Василь Стус: незламний бунтар, який любив Київ

Колаж: "ТиКиїв"

Сьогодні, 6 січня, видатному українському поету-шістдесятнику, дисиденту та правозахиснику Василю Стусу могло б виповнитись 87. Лише кілька років він не дожив до здійснення однієї зі своїх мрій — побачити незалежну Україну. Що пов'язує з Києвом нескореного поета, який щиро жив, кохав та боровся за правду?

(Не)рідна Донеччина

Попри те, що Стуса часто вважають уродженцем Донеччини, народився він на Вінниччині, у невеличкому селі Рахнівка. На дворі був 1938 рік та розпал сталінського терору з примусовою колективізацією. Саме тікаючи від неї, родина Стусів, у якій, окрім Василя, було ще троє дітей, була змушена покинути рідне село та перебратися до Донецька (який тоді мав назву Сталіно). Тож можна сказати, що перших утисків з боку радянської влади майбутній поет зазнав ще до того, як навчився писати.

У Донецьку Стус закінчив школу зі срібною медаллю й одразу ж вирішив їхати до Києва, щоб стати журналістом. Однак з цим не склалася — у столиці УРСР палкому парубку відмовили у роботі через те, що він був занадто молодим. Тому Стус повернувся до Донецька та вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту. 

Вже зі студентських років він з головою занурився у світ літератури: майже весь вільний час проводив у бібліотеці, самостійно вивчив латину, став членом літературного об'єднання "Обрій", де потоваришував з іншими майбутніми письменниками й поетами. По закінченню навчання кілька місяців пропрацював учителем української мови й літератури на Кіровоградщині, після чого на два роки відправився на Урал служити в армії.

На початку 1960-х, по завершенню служби, Стус знову повернувся до викладання української мови та літератури, цього разу в Горлівці. Вже тоді він не приховував своєї принципової позиції проти зросійщення та переймався за майбутнє української культури. У 1962 році він навіть втрапив у бійку з місцевими шахтарями, яким не сподобався україномовний вчитель. А потім написав Андрію Малишку гнівного листа, де виклав свої тривоги та обурення. На аркушах у клітинку, вирваних зі звичайного зошита, молодий поет жалівся: 

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити…

Після вчителювання Стус встиг попрацювати на шахті, паралельно був літературним редактором газети "Соціалістичний Донбас". Та врешті він вирішив поїхати з Донеччини та знову спробувати свою вдачу в Києві.

Дисидент і бунтівник

Переїхавши до Києва, Стус знову пішов вчитися — цього разу в аспірантурі Інституту літератури ім. Шевченка. Саме тут остаточно сформувався його світогляд як дисидента та борця проти утисків українців радянською владою. 

Однією з переломних подій у житті бунтівного поета стала акція протесту, що відбулась 4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна". Тоді Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом та Юрієм Бадзьом закликали засудити арешти української інтелігенції. Фактично це був чи не перший громадський протест проти політичних репресій у СРСР у повоєнний час.

Василь піднявся… крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…, — згадував той день публіцист і колишній міністр культури та стратегічних комунікацій України Іван Дзюба.

Звісно ж, партійні керівники були вкрай невдоволені цим виступом. Вже за кілька днів Стуса викликали "на килим" до директора Інституту літератури. Очевидці казали, що ця розмова закінчилася криком, а обидва її учасники буквально тремтіли від гніву. Стуса майже одразу відрахували з аспірантури, тож йому довелося "перебиватися" різними роботами. Він встиг випробувати себе в історичному архіві, на залізниці, будівництві, в котельні, поки не влаштувався старшим інженером у конструкторське бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. Там він пропрацював до свого першого арешту в 1972 році.

Як не дивно, ці роки стали найщасливішими у житті Василя Стуса. Попри стеження з боку КДБ, необхідність часто змінювати роботу та відмову видавництв публікувати його поетичні збірки, у цей період він багато подорожував із друзями та знайшов своє єдине кохання. З майбутньою дружиною, Валентиною Попелюх, Стус зустрівся випадково дорогою до свого гуртожитку на Академмістечку. Закохані одружились у 1965 році, а вже у 1966-му в них народився син Дмитро. 

Їхала в метро. Раптом хтось опустив руку на моє плече і побіг далі по ескалатору. Думаю: ще чого? Ну, біжи, біжи. Зійшла вниз, вийшла на перон, уже забула про це. Підходжу до електрички, дивлюся — ходить з книжечкою, читає. Ну, думаю, добре, хай читає. Пішла наперед у якийсь вагон, їду собі. Жила тоді у Святошині. Іду до хвірточки. Озираюся — стоїть, усміхається. Так і познайомилися, — згадувала їхню зустріч Валентина Попелюх.

