Вистава "Серендипіті": дружба, біле полотно за 200 тисяч євро та випадковості, які стаються вчасно
Христина Дейлик, Лариса Шелоумова та Марія Моторна. Фото: Єгор Кузьмін
"Серендипіті" — це біла комедія Малого театру про трьох жінок і одну картину. Про дружбу, мистецтво і ті дрібні конфлікти, які іноді стають важливішими за все інше. І про той момент, коли випадковість раптом стає точкою неповернення.
"ТиКиїв" поговорив з акторками Марією Моторною, Ларисою Шелоумовою та Христиною Дейлик про те, як створювався сучасний Малий театр, про акторські ритуали та, звісно ж, виставу "Серендипіті".
Київ, камерна сцена Малого театру:
"Подивись із мого боку. Ага! Лінії, бачиш? — каже Марія Моторна в образі Сабіни. — Так чудово, що митець зробив лінії, аби було легше побачити різні відтінки білого!"
Сабіна та Мадлен стоять мовчки та дивляться на єдину картину на стіні. Півтора на півтора метра. Біле полотно.
"Антріос каже, це поєднання всіх відтінків, не просто колір".
Античний білий, айворі, клауд денсер, слонова кістка, крем, молочний, алебастровий, сніжний, перламутровий, ванільний — усі відтінки, якими Сабіна описує свою щойно придбану картину за 200 тисяч євро.
"Поговорімо про щось інше!" — виривається з вуст Лариси Шелоумової в образі Мадлен.
Пікассо не був визнаний за життя
Ми теж говоримо про інше. Виставкова кімната Малого театру, де ми сидимо, має свою історію. Сто років тому тут працював хірургічний кабінет клініки Маковського, потім це був кабінет художнього керівника театру. Зараз це зала, де проходить "виставка однієї картини". Але не тієї білої з вистави.
Кілька місяців тому саме тут акторки разом із режисеркою Марією Шварньовою проводили перші читання п'єси "Серендипіті", коли біле полотно ще було лише рядком у сценарії, а вони розглядали його з усіх боків, перш ніж перейти до репетицій.
Навпроти одна одної сидять Марія Моторна (у житті — просто Мотор), Лариса Шелоумова та Христя Дейлик — три подруги, яких на сцені об'єднує біле полотно, а в житті — дружба і спільна творчість. "Серендипіті" — це комедія Малого театру про трьох подруг і одну картину, історія про дружбу, мистецтво та ті дрібні конфлікти, які іноді стають важливішими за все інше. І про речі, про які ми не говоримо, коли говоримо про мистецтво.
Англійському слову serendipity складно знайти відповідник в українській мові. Це поняття про щасливу несподіванку, коли знаходиш більше, ніж шукав.
Випадкове знайомство, яке змінило театр
Десять років тому Лариса Шелоумова прийшла у трупу Малого театру після роботи у гуртку акторської майстерності в школі мистецтв. До Києва вона приїхала, закінчивши Вінницьке училище культури й мистецтва. Їхала без особливих очікувань про швидке закріплення в театрі. Вона не закінчувала Карпенка-Карого, як більшість колег, а тоді це мало значення.
Малий театр на той момент ще не мав власного приміщення. Репертуар був переважно класичний — Старицький, Кропивницький та інші. У тій самій школі підробляв студент Дмитро Весельський — майбутній художній керівник Малого.
"Я йому розказала, що я працюю в Малому драматичному театрі. Він мене запитав: "А що це?" Я така — цікаво, він не знає", — розповідає Лариса.
Згодом Весельський прийшов подивитися одну з її вистав.
І він сказав: "Боже, Лара, я хотів тебе витягнути звідси, але ніколи не думав, що ти мене сюди затягнеш".
Тоді ця фраза звучала радше як жарт. Але згодом усе склалося інакше. Весельський подався на конкурс заміщення посади директора, написав стратегічну програму для розвитку театру і з другої спроби переміг, ставши художнім керівником.
"Тут дійсно я задихала, повірила в акторство — повірила в цей театр. І мені було прикольно його створювати", — розповідає акторка.
Театр почав будуватися разом із молодою командою, яку зібрав новий худкерівник. Більшість із тих людей працюють у Малому й досі. Частина пішла воювати після початку повномасштабного вторгнення — і це вже інший вимір відповідальності, у якому існує театр.
Чим старшою стаю, тим більше розумію, що мені цікаво не лише акторство. Театр існує поміж інших видів мистецтва, і не можна його відривати від ситуації в країні.
Вона вступила до Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, де вивчала теорію та історію мистецтва. Свою дипломну роботу присвятила українському авангарду та Вадиму Меллеру — художнику, який створював сценографію у виставах Леся Курбаса. Для Лариси це було не зміною професії, а розширенням поля.
У театрі ця логіка стала спільною. Усі тут роблять щось, окрім акторства: режисерка Марія Шварньова паралельно займається SMM театру. Марія та Христя ведуть TikTok. Лариса курує напрямок "Театр у контексті" — ініціативу, яка виводить вистави за межі сцени.
