Дизайнерка Христина Рачицька — про свою колекцію з понад 500 старовинних вишитих сорочок
Старовинні вишиті сорочки на виставці "Я є! Матерія by Khrystyna Rachytska". Фото: надано Khrystyna Rachytska
Цього вересня у Мистецькому арсеналі, в межах Ukrainian Fashion Week, бренд етноодягу Khrystyna Rachytska вперше для широкого загалу представив старовинні українські вишиті сорочки зі свого унікального архіву. Виставка "Я є! Матерія by Khrystyna Rachytska" об'єднала зразки з колекції, яка налічує понад 500 екземплярів і над якою засновниця марки Христина Рачицька працює вже близько двох десятиліть.
В інтерв'ю для "ТиКиїв" дизайнерка розповідає, як почала збирати вишиті сорочки, які з них є найрідкіснішими та найстарішими, як вироби її бренду натхненні ними, а також про плани відкрити власний мистецький простір із цими старовинними виробами.
З чого почалося ваше захоплення традиційним одягом?
Все почалося у четвертому класі (школи — Прим. ред.), коли я стала відвідувати художню школу в невеличкому містечку Золочів на Львівщині. Я перебувала у максимально проукраїнському середовищі, де багато розмовляли про українські традиції й мистецтво, зокрема про малярство на склі, кераміку та писанки.
Уже тоді я зрозуміла, що це є чимось особливим — мистецтвом, яке торкає мене значно більше, ніж усі інші види, особливо закордонні.
Вже вступивши до Львівської академії мистецтв, я мала кілька пар з визначною людиною — Раїсою Захарчук-Чугай, яка зробила величезний внесок у розвиток української літератури про вишивку. У цей період я вперше усвідомила, що сорочки — це твори українського мистецтва та велике надбання, які без жодного сумніву чи сорому можна вважати частиною світового мистецтва. Тоді мені було максимум 20-22 роки. Тобто я вже майже два десятиліття займаюся саме традиційним одягом.
Як ваше захоплення традиційним одягом переросло в бажання заснувати власний бренд?
За першою освітою я — технологиня-конструкторка. Потім навчалася у Львівській академії мистецтв на кафедрі дизайну костюма. У цей час я зрозуміла, що можу поглиблено займатися вишивкою — і все склалося само собою.
Зараз ми маємо дуже багато досліджень, книжок та фотографій, де чітко видно, якою є вишивка, її техніки та колористика. Двадцять років тому цього ще зовсім не було. Це спонукало мене збирати невеличкі фрагменти вишивок, що залишилися від сорочок — манжети, комірці — щоби навчитися вишивати. Потім я з кожної стипендії купувала сорочку.
Чи пам'ятаєте ви свою першу вишиту сорочку, яку придбали?
Моя перша сорочка — це трохи містична річ, яка тоді для мене була неймовірно коштовною. Якщо не помиляюся, це був 2010 рік. Вперше я побачила цю сорочку на львівському ринку, але не могла собі її дозволити. Вдруге помітила її на Андріївському узвозі в Києві. А ще за пів року жінка, яка її продавала, приїхала в Івано-Франківськ, куди і я вирушила на якийсь фестиваль.
Ми тричі бачилися з цією людиною, і за рік ніхто так і не купив цієї сорочки. Цю жінку, пам'ятаю, звали Аничка — зовсім по-чернівецьки. Вона сказала мені: "Слухайте, якщо цю сорочку ніхто не бере, значить, вона точно має бути вашою".
Це була моя перша покупка буковинської сорочки — неймовірно рідкісної сьогодні й надзвичайно складної у виконанні.
Скільки сьогодні ваша колекція налічує сорочок?
Понад 500 екземплярів. Для себе я вирішила, що збиратиму лише сорочки та, можливо, частково прикраси — різні намиста. Якщо брати інші елементи костюма — це вже дуже багато речей, різних тканин, фактур і кроїв. Для цього потрібна окрема ніша для дослідження, тому я зосередилася саме на сорочках.
Які сорочки з власної колекції ви представили на Ukrainian Fashion Week?
Насправді з понад 500 сорочок вибрати 20 чи 30, як це було зроблено для Ukrainian Fashion Week, дуже складно. Це як узяти 500 жінок і з них відібрати трьох — якийсь конкурс "Міс Всесвіт".
Я опиралася на те, щоб показати різноманіття сорочок. Було дві площини, на яких їх можна було розглядати: створені нами манекени та червоні панелі над ними. Відповідно це був збір різних етнографічних регіонів, кроїв і колористик, які разом мали створювати цілісний твір. Глядач мав проходити повз усі ці сорочки й розуміти їхнє різноманіття та більш таку духовну сутність.
