Фешн-фотографка Соня Мазурик — про натхнення "Растішкою", Хрещатиком та сюрреалізмом
Фоторобота Соні Мазурик для видання 1883 Magazine. Фото: надано героїнею
Моделі, що перетворюються на метеликів і квіти або опиняються в океані чи у світі "Аліси в Дивокраї" — це фентезійна творчість модної фотографки Соні Мазурик, яка зростала між Києвом і Великою Британією. Її сюрреалістичні світлини можна побачити у відомих іноземних фешн-виданнях, зокрема Vogue, Perfect Magazine, 10 Magazine, Sleek Magazine та Beauty Papers.
Для "ТиКиїв" Соня Мазурик ділиться своєю історією — шляхом від Києва до Лондона, де вона навчалася в провідній фешн-школі у світі — Лондонському коледжі моди. Фотографка також розповідає, як сформувався її сюрреалістичний стиль і як у своїх роботах вона черпає натхнення з теплих спогадів про дім — від йогурту "Растішка" до вуличних аніматорів із Хрещатика.
Київ, Велика Британія, Київ і знову Велика Британія
Я народилася в Києві, але в Англії навчалися мої батьки. Тому, коли мені був один рік, мої бабусі перевезли мене в Лондон. До шести років я жила там з батьками, а потім ми повернулися в Київ, де я пішла в школу. Коли мені було 13 років, я одна переїхала в англійське графство Сомерсет, де жила в школі-інтернеті. Але я часто їздила в Київ на канікули — усі мої друзі та сім’я залишилися тут.
Я зацікавилася фотографією у старших класах, коли переїхала до графства Кент неподалік Лондона. Тоді я в основному займалася малюванням і хотіла стати архітекторкою. Але одного разу мої вчителі з мистецтва відправили світлину з тестового знімання, для якого я фотографувала свою подругу, на конкурс The National School Photography Awards (всенаціональний у Великій Британії. — Прим.ред.). Там були "божевільні", як на той час для мене, нагороди: камери, штативи й так далі.
Десь через місяць мій учитель повідомив, що я виграла приз. Взагалі це було моє перше знімання — я навіть камерою не дуже вміла користуватися. Потім учителі відправили мої інші фотографії на конкурси, де я також посіла перше місце. Після цього вони порадили мені подивитися на фотографію як на можливу кар'єру.
Тоді я почала більше займатися нею й вивчила, як працює камера, бо до того не вміла користуватися професійними.
Досі єдина камера, якою я користуюся — це Nikon, котру я виграла на тому конкурсі.
За день до подачі заявки в університет, я обрала замість архітектури фешн-фотографію. Мої батьки були шоковані, коли дізналися про це. Водночас моя бабуся підтримала мене найбільше та вмовила їх дати мені цим займатись, адже вони спочатку та наступні декілька років не хотіли, щоб я була фотографкою.
Про Лондонський коледж моди та те, чому саме фешн-фотографія
Мене цікавили портрети, але також продовжували цікавити архітектура й мистецтво. Коли я читала про навчальні курси, найближчою мені була фешн-фотографія, бо вона поєднувала все це. Коли я вже приїхала до Лондона й почала навчатися в Лондонському коледжі моди, то отримала доступ до бібліотек і всіх цих фешн-журналів, зокрема архівних… Уже тоді мене дуже зацікавила саме мода.
Насправді завдяки Лондонському коледжу моди я отримала чимало професійних контактів, адже ми співпрацювали з дизайнерами, візажистами, перукарями та іншими студентами.
Нас не обмежували, навпаки, з першого року університету закликали експериментувати. Мені здається важливим те, що нам дали три роки для творчих досліджень. Ми могли робити все, що хотіли, на визначену тему, наприклад, екологічну, і кожен бачив її по-різному.
До нас приходили дуже цікаві лектори. Серед найбільш пам'ятних для мене — Тім Вокер, один із моїх улюблених фотографів. Він розповідав про свій шлях: що був асистентом Річарда Аведона, але його звільнили за погану роботу, а також про своє натхнення й перші серйозні знімання. Ми тоді завершували третій рік навчання й, скажімо так, "виходили в люди" та починали кар'єру. Розуміння того, що навіть у таких відомих і успішних фотографів був непростий шлях, надихало й допомагало.