"Ми запрошуємо експертів з різних сфер провести лекцію для глядачів перед виставою, щоб дати їм більше контексту. Учасниками цього проєкту були літературознавці Анастасія Євдокимова, Євгеній Стасіневич, В'ячеслав Левицький, письменник та психолог Володимир Станчишин, а також кінокритики, історики, музичні оглядачі, культурологи та інші. Перед "Піснями Полісся" приходив Володимир Кохан із проєкту "Хащі". Глядачі слухають 45 хвилин лекції — і після цього дивляться виставу під новою оптикою", — пояснює Лариса.
У випадку із "Серендіпіті" це особливо помітно. Історія про біле полотно за 200 тисяч євро вимагає розмови про цінність мистецтва, ринок, про те, чому люди готові платити за те, що іншим здається "порожнім".
У березні до театру має приїхати Павло Гудімов — як галерист, щоб розповісти глядачам, чому такі роботи купують і що стоїть за ціною.
Камерна сцена і Мотор
"Мене всі називають Мотор, — усміхається Марія Моторна. — У театрі багато Марій, тож доводиться вирізнятися. А коли хтось кличе на ім'я, то мене аж пересмикує — наче одразу до мене з претензією."
Марія працювала на великій сцені театру ім. Франка ще з часів навчання в університеті Карпенка-Карого. Раптом друг запросив її допомогти на прослуховуванні в Малий театр — потрібно було просто зіграти добре знайому сценку разом.
Я навіть не записувалась на проби. А мене почали просити: "А заспівайте ще", "А затанцюйте". Ну я заспівала, затанцювала, що знала. Комісія така: "Чекайте, так, а чого вас немає у списку? Давайте запишемо!"
Пізніше Марії зателефонував Дмитро Весельський і запросив зустрітися ще раз. Вона спершу відмовлялася, мовляв, як можна покинути театр, адже там прем'єра готується. Погодилась грати у виставі на запрошення. Згодом ставало більше і більше таких ролей. Так непомітно й поступово осіла в Малому.
"Магічне мислення — це абсолютно про мене, — каже Марія. — Коли це стосується ритуалів. Для своїх ролей я заводжу окремі блокноти, де веду конспекти. Навіть по-особливому їх оформлюю. Якщо це аскетична жінка, сестра милосердя католицької школи в Бронксі з вистави "Сумнів" — то в мене просто чорно-білий конспект, в якому я пишу ідеально рівно. Я навіть не хочу казати про те, що цілую каблучку перед кожною виставою", — розповідає Марія.
"Серйозно?! Перед кожною виставою!" — вигукує Лариса.
"Так! А для "Серендипіті" я наклеїла в блокнот купу наліпок Girl Power і рожевих блискіток. Ще завжди в антракті "Холодної м'яти" я маю взяти Ларису за дульку, Христю за шапку, сказати серйозним голосом: "Я люблю вас" і поставити їх на сцену. Якось я цього не зробила і вибила зуб! Більше не експериментую."
Миротворець, що протестує
Христина Дейлик приїхала до Києва з Полтави. Грала у Театрі на Лівому березі, у Молодому театрі та в ТЮГу за системою разових вистав — тобто не в основній трупі, як хотіла.
"Я так два роки в різних театрах працювала. І раптом мені дзвонить Весельський і каже, що планує ставити перший камерний мюзикл в Малому і запрошує мене зіграти роль. Я погодилась — і зрештою залишилась тут", — розповідає вона.
Христина називає цей театр доленосним, бо тут же зустріла свого майбутнього чоловіка, який готував виставу "120 ударів на хвилину".
"Потрапивши сюди, ти не граєш в масовці, не стоїш на сцені у костюмі дерева. А одразу починаєш з ролі — і тебе помічають. Багато акторів в нашому театрі паралельно працювали викладачами акторської майстерності в різних закладах, я не була виключенням, але часом це дуже розсіювало увагу та заважало. Тож одного дня виникла ідея створити школу на базі театру, яка так і називається "Школа Малого театру", і ми її очолили разом зі Стасом", — каже акторка.
Спочатку планували зробити декілька наборів на курси, але відгук охочих перевершив очікування.
Наші актори почали викладати у школі, що дозволило всім бути разом і не працювати далеко за межами нашої основної акторської діяльності.
Так зародилася велика спільнота випускників школи, що налічує вже понад двісті людей в одному чаті. А заразом і спільнота найближчих глядачів і друзів Малого театру, яка зібрана в одному великому чаті. Він так і називається — "Величезний чат".
Акторки уважно слухають одна одну та не перебивають розповіді. Чого не скажеш про їхніх персонажок у виставі — здається, вони весь час говорять, але взагалі не чують одна одну.
Проте навіть у такій гармонії трапляються бунти. Коли режисерка Марія Шварньова роздала ролі для "Серендіпіті", Христину накрило відчуття справжньої несправедливості.
"В мені почався протест. Я отримала роль Ів — миротвориці. У житті я теж така: намагаюся всіх мирити, бути зручною, навіть якщо це мені шкодить. Я з цим борюся все життя, і тут — знову! Я була готова піти з роботи, якщо роль не змінять", — ділиться вона.
Вона прийшла розлючена додому, розповіла все чоловікові, і він допоміг їй подивитися на ситуацію під іншим кутом та заспокоїтися. Христина повернулась до режисерки й пояснила своє обурення. Та відповіла: "Та ні, вона буде різною — і такою, і такою".
Зрештою, Христина вирішила не тікати від себе, а навпаки — гіперболізувати цю "біду" на сцені. Її персонажка — це дзеркало для всіх, хто боїться конфліктів.
Іронічно, що на репетиціях природа брала своє. Коли Мотор і я заводилися в суперечці, Христя автоматично вмикалася: "Дівчата, ну давайте вже підемо далі". І ми щоразу: "Ну от, знову Сабіна, Мадлен та Ів!" — додає Лариса.
Вона не приховує, що її героїня Мадлен — це її власна критичність та емоційність, загострена до максимуму.
"Гумор — це моя захисна реакція. Легше віджартуватися токсично, ніж показати, що болить. Але потім я приходжу додому і щасливішою не стаю. У виставі я з цим розбираюся", — каже Лариса.
Марія ж бачить себе в інфантильності своєї Сабіни. Вона приносить у гримерку розмови про PlayStation, Kinder-фігурки з серіалу Stranger Things та розповіді про підліткові книжки, а подруги лише усміхаються: "Ну, Мотор, якщо тобі подобається, то читай, дивися…"
Четвертий персонаж
"Критики назвали картину найспокійнішою картиною року", — вихваляється Сабіна.
"Як називається?" — додає Мадлен.
"У неї немає назви".
Біла картина — центральний об'єкт у виставі, що залишився з оригінальної п'єси Ясміни Рези "Мистецтво".
"В уяві ми були готові до білого квадрата, — каже Лариса. — Але задум режисерки — що це буде софтбокс, LED-панель. Ми думали, що прийдемо на репетицію, і воно буде гарно світити. А воно не світиться! Там з'являлися плями, смуги. Електрики крутили її — і врешті вийшло все гарно".
Усі деталі режисерка Марія Шварньова складала разом з акторками. Кожна з героїнь має власний монолог зі спогадами або болісними темами, які важко тримати в собі. Марія слухала їхні історії, збирала портрети та впорядковувала це в текст.
"Є момент, коли моя героїня лишається з картиною наодинці, — додає Марія. — Режисерка не казала мені, що саме я маю відчувати. Вона просто задавала напрям. І я довго ходила з цим. Думала, як це впливає на Сабіну? І як це впливає на мене? Я собі уявила, що це щось біле, що мене затягує. Якщо доторкнутися — воно піде, як кола по калюжі. Що я можу просунути руку, і це буде якась порожнеча".
"Повісила б таку вдома на все життя?" — жартує Христина. "О, так. Особливо в блекаути було б супер", — зачаровано відповідає Марія.
Живий театр
Театр у суботній обід порожній, лише декілька людей монтують декорації на камерній сцені для вистави, яка відбудеться увечері. Тиша змушує навіть їх перешіптуватися. Час від часу чутно саундчек і початок репетиції за дверима виставкової кімнати.
Цей театр ми буквально усі разом створювали власноруч. Раніше у цій будівлі був офіс партії. А у залі, де зараз камерна сцена, висів величезний портрет Чорновола й стіна, зафарбована синім та жовтим кольорами, — розповідає Марія.
Вони мили вікна, фарбували сцену в чорний. Простір поступово перетворювали на сцену.
Особливість Малого театру не лише в його історії, а й у тому, як він трансформує простір під кожного глядача. Тут немає звичної "четвертої стіни".
"Кожна вистава тут — це експеримент із фізичним відчуттям, — пояснює Лариса. — Ми розвертаємо сцену в різні боки, використовуємо різні кімнати. Є вистави, які проходять у повній темряві, як-от "Точка зору". В одній із постановок харківський режисер Артем Вусик посадив глядачів по периметру залу на стільці, як на коней. Люди змушені були весь час крутитися, щоб бачити дію у виставі "Подорож ученого доктора Леонардо..." за однойменним романом Майка Йогансена".
Сила трьох
Сабіна та Мадлен знову наодинці з білою картиною на сцені. Мадлен хоч якось намагається згладити ситуацію та спробувати прийняти вчинок подруги. Та напевно, не готова її чути.
"Ну от що ти там побачила?" — із презирством вкидує Мадлен.
"… я відчула резонанс", — шепоче Сабіна.
"Резонанс?!"
Врешті Сабіна, Мадлен та Ів ще згадають про те, що їх звело до дружби у дитинстві. Згадають мрії на майбутнє, які записували у капсулу часу, і посміються разом. А перед тим ще раз посперечаються, хто з них яка персонажка з Totally Spies.