Манекени — дуже важлива частина експозиції. Сучасні — надто стилізовані й зовсім не пасують до сорочки. Так у мене виникла ідея розробити манекен, який за формою був би притаманний жінці XIX — початку XX століть.
Ми почали гортати фотографії зі старих архівів. Заміжні жінки мали покриті голови, а молоді дівчата — заплетені коси. Відсканували мене: мої руки та голову, на якій зробили таку зачіску, як у дівчат того часу. Усе це було потрібно, щоб передати хоча б позу чи форму людини, яка пасувала б до сорочки, а сорочка — до неї.
Положення рук було дуже важливим, адже на фотографіях ми бачили: жінки завжди тримають або шлюбну ікону, або хліб, або дитину. Тож під час сканування ми відтворили руки, які "дають" щось цінне.
Для мене можливість представити сорочки в Мистецькому арсеналі неймовірно цінна духовно, а також у тому плані, що це не лише про бренд. Про бренд — це вже інша категорія про переосмислення цих старовинних сорочок мною як художницею та дизайнеркою. Інший величезний пласт моєї роботи — їхнє збереження.
Я розумію, наскільки це важливо для українців: тих, хто зараз мешкає в нашій державі, і тих, хто перебуває за кордоном.
Така кількість вишитих сорочок — це не проста спадщина, навіть у збиранні. Я знаю, скільки часу на це затрачаю та як багато чим жертвувую, щоб ці сорочки придбати, зібрати та відновити. Насправді у житті я відчуваю, що це моя місія, оскільки всі ці сорочки стають мені дедалі ближчими. Я все більше розумію, чому саме цим займаюся й чому так сильно це люблю.
Які найрідкісніші та найстаріші зразки є у вашій колекції?
У мене є кілька сорочок XIX століття. Вони рідкісні, бо до нашого часу їх можна було зберегти лише за дуже належних умов. Це речі, з яких ми можемо багато чого навчитися й дослідити: наскільки українці були вмілими й вигадливими, як жінки знаходили застосування найпростішим елементам свого побуту, щоб створити ті прекрасні речі, які бачимо на сорочках.
Один із таких моїх екземплярів якраз був центральним на експозиції в межах Ukrainian Fashion Week. Це сорочка з села Нирки на Тернопільщині. Вона цікава не стільки своєю вишивкою, скільки декором, коли весь перед та рукави призморщені. Це так і називається — техніка морщення. Усім, хто приходив, було цікаво, як тканина так рівненько та гарно утримує цю форму.
Насправді люди застосовували все, що мали під руками. Це морщення робили у шлунку корови. Перед святами маленьких телят, бо корова була годувальницею сім'ї, використовували на м'ясо, і у шлунок тварини запихали сорочку й варили її. Це створювало клей. Морщення виглядало так, наче не склеєне, а речі були накрохмалені. Художньо це було дуже красиво. Іншими способами, оскільки в людей не було хімічних засобів, зробити це було неможливо. Власне, це такий природний спосіб декорування тканини.
Також є дуже багато цікавих експонатів, які вражають своєю технікою — вишивкою шовковими нитками. На надзвичайно складному, грубому й щільному полотні вишивали тонкими, ясними та кольоровими шовковими нитками. Це було надзвичайно складно й дорого.
Дивлячись на сорочку, я завжди роздумую: як у той час люди створювали такі цікаві композиційні й колористичні речі без світла, окулярів, книжок, інтернету чи художньої освіти? Попри це, жінки з покоління в покоління зберігали традицію, притаманну їхньому селу, етнографічному регіону. Це таке конкретне поєднання традицій із величезним умінням щоразу щось вишуковувати, оновлювати й створювати під себе.
Як ви поповнюєте свою колекцію?
Раніше я багато їздила в експедиції: ходила в гори, шукала сорочки й знайомилася з людьми, які мешкали на тих територіях. Зараз маю багато знайомих, які живуть, наприклад, на Косівщині та Буковині. У Чернігові також є кілька людей. Власне, ми так і обмінюємося: "Пошукаймо таку сорочку" або "Що у вас залишилося зараз?".
Зараз я найчастіше підтримую себе тим, що збираю ті сорочки, які, можливо, не повернулися б до України. Маю кілька, які мені подарували українці четвертого покоління в США, щоб я привезла їх назад додому.
Як часто доводиться реставрувати сорочки?
