"Я хотів поставити щось особисте": режисер Павло Шпегун — про свою виставу "Тигролови"

Режисер Павло Шпегун (посередині) з акторами вистави "Тигролови" в театрі "Золоті ворота". Фото: Анастасія Мантач

У Київському театрі "Золоті ворота" 27 червня відбудеться прем'єра вистави "Тигролови" за однойменним пригодницьким романом Івана Багряного. Це третя режисерська робота актора Павла Шпегуна.

Напередодні прем'єри "ТиКиїв" поспілкувався з Павлом про його нову постановку, шлях від актора до режисера та про те, як він поєднав українську історію з японським театром Но.

Пане Павле, торік дебютною виставою "Королева краси" ви розпочали режисерський етап своєї творчості. Потім була "Ундіна", а нині вийдуть "Тигролови". Чому ви подалися в режисуру, як проходить цей шлях і, зрештою, як це — бути молодим режисером сьогодні?

Ідея стати режисером прийшла від моїх студентів. Я потрапив на курс Сергія Калантая та Інни Капінос в університеті Карпенка-Карого — вони запросили мене провести тренаж. Як прийшов туди, так там і залишився. Почав викладати акторську майстерність. 

Я зробив свій перший іспит на другому курсі. Це була вправа з вербатіму — коли актори шукають персонажів на вулиці та втілюють цих реальних людей. Після цього зрозумів, що хочу спробувати щось поставити.

Почав із "Королеви краси" Мартіна Макдони й тепер уже не можу зупинитись. У наступному сезоні, ймовірно, ставитиму "Ромео і Джульєтту" на камерній сцені Театру Франка.

Як воно — бути молодим режисером в Україні? Мені важко сказати, бо я паралельно актор, постійно на сцені. Учора грав у виставі, а сьогодні ставлю.

Як сьогодні почуваєтеся в режисерському кріслі та чи готові проміняти на нього акторство? Чи все ж таки це взаємодоповнювальні ролі?

Ні-ні, я буду актором усе своє життя. Просто розумію, що в деякі періоди більше режисуватиму. У мене вже таке було — десь чотири місяці займався переважно режисурою. У театрі продовжував грати, але ніде не знімався й сам не знімав (у мене є вже знятий короткий метр, просто поки що не афішую, бо він їздить фестивалями).

Акторство сильно допомагає в режисурі. Я розумію акторів. Мій режисерський підхід — це відштовхування від актора. Зрозуміло, що в мене є якесь своє бачення. Але усвідомлюю, що той, хто на сцені, може запропонувати мені ще більше. 

Якщо зосередитися на вашій третій виставі "Тигролови", то з чого взагалі почався цей проєкт. Чия це була ідея, і що пропонувалося?

Маріанна Розстальна (директорка й художня керівниця театру "Золоті ворота" — прим.) побачила мою "Королеву краси" на сцені Teatroom у палаці "Україна" й запропонувала щось зробити. Я міг принести матеріал, який захочу. Спочатку думав поставити "Сузір'я" Ніка Пейна. Відмовився від цієї ідеї, бо авторські права коштують дуже дорого. Потім розглядав варіант "Орфей спускається до пекла" Теннессі Вільямса. Але перегорів, ставлячи "Ундіну", яка теж йде в "Золотих воротах". Зрозумів: хочу щось особисте.

Для мене "Тигролови" — дуже особиста історія. Я натрапив на цей роман, перечитав і збагнув, що хочу його поставити, хоч це і складно. Маріанна швидко погодилася, бо це відомий матеріал, який чомусь ніхто нині не екранізує й не ставить (ну, тільки Національна оперета).

Чим особисто вас так зацікавив цей роман, що вирішили його інсценізувати?

У мене є тату з цитатою "Сміливі завжди мають щастя". Ці останні слова роману багато чого для мене означають. Адже на початку повномасштабної війни багато хто з нас боявся й не знав, що робити далі. Це був час усвідомлення, що все твоє життя, яке ти жив до цього, не має жодного значення.

Чому це особиста історія? Через Григорія та багатьох персонажів цієї вистави я хочу показати свої страхи, та як можливо з ними боротися й бути сміливим навіть у період такого жаху, який коїться зараз.

Сміливість — дієва річ. Це коли я наважуся на щось. На те, щоб познайомитися з дівчиною, або створити родину, або не падати духом і далі працювати, грати комедію після тривоги чи сильного обстрілу. Для мене оце є сміливість, яка переростає в щастя. А найбільша сміливість — узяти в руки зброю і захищати нас із вами. Завдяки таким героям ми можемо щось творити й жити.

Вистава поєднує українську та японську театральні традиції, зокрема має елементи театру Но, живу музику й нову героїню в масці, яка розповідає історію. Чи могли б ви пояснити свій незвичний і неочікуваний підхід до постановки роману?

Оскільки це роман, а не п'єса, то я шукав, як зробити так, щоб це була дієва для глядача вистава. Знайдений вихід не дуже очевидний, але якщо розбиратися, то випливає з історії.

Українці, які жили на Далекому Сході, були сильно пов'язані з китайцями, японцями й корейцями, що були поруч. Є ціла книжка про це — "Українсько-японські взаємини (1903-1945)" Івана Світа. Читав її, коли готувався.

Зрозумів, що приклад театру Но — це коли все відкрито. Тобто наша сцена дуже відкрита. Ми не прикриваємося декораціями, а ніби переповідаємо цю легенду.

У театрі Но є така цікава річ, що там майже нічого не відбувається на сцені. Тобто виходить персонаж і просто починає читати монолог, під який грають музики. А вони теж сидять відкрито. Ти все це бачиш і в якийсь момент наче входиш у стан цього персонажа. Він у масці, але все одно за нього переживаєш.

