Знімання під "прильоти" й прем'єра без світла: в Києві презентували фільм "Сірі бджоли"

Фото: кадр із фільму "Сірі бджоли"/пресслужба компанії FILM.UA

Сьогодні, 23 жовтня, в український прокат виходить один із фільмів, яких на великому екрані чекали досить довго — "Сірі бджоли" Дмитра Мойсеєва, який вже встиг отримати звання "Найкращого фільму" на ОМКФ-2024 та на премії кінокритиків "Кіноколо". Вчора в київському кінотеатрі "Оскар" відбулася прем'єра стрічки. "ТиКиїв" її, звісно ж, відвідав, і розповідає подробиці презентації, свої враження від фільму та історію створення "Сірих бджіл".

Стрічка "Сірі бджоли" — це екранізація однойменного роману Андрія Куркова, який вперше вийшов російською 2018 року і згодом був перекладений англійською, німецькою, французькою, данською, голландською, а нещодавно увійшов до списку найкращих книжок-2022 за версією The New Yorker.

Звісно, в Куркова йшлося про "сіру зону" часів АТО, проте реальність змусила кінематографістів трохи зсунути часові межі й поглибити сенси. Втім, про все за порядком.

Прочитавши книгу Андрія Куркова, продюсерка Іванна Дядюра зрозуміла, що це гарна основа для фільму. І попри те, що за екранізацією вже стояла велика черга, змогла переконати автора надати права на екранізацію саме їй. А, бувши на той час генпродюсеркою кінофестивалю "Молодість", Іванна добре знала всіх молодих українських режисерів і зупинила вибір на Дмитрі Мойсеєві.

Той, прочитавши роман, погодився знімати його і створив кіносценарій, за основу якого взяв тільки першу частину роману Куркова (те саме, до речі, зробив і Театр на Подолі, роблячи виставу за "Сірими бджолами").

Далі була довга боротьба за фінансування, хвороба режисера і, нарешті, знімання. За оператора Дядюра запросила Вадима Ількова, що родом із Донецька, за художника-постановника — вже легендарного Владлена Одуденка.

Знімати вирішили взимку. "В нас все зав'язано на "натурі", і нам була потрібна лише зима, — розказувала Дядюра в інтерв'ю виданню MBR. — І ось Діма відновлювався, а ми, отримавши часткове фінансування від Держкіно, почали готуватися, щоб знімати взимку 2022 року".

Щодо локацій, то творча група поставила ультиматум: знімати Донецьку область під Києвом ніхто не буде. "Потрібні були терикони, впізнаваність Донбасу, закинуте село. Ми дуже довго їздили у пошуках локації. Хотіли максимального наближення — і зрештою дійсно наблизилися максимально: обрали село Вовчоярівка під Сіверськодонецьком", — розповідала продюсерка.

Снігу вирішили не чекати — могли не дочекатися. Тому в середині лютого 2022 року група нарешті вирушила на знімання.

"Ми всі жили в готелі в Сіверськодонецьку — тому сумнозвісному готелі "Центральна", якого вже немає, — розповідає Іванна. — Звісно, вже тоді відчувалася напруга. Група дуже нервувала, а я їх заспокоювала.

Першим гучним дзвіночком було, коли Влад із групою поїхав готувати локацію — в полі, десь за 5 км від наших основних локацій, — і тоді, ще до повномасштабного вторгнення, стався перший "приліт" у "сіру зону". Влад мені дзвонить і каже: "Тут якось так "бахнуло"... Відповідаю: "Ну це ж, певно, наші тренуються". А вже потім у соцмережах ми побачили, що це був "приліт".

До того ж до локацій треба було добиратися пішки розмитою дорогою і тягнути на собі все — від камер і світла до реквізиту.

І за цих умов треба було й готувати "план відступу". "В нас було все продумано: знайдені місцеві машини, готові нас вивезти будь-коли, була готовність викупити квитки на потяг, якщо потрібно, а керівники департаментів були попереджені, що збори можуть бути дуже швидкими".

За пару днів до 24 лютого Іванна на два дні виїхала до Києва, і якось вночі їй зателефонував Владлен Одуденко: мовляв, його друг-військовий, дізнавшись, де вони знімають, порадив якнайшвидше згортатися.

