Темні часи: історія блекаутів у Києві
Фото: Unsplash
Вже майже чотири роки росіяни руйнують цивільну інфраструктуру України, всупереч усім законам війни.
Не здатний перемогти наші Сили оборони у відкритому бою, ворог перейшов до планомірного знищення енергетики в тилу. Ціль — залишити українців без світла й тепла та змусити здатися.
Однак блекаути — не нова сторінка в історії Києва. За понад сто років електрифікації міста відключення світла відбувалися не тільки через війни, а й через стихійні лиха та проблеми в економіці. Пригадуємо, як столиця переживала їх у минулому.
Почнемо з самого початку. Перші електричні ліхтарі в Києві були встановлені у 1878 році видатним інженером-залізничником Олександром Бородіним. Він поставив освітлювальні лампи у головних майстернях паротягів, надихнувшись цією ідеєю під час відвідання Всесвітньої виставки в Парижі. Згодом досвід інженера запозичили в університеті святого Володимира (зараз КНУ ім. Шевченка).
З 1880 року електричне світло починає сяяти й в окремих домівках заможних киян. Працювали такі лампи до трьох годин і вимагали постійної заміни. Тож "блекаути" відбувалися самі собою, а власники осель з інноваційного тоді електричного освітлення просто переходили на звичні свічі або гас. Звісно, дозволити собі таку розкіш могли лише одиниці.
Повноцінна електрифікація міста розпочалася з 1890 року, коли німецькі концесіонери "Савицький й Страус" уклали договір із міською думою. Вони спорудили дві невеликі електричні станції на Театральній площі та Майдані Незалежності, потужності яких ледве вистачило на 6000 ламп.
У 1899-му завершилось будівництво першої в історії Києва великої повноцінної електровні. Ошатна будівля, схожа на панський маєток, постала на Подолі на вулиці Андріївській. Для неї у німецькому Бадені виготовили потужні парові турбогенератори фірми "Броун-Бовера".
Забігаючи наперед, варто сказати, що ця станція не виробляє струм з 1965 року, але її унікальне обладнання збереглося.
Близькість до води в цьому разі була технічною необхідністю, але саме через це підступна стихія неодноразово знеструмлювала місто у майбутньому.
Найбільший розлив Дніпра в історії дорадянського Києва стався в 1917 році — тоді українська столиця вперше на тривалий час залишилася без світла в аварійному режимі. Електростанція на Андріївський опинилася затопленою, що, звісно, повністю унеможливлювало генерацію електроенергії.
Цю подію без перебільшення можна назвати першим в історії Києва блекаутом.
Руйнація російської імперії та вир національно-визвольних змагань 1917-1921 років призвели до великих проблем в комунальному господарстві. Влада в місті за цей час змінилася близько 20 разів!
Як відмічають сучасники, найбільш стабільним періодом в постачанні світла киянам був період Гетьманату Скоропадського. Працювали кінотеатри, ресторани, ввечері на вулицях засвічували ліхтарі. В темну пору доби можна було безбоязно пересуватися містом, до того ж порядок підтримували гетьманські сердюки та німецькі вояки. Але, на жаль, ця стабільність тривала недовго.
Останніми, перед тотальною радянською окупацією України, з Києва виходили поляки. Наостанок вони вирішили пошкодити енергетичні об'єкти, а також підірвати знаменитий ланцюговий міст через Дніпро.
Почалося доба воєнного комунізму та розрухи, яку він приніс. Світло давали по годині в день, сніг не прибирали, трамвайний рух постійно перебував у стані паралічу.
Наприкінці 1920-х радянська влада під керівництвом Йосипа Сталіна починає брати курс на індустріалізацію. Знищуються останні осередки приватного бізнесу, починається будівництво великих заводів. На Рибальському півострові будується Київська районна електростанція, яку запопадливо назвали на честь все того ж Сталіна. Вочевидь, той був не тільки "другом дітей та робітників", а ще й видатним енергетиком.
До речі, маловідомий факт, але приблизно в той самий час планувалося будівництво гідроелектростанції на Десенці, в районі села Троєщина. Там створили робітниче містечко, привезли матеріали, але раптом зверху наказали все зупинити. Остання крапка в реалізації цього проєкту була поставлена у 1931 році.
Тоді ж сталося ще одне стихійне лихо, що позбавило киян струму в будинках. Наприкінці квітня 1931-го рівень води у Дніпрі почав стрімко зростати, затоплюючи вулиці Подолу та прибережні села. У пік повені, 2 травня, вода сягнула позначки 853 см вище звичайної.