Я вмію відпирати плями, зашивати дірки й могла б навіть відновити вишивку. Але це принципова справа — залишити сорочку в тому вигляді, в якому вона дійшла до мене. Для мене сорочка — як частина людського життя. З віком наше тіло набуває видимих змін: у когось є шрами, в іншого — родимки.
Так само для мене дуже важливо зберегти сорочку такою, якою я її отримала, бо це її життя та історія.
У мене є сорочки, які мають плями від грудного молока. Я принципово їх не відпираю. Це означає, що жінка жила, народжувала дітей і вигодовувала їх. Це був інший час, ніж зараз, і єдиний спосіб прогодувати немовля. Це такий трепетний момент, коли хочеться максимально зберігати, щоб це бачили інші люди.
Як речі з колекції відгукуються у виробах вашого бренду?
Вишивку XIX — початку XX століття я намагаюся якнайточніше відтворювати у виробах бренду, робити її в тих самих кольорах і техніці. Ми тісно співпрацюємо з французькою фабрикою DMC, яка почала виробляти нитки для вишивання ще у 80-х роках XVIII століття.
Свого часу ці нитки заполонили Україну, і жінки почали більш масово вишивати різними кольорами. Раніше ж нитки самостійно фарбували природними барвниками, що зменшувало колірну гаму та можливість збереження сорочки. Все-таки фабрика DMC — це вже фабричні нитки, які, відповідно, зберігаються краще.
Співпраця з DMC потрібна, щоб не відбулося зміни матеріалів. Хоч вона й відбувається, бо ти ніколи не надаси виробу сторічної давності. Але принаймні традицію старовинної вишивки можна зберегти якнайбільше в теперішньому часі, не видозмінюючи її. Я хочу цю вишивку, яка потрапила до мене через століття, відтворити сьогодні, віддати її дітям, внукам і правнукам — пронести через українські покоління незмінною цю частину.
Звичайно, крої та інші матеріали в бренді сучасні, але сама вишивка має нести тяглість нашої історії.
У центрі бренду — ручна робота. Скільки займає, наприклад, вишивання однієї сорочки?
Залежно від вишивки, техніки та кількості кольорів, робота може тривати від трьох-чотирьох тижнів до трьох-чотирьох місяців.
Це схоже на те, як раніше жінки вишивали протягом зими. За часом воно майже так виходить і сьогодні. Майстерність рук не забереш і кількість часу, щоб це зробити, теж не скоротиться ніяк. Хтось вишиває більш уміло, але це хіба що економить тиждень. Швидше виконати таку роботу не вдасться.
Скільки майстринь у бренді займаються саме вишиванням?
Понад 20.
Чи думали ви про те, щоб створити приватний музей, де представите всю свою колекцію сорочок?
Зараз це найактуальніше питання для мене, бо я розумію цінність цих сорочок. Життя склалося так, що я відгукнулася на них, хоч і не планувала цим займатися. Але чим більше сорочок у мене є, тим більше я розумію, що маю якнайкраще подбати про їхнє збереження.
Зараз мистецький простір, де вони розміщуватимуться, уже майже на фінальному етапі розробки. Це приміщення у Львові на площі Старий Ринок. Його стеля — усі 150 м² — це суцільна витяжка, щоб зберігати речі в спеціальному клімат-контролі. Всі 500 сорочок, які протягом цього року я туди перевезла, уже пройшли обробку від різних шкідників, щоб їх можна було зберігати й показувати людям.
Це була моя велика мрія — гідно представити сорочки в приміщенні, куди буде приємно приходити як українцям, так і іноземцям; щоб це не асоціювалося з якимось старим музеєм, де пахне старою скринею й нафталіном від молі. Моє завдання полягало в тому, щоб зробити цей простір якомога сучаснішим.
Власне, щоб це було місце гідності, куди ти приходиш, наче в храм. Проводиш там час із цими сорочками й виходиш звідти вже зовсім іншою людиною — наповненою українською культурою та гордою тим, що ти українець і маєш таку величезну спадщину, яка формує твою самобутність; тим, що нам є що показати дітям та наступним поколінням.
Моя місія — представити те, що ми маємо сьогодні в Україні, країні, яка перебуває у стані війни, має ідентичність і постійно за неї бореться. Ми вже маємо плоди наших пращурів. Наше завдання — зберегти їх і показати.
Коли відкриється мистецький простір? Чи є орієнтована дата?
Ми плануємо до кінця року повністю завершити роботу над експозицією. У цьому приміщенні представлені сучасні речі бренду Khrystyna Rachytska, і водночас є велика частина залу, присвячена старовинним вишитим сорочкам.
