Що читає директорка Google Україна Тетяна Лукинюк: про "ієрархію книжок" та 5 рекомендацій
Фото: колаж "ТиКиїв"
Тетяна Лукинюк — директорка Google Україна і топменеджерка з 25 роками досвіду: вона обіймала керівні посади у Coca-Cola, Mars, Red Bull та "Київстар". Крім цього, викладає у Київській школі економіки, а у 2017 році заснувала книжковий клуб Kyiv Bookworms Club, у якому обговорюють виключно художні книжки.
З "ТиКиїв" Тетяна поділилась своїми рефлексіями про читання та розповіла про 5 (художніх) книжок, які сподобались останнім часом.
Про звичку читання
Читання було частиною мене стільки, скільки я себе пам'ятаю. Мені чотири роки: ми стоїмо в черзі з батьками, здається, за Лондоном і Дюма. Мені п'ять років: я вже знаю всю абетку, але ніяк не можу зробити стрибок від літер і складів до читання слів. Мені десять: я врізалася в стовп, коли йшла додому і читала на ходу "Тореадорів з Васюківки". Мені п'ятнадцять: я спираюся на двері вагона метро і читаю "Сто років самотності", і не можу відірватися, поки не перегорну останню сторінку.
До речі, довгий час я читала тільки паперові книги. Кілька років тому у мене з'явилася електронна кишенькова книжка, а потім я полюбила аудіокниги. Ніщо так не занурює в сюжет, як проникливий голос оповідача!
Про вибір книжок
У мене є своя "ієрархія" книг. На нижчому рівні — бізнес-книги, які допомагають вирішувати тактичні завдання, "латати" дірки в організації бізнесу або окремих функціях, пропонують нові способи управління. На середньому — світоглядна література, культурологічні книги, публіцистика, філософські книги, які допомагають розширити горизонти й заглянути туди, куди ви ще не дійшли. На вищому — художня література, яка допомагає глибоко і багатогранно пізнавати світ, себе і людей. Тому список моїх рекомендацій складається з художки.
Сергій Жадан, "Ворошиловград"
Майже місяць я читала цю книгу. Майже місяць нескінченних запитань щодо мотивів та почуттів персонажів, щодо історії та її героїв. Або антигероїв. Майже місяць нескінченної насолоди мовою, влучністю спостережень та тонким гумором.
Жадан майстерно поєднує піднесені роздуми з вульгарною лексикою, щиро приправляючи містицизмом, який є визначною рисою для української літератури загалом. Це — східноукраїнська Одіссея, повернення мандрівника додому, яке зненацька сталося у лихі 190-ті в пострадянській Україні. Чорно-біле забарвлення книги зі старовинними фотографіями, містами-привидами та людьми-привидами, з безжальним та безладним ставленням до життя — свого або чужого.
Джон Фаулз, "Маг"
Товста книга на 700 сторінок "дрібним шрифтом" колись була прочитана за півтори доби. Я просто не могла відірватися!
Маленький острів у Греції стає ареною постановки неймовірних масштабів. Трилер, гра, клітка, доля, дзеркало, одкровення, мотиви, бажання, почуття, особистість. Фаулз вплітає питання людських взаємин, смерті, пристрастей, страхів і пошуку себе в тугий вузол емоцій і адреналіну. Нескінченне відчуття, що ми — маріонетки у величезному театрі, яким керує великий ляльковод на ім'я Бог.
Наталія Лелюх, "Жінка UA"
Це найкраще, що я прочитала в сучасній українській літературі минулого року. Оманливо тонка збірка історій, які лікарка Наташа збирала та проживала у 2022–2023 роках, відвідуючи деокуповані території, де вона надавала медичну допомогу нашим людям. Місцями трагічні, місцями страшні, але такі теплі та справжні історії нашої війни, нашої країни очима очевидця. Ми маємо це читати, знати та розповідати світові. Щодня.
Ешколь Нево, "Три поверхи"
Що об'єднує щасливого батька двох дочок, який переживає кризу середнього віку, домогосподарку, чоловік якої їздить у відрядження, і вдову, яка спокійно доживає свій вік? Всього три поверхи одного з будинків у тихому передмісті Тель-Авіва, за дверима квартир якого ховається драматична історія.
Три поверхи, але на кожному з них вирують почуття та переживання: самотність і тиша, що вбивають кожного з них; невідкладне бажання сповідатися й одночасна неможливість сповіді; тиша, в якій кричать їхні голоси. На перший погляд, кожен поверх — це окрема історія, яка переплітається і перегукується з іншими, створюючи нескінченний орнамент життя.
Катерина Калитко, "Земля загублених, або маленькі страшні казки"
Як написано в анотації: "Земля Загублених щодня дрейфує морями альтернативної географії строго паралельно із нашою щоденною, звичною географією". І разом із нею дрейфують ті, хто втратив місце та сенс у нашому такому ворожому, прагматичному і передбачуваному світі.
Так, багато символів. Так, багато емоцій. Так, багато життя. І завжди поряд — війна: "Війни не закінчуються, а просто відповзають, як змії, у свій вирій воєн і там лежать якийсь час тихо, переплівшись у клубок, гріють одна одну, а потім таки розплітаються і повертаються на свої землі".