Без струму опинилися понад 200 000 людей. Рибальський півострів перетворився на справжній острів. Вода пішла на казани КРЕС ім. Сталіна, створивши загрозу вибуху. Тоді електровню звідусіль обклали захисними барикадами з мішків, набитих піском, але вона все одно зупинилася. Окрім світла, зникло також тепло, залилася каналізація, перестав працювати телефон. Загальні збитки від найбільшої за 400 років повені сягали понад мільйон карбованців! Проте стихія з часом вгамувалася, і місто повернулося до звичного ритму.
Напередодні Другої світової війни у Києві разом із передмістями мешкали майже мільйон людей. Більшість будинків були електрифіковані. До того ж для спорудження секретної залізниці під руслом Дніпра, так званого сталінського метро, у місті звели нові енергооб'єкти.
Починаючи з літа 1941-го, Київ увійшов у найдовший у своїй історії блекаут. Світло вимикали через постійні обстріли, а також для маскування вночі, щоб не підсвічувати бомбардувальникам. Після відступу радянських військ з міста ситуація стала ще гіршою. Відходячи, Червона армія вивела з ладу всі тягові підстанції, порізала кабелі та знищила контактну мережу. Через проблеми з енергопостачанням все комунальне господарство перебувало в критично жахливому стані.
Проблеми з електроенергією тривали протягом усього періоду нацистської окупації — левова частина будівель лишалася без світла роками. У грудні 1941 року місто повністю занурилося у пітьму, навіть елітні квартали, у яких мешкали німці, їхні посіпаки й так звані фольксдойче (кияни з німецьким корінням).
З настанням весни ситуація покращилася, але лише до вересня 1942-го. Тоді через відсутність енергії зупинилися навіть військові виробництва нацистів. Населянню міста суворо заборонили користуватися струмом взагалі, а за порушення заборони могли розстріляти. Якщо нічний патруль бачив каганець або світло у вікні, то легко міг дати туди автоматну чергу.
Стабілізувати ситуацію вдалося тільки у 1944 році, через пів року після звільнення Києва від німців.
Проте віялові відключення ще тривалий час були невіддільною ознакою київського побуту. А на початку 1950-х років на лівому березі спорудили велику ТЕЦ, що працювала на вугіллі. Тут вперше в практиці Радянського Союзу була змонтована залізобетонна градирня (охолоджувальна вежа).
Навесні 1976-го місто відчуло відлуння великого землетрусу, що стався у гірській частині Румунії. Через масову паніку в деяких районах міська влада навіть планувала відключення світла, щоб унеможливити пожежі. На щастя, тодішньому очільнику міста Володимиру Гусєву вдалося приборкати паніку.
Нова хвиля масових відключень розпочалася у 1990-х роках через фінансову кризу. Страйки шахтарів, які не отримували зарплатню понад рік, призвели до дефіциту вугілля і, як наслідок, відсутності світла й тепла.
Насамперед це позначилося на вугільних ТЕЦ. Щоправда, спогади очевидців тих часів дещо різняться.
Дехто згадує, що суттєвих проблем зі світлом не було, і гірше було з теплом.
Через застарілі мережі енергосистема не витримувала сучасні, більш потужні електроприлади. Слабка алюмінієва проводка та старі пробки на п'ять амперів вибивали світло в помешканнях навіть без блекаутів загального масштабу.
Переживали й гірше. 1997 року, коли я оселився в Києві, і світло регулярно вимикали, і вулиці не освітлювались, і тепло зникало посеред зими. Зараз уся путінська армада не спроможна досягти такого ефекту. І це Шевченківський район. На Подолі теж була суцільна темрява, о п'ятій вечора пам'ятник Сковороді не видно, на площі жодного ліхтаря, — пригадує Віктор С.
Були в таких відключеннях і певні курйози. Так, на проспекті Правди, 70А (зараз — проспект Європейського союзу) був унікальний будинок на вісім секцій. Його особливістю стало розділення єдиної будівлі між двома різними адміністративними районами міста. Коли ставалися відключення світла, то подільська секція сяяла, немов новорічна ялина, а шевченківська пірнала в пітьму. Киянина, що живе у 2022-2026 роках, щоправда, такою історією не здивуєш.
Але ми віримо, що Україна переможе, ворог буде розбитий, а світло з теплом повернуться до кожної нашої домівки — і ніхто більше не зазіхатиме на добробут українців.
