає на емоційний та моральний стан людей? Чи можна вважати його формою терапії?
Думаю, так. Танець у цьому сенсі виходить за межі мови. Це щось глибоке, всередині вас, що має вийти назовні. Для мене було надзвичайно важливо спостерігати за цими жінками — не лише під час їхніх виступів, а коли вони танцювали у відповідь на наші запитання, імпровізуючи рухи. Здавалося, що щось, що було всередині них, нарешті знайшло вихід.
Я сподіваюся, що коли ви говоритимете з ними, вони скажуть щось на кшталт: під час роботи над цим фільмом щось вийшло назовні, що інакше залишилося б замкненим усередині.
Після перегляду фільму мені здалося, що він показує, як танець і мистецтво в Україні перероджуються з новими сенсами. Створювати щось під час війни — це зовсім інший досвід. Як ви особисто відчуваєте цю різницю?
Мені дуже помітна різниця між тим, щоб творити поза війною і під час неї. Під час війни все навколо нагадує, що нічого не має значення, що все неважливо.
Але водночас я бачу й подібності. Навіть поза війною, коли ти слідкуєш за новинами та бачиш, що відбувається у світі, іноді відчуваєш те саме — безнадію та відчуття марності. Світ може здаватися повністю безглуздим.
Як митці ми звертаємося один до одного або всередину себе, щоб зрозуміти світ, який здається безглуздим. Під час війни ця потреба не змінюється — вона просто стає більш нагальною. Як зрозуміти те, що здається неможливим для розуміння?
Для мене було важливо спостерігати за групою молодих людей, які, попри все, шукали сенс. Я принаймні бачив, що вони вирішили докласти зусиль, щоб спробувати. Саме це надихнуло мене на створення фільму.
Ви родом зі США. Що допомогло вам краще зрозуміти реалії, в яких живуть українці? Чи змінила робота над фільмом вашу власну перспективу війни?
Це цікаво — я дуже мало знав про Україну до роботи над цим фільмом, але багато розумів про війну. Я був свідком воєн у багатьох місцях. Тому між мною та людьми, яких я знімав, був певний зв'язок: молоді люди розповідали про моменти, коли вперше в житті ставили собі питання, чи доживуть до завтра.
Я не можу знати, що означає вирости в Україні, але це відчуття — "чи виживу я завтра?" — мені добре знайоме.
Це породило значущий зв'язок. Ми розуміли різні аспекти досвіду і разом намагалися передати щось, що поєднувало їх.
Найбільше мене здивувало, що серед усіх місць, де я побував, де люди стикаються з надзвичайно важкими часами, в Україні існує унікальне відчуття нагальності. Ви живете з розумінням, що завтра може не настати. Щовечора лягаєте спати під комендантську годину, чуєте вибухи. А щоранку прокидаєтеся, відчуваючи, що сьогодні вам пощастило вижити. Це створює потребу використати сьогодні якнайповніше.
Можливо, поцілувати того, кого хочеш поцілувати, зробити те, що хочеш, або зателефонувати людині, з якою треба поговорити. Це відчуття нагальності — важливість часу — я дійсно усвідомив під час роботи над фільмом. Не думаю, що воно існує скрізь. Україна особлива в цьому сенсі.
Я бачив у ваших соцмережах, як ви готуєтеся до прем'єр фільму в різних частинах США. Його вже показали у Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Вашингтоні. Які відгуки глядачів? Чи близькі їм історії українців, які живуть в умовах війни?
Чесно кажучи, я був дуже зворушений і вражений тим, наскільки фільм торкнувся людей у США.
Іноді здається, що ми так віддалені від війни. Ми читаємо новини, але це не має реальних наслідків для нашого повсякденного життя. Саме тому для мене одним із найбільших досягнень цього проєкту є те, що глядачі дивляться й відчувають глибокий зв'язок із людьми у ньому — єдність, бачення себе у цій історії та в універсальному прагненні створювати щось, попри труднощі.
Я також сподіваюся, що це відчують і в Україні — що люди побачать себе у фільмі та зрозуміють, що він означає. Це важливо пам'ятати: незалежно від того, що сталося за останні роки, український дух, ідентичність та культура існують. Їх не стерли. Вони досі тут і залишаються тим, що об'єднує нас на універсальному рівні.
Чи були ви в Києві до початку повномасштабного вторгнення? Який він для вас зараз?
На жаль, ні, але я дуже хотів. Київ, мабуть, був головним місцем, яке я мріяв відвідати до повномасштабного вторгнення, і мені сумно, що тоді не вдалося його побачити.
Для мене дуже багато значить те, що я нарешті приїхав, щоб презентувати фільм. Мене також дуже надихає думка, що як тільки війна закінчиться, аеропорт знову відкриється, рейси поновляться — і я зможу повернутися, щоб побачити Київ таким, яким він був і яким він є зараз. Місто, за яке всі так важко боролися.
У фільмі є дуже сильна думка: "Хтось у цю саму секунду помирає або страждає, а я буду танцювати?" Для українців це щоденний етичний вибір у будь-якій сфері. Чи відчули ви під час роботи над проєктом, що танцівниці через ці сумніви відкривають щось нове як про себе, так і про сенс мистецтва?
Мені складно говорити за всіх, але я можу сказати, що я бачив, як вони змінювалися протягом усього процесу. Бути свідком їхньої трансформації було надзвичайно потужно.
Робота над фільмом нагадала нам усім — танцівницям і мені — що навіть коли все здається безнадійним, коли здається, що нічого з того, що ми робимо, не змінить світ, все одно є сенс робити те, що для нас справді важливо. Ми наполегливо працювали, втрачаючи сон, але продовжували.
Для мене це відчуття — те, що я хочу зберегти: я не завжди знаю, чи має значення те, що я роблю, але принаймні я обираю робити те, що важливо для мене. Це, мабуть, і є свого роду внутрішній стрижень.
Після "Сірника у копиці сіна" чи плануєте ви продовжувати працювати з українською темою?
Мені дуже хотілося б. Хоч цей фільм уже завершений, я щиро сподіваюся продовжувати співпрацювати з людьми, яких зустрів в Україні. Мене надзвичайно надихнули митці, креативні люди та нові знайомі — те, що вони створюють, справді дивовижне.
Я майже десять років жив у Нью-Йорку, а також у Лос-Анджелесі — обидва міста є великими культурними центрами. І все ж мені здається, що те, що відбувається тут — унікальніше, цікавіше та креативніше. Тут відчувається ризик, нагальність та прагнення продовжувати творити — чого нам іноді бракує у США.
Я з нетерпінням хочу продовжувати робити міжнародні проєкти, співпрацювати з людьми за кордоном і творити для глобальної аудиторії. Думаю, що це моє призначення як режисера.
Де подивитися?
Партнер київської презентації — українська стримінгова платформа MEGOGO. З 26 вересня фільм можна переглянути безплатно, а з 3 жовтня — за передплатою MEGOGO.