Перші проєкти з модельними агенціями
Я починала з роботи з модельними агенціями: писала їм дуже багато імейлів і пропонувала знімання безплатно. Потім, коли ще був коронавірус, знаходила групи у Facebook, де були фотографи, моделі, візажисти й стилісти. Так я знайшла своїх перших моделей, з якими досі працюю. Це професійні танцівники та манекенники, які стали моїми найкращими друзями.
Під час коронавірусу знімати було непросто через жорсткий карантин в Англії. Ми зустрічалися на вулиці, намагалися не контактувати зайвий раз, щоб знімання пройшло "по-тихому". А втім, це був цікавий досвід.
Моє перше журнальне знімання було для Off The Rails Magazine в Лондоні під час пандемії — з однією з моїх найперших моделей. З того дня ми часто працюємо разом із нею й добре дружимо.
Про формування власного сюрреалістичного стилю
Ще коли я малювала й фокусувалася на портретах та архітектурі, мені подобалися сюрреалісти. Тож коли почала займатися фотографією, мене дуже приваблював фотошоп: я експериментувала з кольорами й формами, розтягувала світлини.
Мені також подобався художник Френсіс Бекон із його зображеннями distorted, таких викривлених тіл. Я цікавилася Андре Бретоном і його "Маніфестом сюрреалізму", а також Сальвадором Далі, який завжди мене захоплював — вивчала його роботи в деталях і те, як він працював. Потім я перейшла до фотографів — Жан-Поля Гуда, Тіма Вокера та Ніка Найта, аналізуючи, як вони зверталися до сюрреалізму.
Особливо мене захоплював Жан-Поль Гуд, один із моїх улюблених фотографів. Мене цікавило те, як він розтягує тіла, як можна змінювати їх, але водночас робити це красиво, модно й так, щоб нікого не образити. Ще в університеті ми їздили на дуже цікаву виставку з його роботами в Мілані. Ця експозиція, де поєднувалися мода, фотографія, мистецтво, сюрреалізм і архітектура, дуже сильно на мене вплинула.
Мені цікава символіка й те, як зробити так, щоб кожна модель була не просто моделлю в кадрі, а певним персонажем, який передає історію.
Мені цікаво створювати більш сюрреалістичні світи, де є містика й загадка; де існує персонаж, але, крім нього й одягу, є ще щось інше. Наприклад, світло й вітер — те, як це можна передати в кадрі. Обличчя може бути не видно — це про містику. І, звісно, хоч одяг ми маємо бачити, адже це фешн-фотографія, все це можна подати більш концептуально.
Тобто можна створити такі світи, в яких неможливо перебувати в реальності. Але коли подивишся на фотографію, ти зануришся в той світ, який створив фотограф.
Потім за допомогою редагування можна додати кадру ще більше цієї естетики й атмосфери.
Про техніки, які допомагають створювати сюрреалістичні світи
Це насамперед світло. Мені подобається щоразу експериментувати з ним. Також це колір: одягу й фону, і те, як він — червоний, синій та інші відтінки — передається. Тобто, приміром, синій — це більш спокійний колір, а червоний — це пристрасть, вогонь та любов.
Наприклад, концепт одного з моїх останніх знімань — б'юті-історії — був заснований на Храмі Святого Сімейства в Барселоні. Я закохалася в цю церкву ще в школі та дуже хотіла там побувати. Минулим літом мені вдалося її відвідати. Після подорожі я захотіла зробити знімання за мотивами собору та зібрала для цього сильну команду. Я намагалася передати свої почуття від перебування в храмі крізь фотографію. Макіяж зіграв у цьому особливу роль, але саме через кольори ми старалися передати атмосферу собору.
Модель теж відіграє велику роль. Якщо це не "та" модель для певного знімання, може бути дуже складно, тому для мене важливо, щоб кастинг був сильним. Бажано, якщо мені вже відома модель, перед зніманням зустрітися з нею, щоб ми все обговорили та розуміли одна одну. Інколи буває, що модель не підходить за настроєм, і передати концепт із нею значно складніше, ніж із людиною, з якою ти на одній хвилі.
Звичайно, бувають ситуації, коли треба діяти швидко й підлаштовуватися під зміни в останню хвилину, але це теж не проблема. Я вірю, що спонтанність може принести ще цікавіший результат.
Про найпам'ятніший фотопроєкт
Напевно, це дві фотографії зі знімання з Йоганнесом Варнке (німецький дизайнер — Прим. ред.). Спочатку це мали бути швидкі знімки його нової колекції. Ми знімали в готелі The Londoner на площі Пікаділлі-Серкус із моделями, з деякими з яких я працювала ще на початку своєї кар'єри.
Я відредагувала ці світлини так, наче це було повноцінне знімання, створивши ніби інший світ про сни та мрії. Я виставила ці фото у своєму Instagram, так само як і Йоганнес, з яким ми з того часу підтримуємо хороші стосунки. На знімках видно його сукні з дуже архітектурними формами, які розвіюються.
Фото помітив журнал Perfect Magazine, який я дуже люблю. Коли видання опублікувало їх у себе, я була дуже приємно здивована. Мабуть, я найбільше це запам'ятала, бо це не мало бути, скажімо, моє знімання, і я імпровізувала на місці.
Про професійне зростання
Я навчилася зберігати свій стиль, особливо у світлі, бо багато з ним експериментую, але водночас робити це так, щоб це підходило певним виданням чи брендам. Тобто залишати своє, але додавати щось нове.
Також позування… Трапляється, що моделі приходять на знімання і не знають, як почати позувати, і їм, звісно, некомфортно. Зараз я добре розумію позування: взаємодію з моделями прямо під час знімання, показую, що саме потрібно зробити, щоб вони не розгубилися.
Звичайно, покращилося й розуміння командної взаємодії: як зробити так, щоб зачіска, макіяж тощо мали сенс разом, і ми всі — від моделі, візажиста, перукаря, стиліста й до дизайнера — "склалися" разом та отримали сильний результат.
Натхнення Хрещатиком та "Растішкою"
Я надихалася аніматорами для свого останнього знімання для журналу 10 Magazine. У дитинстві я дуже багато часу проводила з бабусями, які брали мене на Хрещатик, де було багато цих аніматорів-звіряток. Це теплі спогади дитинства, які я хочу перенести у фотографію зараз.
Дім мене дуже надихає, бо всі члени моєї сім'ї, крім батьків, перебувають у Києві. Проте я часто їх бачу, особливо бабусю. Я дуже багато її фотографувала, і вона продовжує надихати мене на нові починання та проєкти. Усі свої нові ідеї я обговорюю з нею.
Звичайно, відчуття дому й такі теплі спогади — все це на мене впливає.
У Берліні я кілька місяців працювала в журналі Sleek Magazine та хотіла зробити знімання з людьми, командою, з якими познайомилася там. Це було літо 2022 року, тільки почалася повномасштабна війна. Я хотіла створити щось цікаве, але водночас таке, що нагадує дім. Мені пощастило працювати з дизайнеркою-стилісткою Сіною (Сіною Гріслер — Прим. ред.) та моделлю з Києва, яка тоді жила в Берліні.
Я думала про ріст, і мені спав на думку йогурт "Растішка". Я почала більше вивчати його, обміркувала самі поняття росту та концепт знімання, і так вийшло, що я пов'язала це з йогуртом.
Це був мій найулюбленіший йогурт у дитинстві. Мені завжди казали: "Будеш їсти "Растішку" — виростиш, не будеш — не виростиш".
Про проєкти мрії
Мене дуже давно цікавить і продовжує цікавити бренд Schiaparelli та його історія, адже це прямий референс до сюрреалізму. Мені подобається кожна його колекція. Я ходила на всі виставки про Schiaparelli, які взагалі коли-небудь були в Лондоні. Також мені дуже цікавий Роберт Вун та всі його знімання й покази. Я б дуже хотіла попрацювати саме з цими двома модними будинками.
