Як зробити Київ безбар'єрним: пояснює ветеран Олександр Терещенко
Фото: Freepik
Культура безбар'єрності — це не тільки про фізичну доступність міських просторів, а й про зміни суспільної свідомості. Власною історією з нами поділився ветеран російсько-української війни Олександр Терещенко, який після ампутації верхніх кінцівок присвятив себе благодійній діяльності.
Читай також: Київський театр імені Івана Франка стане інклюзивним
Про себе
Я завжди любив майструвати, і вже з перших днів після поранення думав, як я зможу їсти сам. Мене дуже дратувало, коли мене годували з ложечки — я не переношу безпорадності. А туалет — це взагалі окрема тема. Відчуття залежності від інших дуже важке.
Минув рік-півтора, перш ніж я отримав протези та зміг більш-менш дати собі раду. Це був перший рівень незалежності, коли я міг залишатися вдома один, поки дружина працювала. Але справжній прорив відбувся, коли я пішов на роботу. Мене запросили в Академію патрульної поліції заступником начальника. Робота допомогла мені дисциплінувати себе. Зараз я навчаюся нового постійно.
Я заснував благодійний фонд у Литві у 2022 році, коли зрозумів, що більше не можу воювати через отримані поранення. Ми разом з партнерами вирішили, що під час війни наш фонд займатиметься виключно мілітарною допомогою. Одначе згодом я зрозумів, що хлопці та дівчата, які отримали важкі поранення, не можуть чекати закінчення війни, щоб почати жити. Їм потрібно вчитися жити зараз.
Нещодавно ми запустили новий проєкт за підтримки посольства США в Україні — "Я зміг, і ти зможеш". Це серія відеоуроків, де я показую, як, наприклад, голитися без рук, як облаштувати ванну кімнату або користуватися туалетом. Ми створюємо інструкції, щоби будь-хто міг адаптувати їх під власні потреби.
Навіщо нам культура безбар'єрності
Більшість людей з інвалідністю може працювати на користь держави, громади, сім'ї — тобто відчувати себе реалізованими та захищеними. Ми більше не можемо ігнорувати понад 3 мільйони людей з інвалідністю в Україні. Ветерани, які втратили здоров'я, заслуговують на доступне середовище. Тож країна має створити його.
На вулицях Києва "бар'єрів" чимало. Приміром, пандуси часто роблять "для галочки", інколи встановлюють пандус, який більше схожий на трамплін.
А в будівлях люди з інвалідністю стикаються з іншими перешкодами — відсутність справного ліфта, вузькі двері, невідповідний санвузол тощо. У більшості готелів навіть немає номерів, які могли б прийняти гостей на кріслах колісних.
Незрячим на вулицях столиці бракує доріжок з тактильною плиткою, яка допомагає орієнтуватися. Або буває так: доріжку почали, а потім вона впирається в паркан і зникає.
Культура безбар'єрності стосується всього — від тротуарів до транспорту. І поки ми не створимо інклюзивне середовище, то й далі позбавлятимемо мільйони людей можливості бути активними членами суспільства.
Як розв'язати проблему
Спершу треба допомогти людям з інвалідністю облаштувати наявні помешкання. Особливо це стосується ветеранів, які повертаються додому з важкими пораненнями. Наприклад, якщо людина пересувається на кріслі колісному, чи може вона користуватись своїм туалетом у типовій квартирі? Найімовірніше, ні. Отож держава повинна допомогти облаштувати житло так, щоб воно відповідало потребам ветеранів.
А до конструювання новобудов необхідно залучати людей з інвалідністю, які даватимуть свою оцінку. Надважливо, щоб представники громадських організацій брали в цьому участь від самого початку будівництва.
Не менш важливою є просвітницька робота. Поясню на власному досвіді. У мене біонічний протез із кистю, яка виглядає досить реалістично, але функціональність недостатня. Я постійно носив із собою гачок (спеціальну насадку на протез), але в Україні соромився надівати його на людях, бо думав, що цим "відштовхую" містян.
Моє ставлення до себе змінила поїздка до США у 2017 році. Там я вирішив вийти з гачком на публіку, і що мене вразило — ніхто не звернув уваги на мій протез. Усі ставилися до мене як до звичайної людини: усміхалися, не акцентували на моїй особливості. Тієї миті я збагнув, що таке сприятливе середовище. Це коли мене не відрізняють від інших, не думають про себе, що я якийсь не такий.
Таким самим сприятливим середовищем може стати й Україна. Починається все з виховання. Важливо виховувати емпатію в дітей, щоб мінімізувати булінг. А ще — створити доступні умови для всіх у закладах освіти. Якщо дитина вчиться в класі, де є однокласник на кріслі колісному, для неї це стає нормою. Вона просто сприймає це як частину життя.
А згодом такий світогляд закріпиться і в дорослому віці. Важливо бачити, що є люди з інвалідністю, і розуміти, що вони мають право жити повноцінним життям. Якщо це право порушене або не враховане — про це не можна мовчати.
Ми маємо діяти спільно, не розділяючи людей на групи. Інклюзивність — це не про ізоляцію, це про рівні можливості для всіх, незалежно від фізичних особливостей.
Текст: Єлизавета Погоріла, Катерина Гордійченко
Публікація підготовлена ГО "Доступно.UA" в межах проєкту "Доступні громади" за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.