У виставі є поєднання українського та японського. Я не спеціаліст із Но, тож можу взяти тільки якісь елементи. Тому тут використано прийом цього театру: через атмосферу, образи та внутрішні переживання героя натякаю на щось, що спонукає глядача думати про своє.

Ви професійно цікавилися Но? У вас є якась додаткова освіта?

Додаткової освіти немає, але дуже цікавився. Дивився деякі вистави, які є в доступі на ютубі, та багато документальних фільмів. Насправді мій майстер Дмитро Михайлович Богомазов багато давав. Він не називав це театром Но, але є такі речі, які знаю через свою майстерню, а тепер намагаюся передати акторам "Золотих" і своїм студентам.

Хотілося б уточнити саме про музичну частину. У виставі автентичний народний спів переплітається із грою на музичних інструментах. Хто і що виконує?

Виконують талановиті студенти Віталія Ажнова з академії естрадного та циркового мистецтва. Це перший курс. Грають на всьому, що тільки є, та співають усе, що захочеш. Вони взагалі дуже автентичні люди, які несуть у собі українську культуру. Приємно бачити таку молодь, у якої душа цим горить. Їм це надзвичайно подобається.

Як ви це зрозуміли? Тобто одразу знали, що вони грають і співають?

Я прийшов до них на іспит, коли вже знав, що буду ставити "Тигроловів", і згодом запросив їх до участі.

А на чому грають виконавці у виставі?

Віолончель, гармоніка, дримба, калімба та дві сопілки, на яких одразу на двох грає один із них. А ще скрипка, гітара, чаша, джембе.

У Києві "Тигролови" також ідуть у Національній опереті України. Чи вважаєте цей мюзикл у якомусь сенсі конкурентним для вас?

Не конкурент. По-перше, тому що я, на жаль, його не бачив. Просто поки не хочу бачити те, що ставлю. Зазвичай не дивлюся, що робили з матеріалом, який беру. Краще дивитимуся щось інше, що мене надихатиме.

А по-друге, не конкурент, тому що в опереті своя специфіка та інтерпретація. Це інша сфера.

А якісь інші конкуренти у вас є? 

Я взагалі не схильний зараз вважати когось конкурентом. Коли був молодим, то переймався цим, а тепер ні. У нас немає конкуренції. Навіть із моїми колегами-акторами.

Це якась свідома робота із собою чи просто час? 

Це час, це стосунки. Можна сказати, що мої конкуренти — Олександр Рудинський, Іван Шаран, Віталій Ажнов. Але в нас настільки хороші взаємини. Авжеж, можу позаздрити, але тільки білою заздрістю — це, здається, добра заздрість. Коли бачу успіхи, можу з цього щось брати. А в режисерській сфері у нас так мало людей, що поки цього не відчуваю.

Я взагалі не потребую зараз визнання як "найкращий режисер" чи чогось такого. У мене в режисурі нині ціль — самовираження та вивчення тем, які мене цікавлять.

Чого ви вже навчилися за два роки в режисурі та з трьома виставами?

Я навчився не зупинятися, більше довіряти собі й не думати про те, хто що подумає. Мої роботи, слава Богу, поки що виходять у тотальній любові. Також у мене хороше взаєморозуміння з акторами. Мабуть, через те, що й сам актор.

Хто з режисерів є для вас авторитетом?

Дмитро Михайлович Богомазов, Андрій Миколайович Самінін, Сергій Калантай — мої авторитети. Серед режисерів — передусім Дмитро Михайлович. Я завжди радий йому на своїх виставах. І бачу, як він радий.

Неймовірно приємно, коли хвалить відомий, легендарний режисер і майстер, який тебе вчив акторству. Мені трапилося таке, що Дмитро Михайлович дивився мою першу виставу "Королева краси" ще в університеті, де спочатку її грали. Минув тиждень, і раптом приходить від нього повідомлення: "Паша, я все думав про твою виставу. Бачу по дітях, наскільки вони щасливі. Значить, ти все робиш правильно". Після цього я зрозумів, що й сам буду щасливий від цього і на правильному шляху.

Серед наших режисерів, які мені дуже подобаються, — Іван Уривський, Давид Петросян, Вероніка Літкевич. Це мої топи. А ще мої топи — це молоді режисери, студенти Уривського Максим Свець і Таня Костинюк. З Танею я вже попрацював як актор і буду ще.

Паралельно з режисурою ви працюєте в Театрі Франка й нині залучені, як я зрозумів, до 11 вистав. Чи є ще якась зайнятість? Та як усе встигаєте — основна акторська робота, режисерська діяльність, а ще ж відпочинок та особисте життя?

Я не тільки граю у виставах, а й знімаюся. Тому в мене майже немає відпочинку. Хіба що вечорами. Особисте життя намагаюся встромляти в цей обмежений час. Якось виходить.

Поки що мені вистачає сил. Проте відчуваю, що зроблю перерву після постановки "Ромео і Джульєтти" у Театрі Франка, яка, сподіваюся, буде наступного сезону. Але якось говорив із Ванею Уривським, то він теж весь час планує зробити перерву. І, мабуть, хоча б тиждень без роботи — це вже буде перерва.

Як відновлюєте свій ресурс?

Моя родина, слава Богу, відновлює мій ресурс. А я намагаюся знаходити відпочинок у простих речах. Можу піти пограти в більярд або подивитися якийсь серіал, і мені стає трошки легше. Вабі-сабі — знаходжу щось прекрасне в недосконалості.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter