0:00/0:00

Як Вікторія Якуша популяризує українську культурну спадщину через сучасний дизайн

Як Вікторія Якуша популяризує українську культурну спадщину через сучасний дизайн Вікторія Якуша та об’єкти з колекції The Land of Light її бренду FAINA. Фото: Instagram @fainadesign

Торік Вікторія Якуша стала єдиною українкою, яка потрапила до списку найвпливовіших жінок в архітектурі та дизайні за версією видання Dezeen.

Вона заснувала архітектурну студію Yakusha у 2006 році, а у 2014-му — бренд меблів і декору FAINA. "Мені було важливо, щоб Україну поважали", — пояснює дизайнерка переломний момент у кар'єрі, коли створила FAINA, щоб поширювати українські дизайн і культурну спадщину у світі. Свій архітектурний і дизайнерський стиль, що також поєднує лаконічність і сталість, Вікторія Якуша називає "живим мінімалізмом".

З початком повномасштабної війни Вікторія Якуша реалізувала багато важливих проєктів. Один із перших — виставка "Ступаючи на українську землю" на Design Miami/Basel у червні 2022 року, центральним експонатом якої став двометровий гобелен із карпатської вовни — символ зв'язку українців зі своєю землею. Серед інших її ініціатив — проєкт культурного комплексу Марії Примаченко, реакція на знищення росією музею з роботами мисткині; план відновлення та розвитку Чернігова; а також експозиція SKARB на Тижні дизайну в Мілані з вазами TIARA, що натхненні діадемою гунів, викраденої росією з Мелітопольського краєзнавчого музею.

"ТиКиїв" зустрівся з Вікторією Якушею після відкриття виставки "Мальована" у Національному музеї декоративного мистецтва, де представлені панно з її колекції "Древо", натхненні хатнім розписом українців. Ми розпитали мисткиню, як початок війни у 2014 році змінив її світогляд і професійну діяльність, як вона бачить український дизайн та яким сьогодні є голос українських дизайнерів у світі.

Вікторія Якуша на виставці "Мальована" у Національному музеї декоративного мистецтва. Фото: надано героїнею

Де сьогодні працюють команди архітектурної студії Yakusha та бренду FAINA, а також створюються ваші вироби? 

У нас повністю віддалена співпраця. Вся команда переважно в Україні, але не тільки — деякі її члени розкидані світом. Абсолютно все виробляється в Україні.

Ваш дизайн поєднує мінімалізм та екологічний підхід. На якому етапі своєї кар'єри ви усвідомили, що особисто для вас сталість — це принцип, без якого вже неможливо працювати?

Це було поступово. Ще в інституті тобі розповідають про це. До того ж я ще навчалася у Франції (Вікторія Якуша здобула диплом архітекторки в Придніпровській державній академії та продовжила навчання у французькому національному інституті прикладних наук. — Прим.ред.). Сталість — це європейський, міжнародний досвід. Виходячи з інституту, ти вже розумієш, що це частина сьогодення, а не майбутнього.

Лампи SONIAH від FAINA, створені зі сталого авторського матеріалу ZTISTA, винайденого Вікторією Якушею. Фото: @fainadesign

Традиційна спадщина — вагома частина ідентичності багатьох українців. Яке місце вона займає у вашій особистій історії? Це було щось із чим ви зростали чи відкривали для себе поступово? 

Я народилася в Дніпрі та провела дитинство на Донеччині. Я — дитина зі звичайної сім'ї радянських батьків: у нашій родині не було якихось видатних інженерів чи інтелектуалів. Але я мала дідуся родом із заходу України, який, живучи на Донеччині, зберігав традиції та передав їх мені.

Щедрівки, колядки, писанкарство тощо — я все це бачила, приїжджаючи на канікули, і брала в цьому участь.

Українські народні традиції, що передалися мені через дідуся, були зі мною. Мені здається, ми всі прошиті ними — питання лише в тому, в якій кількості й коли вони в тобі можуть "спрацювати". У мені це "спрацювало" у 2014 році, коли почалася війна й мені дуже-дуже боліло. Я захотіла робити український продукт, масштабувати його, бути частиною глобального українського світу та впливати на нього. І, звичайно, все це через українські традиції, матеріали й оточення.

Виставка "Ступаючи на українську землю" бренду FAINA. Гобелен символізує зв'язок українців зі своєю землею. Фото: надано героїнею

У мене купа народу на Донеччині — і знайомих, і родичів. Я дуже чітко пам'ятаю моменти, коли їздила машиною з Києва до Дніпра, та постійно чула фразу: "Захід занепокоєний". Я зрозуміла, що з нами так вчиняють лише тому, що можна. Це єдина причина.

Я усвідомлювала, що маю зробити щось із цим. Мені було важливо, щоб Україну поважали. Якщо я як архітектор збудую будівлю, це ніяк не допоможе, а продукт у вигляді стільця, вази чи ще чогось може бути тиражованим — це може бути видимим.

Ваза TIARA, натхненнна діадемою гунів, що була викрадена росією з Мелітопольського краєзнавчого музею. Фото: надано героїнею

У 2014 році такого явища, як український дизайн, не існувало. Дизайнери були — дуже багато талановитих, неймовірних хлопців і дівчат — але вони не ідентифікували себе як представників (течії. — Прим.ред.) українського дизайну. Не було самого явища. Тому я почала його створювати й формалізувати. Але це було поступово, тобто таке дуже підсвідоме рішення.

До якогось розуміння, що ж таке український дизайн, із чого він складається та який вигляд має, я дійшла набагато пізніше, аніж у 2014 році. Це був шлях, на якому я, як сліпе кошеня, шукала, що ж це може бути.

І що ж це може бути?

Сьогодні я виокремлюю три основні риси українського дизайну: наївність, вітальність і дикість. Вони можуть бути присутні всі втрьох чи одна з них. Якщо вони є, то для мене це — український дизайн. Звичайно, можна сперечатися, що національного дизайну не існує, але це не точно.

Вази KUMANEC від FAINA, натхненні традиційним посудом українців — куманцем. Фото: victoriayakusha.com

Під національним дизайном ви маєте на увазі риси, які об'єднують багатьох українських творців?

Ну, дивіться, коли ми кажемо "японський дизайн", ми щось собі уявляємо. Коли ми кажемо "французький" чи "скандинавський", у нас також виникають якісь образи. Те саме й з українським дизайном. Спочатку, напевно, треба зрозуміти, чим же він відрізняється від інших, і для цього має бути накопичена певна кількість людей, які працюють у ньому.

Хтось може працювати інакше (за стилем — Прим. ред.), і це не означає, що він не український дизайнер. Просто він не є носієм того, що, скажімо так, вважатиметься більш прийнятним, узагальненим чи зрозумілим у межах (течії. — Прим.ред.) українського дизайну. 

Проте це насправді складне питання, тому що, на мою думку, український дизайн ще у 2014 році не існував.

Я вважаю, що те, що я роблю — це чистий український дизайн, бо він пропагує ідентичність. Ба більше, я сформувала те, з чого він складається. Але є багато інших людей, які так не думають або вважають, що не обов'язково, щоб дизайн був етнічним. Проте я не вважаю свій дизайн етнічним. Я вважаю, що він просто розповідає історії.


Крісло MOVCHUN від FAINA, назва якого походить від українського "зберігати мовчання". Фото: victoriayakusha.com

Наївність, вітальність і дикість. Що ви вкладаєте в кожне з цих слів, говорячи про український дизайн?

Вітальність — це про нашу жагу до життя за будь-яких умов. Вона може проявлятися у кольорі чи формах, які, коли на них дивишся, втілюють життя.

Наївність — це насправді про нашу трошки дитячість, але в хорошому сенсі, як наше наївне мистецтво. Ми дивимося доволі відверто й прямо. Ця наївність відображається в якихось, можливо, не надто вишуканих речах, а в дуже простих і зрозумілих.

Дикість — це про наш сильний підсвідомий зв'язок із нашою сутністю. Я не кажу із землею, але в когось це може бути й земля. У цьому разі дикість — це про сміливість бути справжніми.

Лампи SLUHACH від FAINA. Їхня форма покликана нагадувати локатори, які "слухають" навколишній світ. Фото: victoriayakusha.com

Важлива частина вашої роботи — це співпраця з майстрами, що володіють традиційними українськими ремеслами. Хто ці майстри? 

Це майстри ліжникарства у Верховинському районі, в Карпатах. Це гутне скло на Львівщині. Це лоза з села Іза на Закарпатті. В іншому — вироби з деревини тощо — ми співпрацюємо з невеликими майстернями.

Лампа Grun' від FAINA із гутним склом. Фото: надано героїнею

Ви сказали, що розповідаєте історії через дизайн. Окрім технік, як це відображається у формах і матеріалах?

Здебільшого я працюю все ж таки з формами, бо вибір матеріалів досить обмежений. Щодо форм, це дуже часто стилізовані форми якихось речей. У мене є анімалістичні роботи. Наприклад, є щось у формі коника — ти відчуваєш, що це воно, але не зовсім. Тобто це дуже віддалені, непрямі й перепрацьовані форми того, що вже існує.

Лавки VOLYKY від FAINA. Фото: victoriayakusha.com

З чого починається ваш творчий процес під час роботи з традиційним спадком? Це цілеспрямовані дослідження чи інтуїтивні пошуки?

Це відбувається дуже по-різному. Інколи буває, що я хочу цілеспрямовано підсвітити якийсь напрям. Так було, коли я працювала з темою музичних інструментів. 

Також трапляється, що ти просто хочеш передати якусь історію. Так було із житловим розписом. Ти шукаєш-шукаєш, думаєш і вивчаєш, які житлові традиції в нас є та як їх інтерпретувати. Спочатку не розумієш, що це може бути, але інтуїтивно відчуваєш.

Інколи це взагалі не про традицію, а про якусь форму чи щось таке невеличке, на що ти випадково натрапляєш, а потім уже "розкручуєш".

Для колекції "Древо" ви досліджували хатній розпис Поділля. Чому саме цей регіон?

Як архітекторка я люблю мінімалізм, і стиль, у якому працюю, називаю "живим мінімалізмом". Розписи Поділля для мене мінімалістичні — у них немає нічого зайвого. Це те, що я якраз і люблю, і тому вони мене надихнули. Це надзвичайно цікава річ, адже килими чи вишиванки Поділля дуже пишні, а житловий розпис такий прям тонесенький. 

Для мене це взагалі дуже цікава історія — те, що наші жінки, прабабусі мали такий вишуканий, просто неймовірний смак, з яким могли створювати ці речі.

Колекція "Древо" від FAINA. Фото: надано героїнею

Ви знайшли будинок, в якому збереглися ці хатні розписи?

Так, але не на Поділлі, а на Буковині. Це вже було питання того, щоб знайти будь-який розпис, який ще існує й не відреставрований. Якщо чесно, ми перерили всю Україну, з'їздили в купу сіл. Знайшли один єдиний будинок на Буковині. Напевно, розпис на ньому зберігся лише тому, що поруч немає дороги, туди складно потрапити, і люди там не живуть. Це було неймовірно, адже цій хаті понад 100 років, а на ній ще є розпис. Кажуть, що йому теж 100 років.

Знайдений командою FAINA будинок на Буковині. Фото: надано героїнею
Знайдений командою FAINA будинок на Буковині. Фото: надано героїнею

У багатьох інтерв'ю ви говорили, що заснували FAINA насамперед із бажанням розповідати про українську ідентичність, менш спираючись на комерційність. Наскільки бренд став комерційно успішним з перспективи 10 років?

З 2014 до 2019 року у нас були постійні збитки. П'ять років ми лише інвестували в бренд з допомогою іншої сфери — архітектури. У світі не було запиту на український дизайн, і самого українського дизайну не існувало. Я його створювала, потім створювала попит на нього, і так далі, і так далі.

Тому спочатку FAINA був абсолютно некомерційним проєктом. Сьогодні це вже комерційний бренд. Я поєдную і культурну, і комерційну складові. Це успішний бренд, адже він уже перейшов на рівень колекційного дизайну. Наші колекції постійно зростають у ціні, і не тому, що ми просто так захотіли. Щоб стати колекційним брендом, потрібно багато складових: представленість у музеях, експертність та оригінальність матеріалів.

Ваза BANDURA, що відтворює форму музичного інструмента — бандури. Фото: надано героїнею

Ми маємо більш масові лінійки, а є колекційні, лімітовані, коли люди інвестують в наші речі, щоб потім їх продати дорожче. Це, знаєте, як на артринку. 

На вашу думку, що сприяло успіху FAINA на міжнародному ринку?

Постійна праця над цим. Це ж не так, що п'ять років нічого не було, а потім бабах — і щось сталося. Це накопичувальний ефект. Коли ти постійно щось робиш-робиш, б'єш-б'єш в одну точку, ти однозначно досягнеш успіху — маленького, середнього чи великого. Не треба зупинятися, якщо ти в це віриш. 

Яку мету ви ставите для себе, працюючи з українською культурною спадщиною? 

З самого початку в мене насправді була лише одна мета — це її розповсюдження. Я дуже хотіла, щоб це стало модним. Слово "модним" я використовую спеціально. Звичайно, мода — це дуже тимчасова штука, але все ж таки… З 2019 року FAINA постійно у світових трендах. Лі Еделькорт, відома трендсетерка, не раз використовувала наші роботи як тренди майбутнього.

Тобто для мене важливо, щоб український дизайн розглядався не просто як недорогий якісний продукт — чи не просто недорогий, чи просто якісний — а як формотворчий продукт, який може впливати на порядок денний. Щоб ми були тими, на кого звертають увагу, бо ми — нація й дизайнери, які можуть продукувати сенси, а не перебувати десь у куточку. 

Лампа STRIKHA від FAINA, що нагадує про традиційні для України солом'яні стріхи. Фото: victoriayakusha.com

А як щодо вашої роботи саме в контексті збереження традицій?

Звичайно, це дуже важлива річ, тому що традиції, які не використовуються… Не можна сказати, що вони мертві, але точно можна сказати, що вони не живуть.

Мені хотілося б, щоб вони жили, а не просто були якось законсервовані.

Наприклад, житловий розпис — люди вже не розписують хати. Це означає, що ця традиція не живе. Я хочу, щоб її побачили в іншому контексті, дати їй друге дихання і взагалі підняти цю тему. Тому, працюючи зі спадщиною, йдеться не лише про популяризацію, а й про переосмислення. Це про розпаковування сенсів, які є в кожній традиції. Тобто ти зберігаєш не стільки саму традицію, скільки сенси, що в ній закладені, і переносиш їх у майбутнє.

Панно з колекції "Древо" від FAINA. Фото: надано героїнею

Коли йдеться про використання ідентичності в дизайні, іноземці можуть вбачати в цьому націоналізм, надаючи йому негативної конотації. Чи зіштовхнулися ви з такою інтерпретацією своєї роботи?

Так, звичайно. Але саме тому, що я дуже тоненько працюю з цією темою, вона не вб'є в лоб. Архітектурність, мінімалізм — це добре сприймається.

Довгий час українські митці з різних сфер на міжнародній сцені мусили пояснювати, хто вони, звідки й що в нас є. На ваш погляд, яким сьогодні є голос українських дизайнерів і архітекторів у світовій індустрії?

Я вважаю, що з архітектурою трохи складніше. Тут я, напевно, промовчала б, тому що мало хороших прикладів — саме нас там.

Що стосується українських інтер'єрних дизайнерів, то вони потужні. Ми натреновані нашими українськими клієнтами з суперзабаганками. Ця скрупульозність клієнтів виростила покоління дизайнерів, які працюють дуже якісно. Я вважаю, що українські інтер'єрні дизайнери на світовій арені дійсно молодці: дуже сильні, і їх досить багато.

На жаль, поки це не означає, що якщо ти український дизайнер, то це знак якості. Але в нас дуже багато перемог за останні умовні 10 років.

У предметному дизайні ситуація набагато гірша. У масовому продукті, який нині виробляють українці, існує тема не стільки плагіату, скільки схожості на речі, що вже існують. Це не дає конкурентоспроможності. Сьогодні дуже часто нашу конкурентоспроможність складає ціна: у нас дешевше, тому купують.

Але в нас все одно є молоді хлопці та дівчата, які непогано розвиваються. Я, до речі, також приклала до цього руку. Взяла собі підопічних: чотирьох українських дизайнерів, а зараз ще двох, яким допомагаю, просуваю їх на виставках та представляю їхні інтереси у своїй галереї. Я вважаю їх дуже-дуже талановитими.

Тому насправді цей ринок ще в процесі розвитку. Я думаю, що це просто питання часу.

Галерея Вікторії Якуші в Антверпені. Фото: Instagram @victoriayakusha.gallery​​​​​​

Чи є у вас проєкт мрії, який ви б хотіли реалізувати в Україні?

Музей Марії Примаченко, який я вже намалювала. Я співпрацювала з фундацією Марії Примаченко. Я б дуже хотіла, щоб його реалізували.

Візуалізація проєкту Музею Марії Примаченко Вікторії Якуші. Фото: victoriayakusha.com
Візуалізація проєкту Музею Марії Примаченко Вікторії Якуші. Фото: victoriayakusha.com

Але поки що все загрузло?

Так, тому що місце, в якому він спроєктований — це місце, де жила Марія Примаченко, і його неможливо змінити. Це досить небезпечна територія — село Болотня, недалеко від Чорнобиля й Білорусі. На сьогодні це не дуже привабливий регіон у плані інвестицій.

Чи розглядається можливість побудувати музей в іншому місці?

Ні, не розглядається. Я поки не знаю, як вирішити цю ситуацію, але я б дуже хотіла, щоб музей був.

Читай також: Дизайнерка Христина Рачицька — про свою колекцію з понад 500 старовинних вишитих сорочок

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter

Може бути цікаво

Знайшли друкарську помилку?

Роботу над знаковим проєктом для виликого стримінгового сервісу не зупинила навіть війна.

Цей сайт використовує cookie-файли
Більше інформації