"Арештована коляда"

З часом Стус ставав все більш "незручним" для радянської влади. На похороні художниці-дисидентки Алли Горської у грудні 1970-го він заявив, що саме влада замовила вбивство мисткині. А у своїх відкритих листах до Спілки письменників, Центрального комітету Компартії та Верховної Ради жорстко критикував порушення прав людини та всю радянську систему загалом, що знову скочувалась у тоталітаризм.

12 січня 1972 року Василя Стуса арештували вперше. Тоді затримали одразу 19 українських дисидентів, які взяли участь у протестній різдвяній колядці. Зібрані на ній гроші хотіли спрямувати на допомогу тодішнім політв'язням та їхнім рідним, а в результаті колядники й самі перетворилися на в'язнів. Операція "Блок" із масового затримання дисидентів увійшла в історію як "арештована коляда". 

Майже дев'ять місяців Стус провів у ізоляторі Київського КДБ та часу він там не марнував. В ув'язненні поет створив збірку "Час творчості", що складалася з оригінальних віршів і перекладів Гете. У вересні 1972 року його визнали винним в "антирадянській агітації" та засудили до п'яти років позбавлення волі й трьох років заслання.  

Покарання Стус відбував у таборах Мордовії, де також продовжував активно писати. Та більшість віршів, які він створив у той період, вилучили й знищили, і лише деякі потрапили на волю, заховані в листах до дружини.

Ув'язнення не зламало непокірний дух Стуса — він неодноразово потрапляв до карцеру, а також оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з арештантами. І навіть звернувся до Верховної Ради СРСР із заявою, що відмовляється від радянського громадянства:

…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом….

Розп'яття поета

Восени 1979 року Стус врешті повернувся із заслання до Києва. І майже одразу ж приєднався до Української Гельсінської спілки із захисту прав людини. Табори та тяжкий труд підірвали його здоров'я, та, попри це, він пішов працювати на завод — спочатку був формувальником у ливарному цеху, а потім влаштувався на взуттєву фабрику. 

Одразу після звільнення Стуса радянська влада встановила за ним нагляд, а вже невдовзі, у травні 1980 року, його знову заарештували та визнали "особливо небезпечним рецидивістом". На другому судовому процесі захисником поета призначили такого собі Віктора Медведчука (так, того самого). Стус відмовився від адвоката та намагався захищати себе сам, проте його вивели із зали суду. Обвинувальний вирок, 10 років примусових робіт та 5 років заслання, оголосили за його відсутності. І навіть не дозволили сказати останнє слово.

Стуса відправили до табору в Пермському краї. Йому заборонили бачитися з родиною, а наглядачі знищували написані ним вірші та неодноразово кидали самого поета до карцеру, часто через найдрібніші "порушення". У серпні 1985 року поета покарали карцером за те, що він обперся рукою об нари, коли читав книгу у своїй камері. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. За офіційними даними причиною смерті стала зупинка серця.

"За мною Київ тягнеться у снах"

Валентині Попелюх заборонили забрати тіло чоловіка, щоб поховати його в Україні. Лише після офіційного завершення терміну ув'язнення, у 1989-му, рідним дозволили перевезти прах Василя Стуса на Батьківщину. 19 листопада 1989 року його перепоховали на Байковому кладовищі в Києві разом із дисидентами Юрієм Литвиновим та Олексою Тихим, які також померли в таборі.

За спогадами Дмитра Стуса, тоді до процесії приєднались "десятки тисяч людей, які чекали на морозі кілька годин", щоб віддати останню шану померлим. Люди несли із собою жовто-блакитні й навіть червоно-чорні прапори, тож перепоховання дисидентів стало імпровізованим масовим актом непокори радянській системі.

Попри те, що Стус не був корінним киянином, його зв'язок з містом був надзвичайно потужним. Саме тут він став частиною спільноти "шістдесятників", зустрів кохання та провів найкращі роки життя. У своїх віршах він також неодноразово звертався до Києва: із ніжністю, ностальгією чи сумом, перебуваючи у засланні.

За мною Київ тягнеться у снах.
Зелена глиця і темнава червінь
достиглих черешень. Не зрадьте, нерви: попереду — твій край, твій крах, твій прах.

За життя Стуса Київ не особливо відповідав йому взаємністю, і належну шану місто віддало поету вже через багато років після його смерті. У 2003 році ім'ям Стуса назвали вулицю на Академмістечку, що пролягає від вулиці Біличанської до проспекту Академіка Палладіна. А у 2010-му на перетині проспектів Берестейського (тоді ще Перемоги) та Палладіна створили сквер на честь поета. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter