Продюсер Михайло Ясинський: "Башкири в топі українських чартів: скандал чи сигнал?"
Фото: колаж "ТиКиїв"
На ці роздуми мене наштовхнула чергова новина: в топі стримінгів в Україні — трек якогось башкирського гурту. Пісня, яку ми, чесно кажучи, спершу навіть не ідентифікували як російську — звучить модно, динамічно, не російською. "Мабуть, казахи", — подумали ми. І раптом — башкири!
І треба визнати: це якісний сучасний конкурентний продукт. У тексті пісні використана башкирська міфологія. Заспівано її мовою народу, який починає забувати свою культуру, мову та історію. Це викликає різні думки.
Може, це симптом? Може, саме так починають прокидатись малі народи росії, пробуджуватись національна свідомість — крізь музику, крізь успіх окремих пісень і виконавців, крізь народні інтонації й джерела творчості? Може, саме так починає руйнуватись путінська імперія? А може, й ні. На це ми не маємо покладати жодних надій. Лише робити висновки. Нам своє робить!
Бо цей успіх — сигнал. Сигнал нам, українським продюсерам, артистам, авторам. Сигнал не про те, що треба лякатися успіху російських треків в українських стримінгах і запобігати впливу сучасної популярної музики, яка будь-як знайде українського слухача, а міркувати про те, що, попри економічні та політичні потрясіння, світ рухається, а російська музична індустрія — разом із ним. І відповідно до цього створювати свій план розвитку.
Російські молодіжні виконавці живуть так, ніби війни не існує. Вони створюють ілюзію звичайного життя, де війна — це щось далеке, невиразне, не їхнє. І ця ілюзія — свідомий вибір. Вона дозволяє їм залишатись у світовому мейнстримі, виробляти трендовий конкурентний продукт і не озиратися. Але саме в цій здатності не озиратися проявляється їхня головна сила. І наша головна загроза.
Бо водночас українці цілком на війні. І це нормально. Це наш контекст. Це наша реальність. Ми живемо в абсолютно іншому полі. І тому дещо втратили динаміку. І це також нормально, але про це треба говорити, це треба усвідомлювати, і потрібна професійна дискусія на тему "Як працювати за умов, які є зараз, та за умов, які на нас чекають у майбутньому".
Творчість в умовах війни
Українські автори, виконавці, продюсери — всі без винятку озираються. І не лише від страху осуду. Це — відповідальність. Вони озираються на суспільство, яке живе в надзвичайно трагічний, болісний момент своєї історії. Вони відчувають глядача. І це також — норма. Але ця норма ускладнює створення різного, зокрема легкого та провокативного, поверхневого та відірваного від реальності продукту, всього, з чого складається масова культура.
Бо ти постійно ніби роздвоєний: з одного боку хочеш створити щось яскраве, а з іншого — не можеш забути, що навколо війна.
Ми ніби намагаємось створювати розважальний контент — кліпи, стендапи, легкі формати — але всередині цього всього завжди залишається тінь оглядання. А що як не так зрозуміють? А що як це буде боляче для когось із тих, хто втратив? І ця глибока етична чутливість не дозволяє нам увійти в ритм масового мейнстриму.
І водночас є запит на розваги. Люди хочуть відволіктись. Хочуть сміятись, розслаблятись, танцювати. І коли не знаходять цього в українському контенті — йдуть до іншого. У кращому випадку — англомовного. У гіршому — російського. Бо він доступний, технічно якісний, добре упакований і при цьому відсторонений від війни. І поки ми ведемо діалоги із собою, вони не ведуть. Вони просто навалюють. Створюють. Знімають. Транслюють. І стають дуже привабливими для тих українців, передусім молоді, які також не хочуть помічати війни.
Я не про порівняння — я про спостереження. І про висновки. Бо навіть коли ми виборемо нашу землю й незалежність, ми можемо програти екрани та динаміки. І в цьому — теж фронт. Бо культура — це зброя. А м’яка сила — це теж сила.
Тішить, що український YouTube розвивається. Що з’являються якісні проєкти про національне мистецтво, історію, культуру. Це важливо. Це не випадково. Це — наша відповідь. Вона глибока, змістовна, сильна. Але не масова. Це не меншість, не вузьке коло — це масова культура. І саме вона формує споживання. І ми можемо скільки завгодно обурюватись, і з повним правом — але поки ми обурюємось, вони просто розвиваються. Стають привабливішими, універсальнішими. Вони дивляться на нашу реакцію і посилюються.
Що з цим робити?
- Насамперед — усвідомити, що ми не гірші.
- Не боятися й не рефлексувати.
- Ми — інші. Ми живемо в іншому контексті, і це нормально.
- Те, що ми вимушені бути стриманими й іноді поступаємося в глобальному темпі — не тому, що ми не вміємо, а тому, що ми воюємо.
Але важливо не дозволити собі застрягнути. Важливо вже зараз думати, як ми повернемось до ширшого обігу — і внутрішнього, і міжнародного.
Бо коли настане мир — прийде новий етап боротьби. Не за територію, а за глядача, слухача, читача. І тоді стане важливо: чи зможемо ми дати своїй аудиторії не лише правду й силу, але й емоцію, легкість, радість, яку вона готова буде прийняти і яка буде конкурентною, сучасною, якісною.
Ми маємо шанс. Ми маємо контекст. Ми маємо творчий і технічний ресурси. Але тепер нам потрібна ще й стратегія.
Висловлені в авторських колонках думки можуть не збігатися з думкою редакційної колегії й не покладають на неї ніяких зобов'язань.
Михайло Ясинський — український продюсер, який багато років працює з найвідомішими артистами країни й створює шоубізнес як систему.