Тоді Дядюра ухвалила вольове продюсерське рішення: попри вмовляння режисера й оператора, буквально наказала зупинити знімання просто вночі й виїхати з Сіверськодонецька. Це був ранок 22 лютого…

"Ну, ми ж туди повернемося, дознімемо!" — ще сподівалися члени групи. Проте Іванна знову ж таки наполягла на тому, щоби поки пошукати альтернативну локацію під Києвом. Там, коли знімання відновили, фільм і дозняли — аж у січні 2023-го. Звісно, сценарій довелося підкорегувати: тепер дія відбувається не просто під час АТО, а напередодні великої війни, що відобразилось й на фіналі фільму.

По ескалаторах пішки

А далі фільм здобув світову прем'єру на Роттердамському МКФ, головний приз ОМКФ-2024 і рекордну кількість нагород премії "Кіноколо" — зокрема, виконавець головної ролі Віктор Жданов був відмічений як найкращий актор.

І, нарешті, стрічка дійшла до своєї офіційної прем'єри. Яка теж ледь не зірвалася, бо у ТЦ Gulliver раптом зникло світло.

Проте надія на те, що прем'єра таки відбудеться, у серцях була жива, тому гості презентації дерлися нагору, до кінотеатру "Оскар", пішки по ескалаторах, що стояли.

Одними з перших на презентацію дісталися режисер фільму Дмитро Мойсеєв:

Продюсерка Іванна Дядюра:

Виконавець головної ролі Віктор Жданов:

Якого прийшов підтримати колега Андрій Ісаєнко:

Ігор Кондратюк:

Слава Соломка:

Дочекавшися появи світла, гості таки зайшли до зали, де перед ними спочатку виступили члени знімальної групи.

До речі, оператор фільму Вадим Ільков зараз перебуває в лавах ЗСУ на Херсонському напрямку — тому гості презентації ще й скористалися нагодою задонатити його підрозділу на наземні станції для збиття ворожих дронів.

Після чого кінопоказ таки розпочався.

Кіно про нас

Як би розповісти про фільм, щоб не робити спойлерів? Це надзвичайно пронизливе кіно, яке треба дивитися — і нам, і людям за кордоном.

У тому існуванні двох немолодих людей, що попри все живуть на своїй землі — "бо тут їхній дім" — серед "прильотів", за умов браку їжі, світла, опалення, коли, здається, всі, крім тебе, виїхали, кожен із нас зараз може впізнати себе. Коли з екрана пролунав звук "прильоту", глядачі мимоволі підстрибнули на кріслах — бо вже надто знайомий для нас цей звук, бо здалося, що просто в цю мить десь збили балістику…

І все одно в героїв є надія, що "це колись скінчиться", і все одно вони намагаються якось радувати себе й навіть розважатися, і, попри вікову ворожнечу, все ж триматися одне одного і того, що завжди складало сенс життя — в головного героя це його бджоли, у його одвічного опонента Пашки — вміння "крутитися, щоб жити". Кожен розв'язує свої моральні дилеми й навіть примудряється опонувати іншому в якихось політичних питаннях. Є в стрічці й гумор — сумний, але є.

Це страшний фільм, але рівно тією мірою, як страшне зараз наше життя — хоч ми й намагаємося "посміхатися й махати", вдаючи, що все окей.

І тому кожну хвилину фільму ти не можеш поворухнутися — бо ці двоє літніх чоловіків грають ніби про тебе.

Грають, до речі, блискуче: Віктор Жданов ще раз підтвердив свій статус зірки останнього часу — і премію від кінокритиків як найкращий актор він отримав недарма. Та і Володимир Ямненко тут на своєму місці й грає напрочуд майстерно — і залишається тільки шкодувати про те, що цей актор так довго був "широко відомим у вузьких колах" і явно недооцінений нашими режисерами.

Та й режисер Дмитро Мойсеєв після цієї стрічки має вийти з тіні й піти далі, бо він на це заслуговує.

До речі, фінал стрічки придумав Мойсеєв — у Куркова він інший, і це не одразу знайшло відгук в акторів. Вийшло, безумовно, драматичніше. Добре вийшло чи погано — вирішиш сам.

Відсьогодні "Сірі бджоли" крокують кінотеатрами України. І ти маєш це побачити!

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter