Куренівська трагедія: що спричинило найбільшу техногенну катастрофу в історії Києва
Архівне фото: pastvu.com
13 березня 1961 року сталася найбільша в історії Києва техногенна катастрофа, що увійшла в історію як Куренівська трагедія. Тим березневим ранком з Бабиного Яру зненацька зійшла руйнівна хвиля пульпи, яка складалася із суміші рідких відходів будівельної промисловості, землі, глини й води.
За різними даними, внаслідок катастрофи загинули до 1500 киян, хоча офіційно радянська влада тоді визнала не більш як два десятки жертв. Тривалий час подробиці Куренівської трагедії були засекреченими, а пам'ять загиблих не вшановували.
В цій статті ми поговоримо про те, що призвело до катастрофи, якої можна було б уникнути, та про хронологію тих трагічних подій.
Почнемо здалеку. Правобережна частина Києва характеризується стрімким рельєфом, порізаним ярами. Уздовж течії Дніпра з півночі на південь простяглися численні пагорби, які були відрізані один від одного ярами, промитими меншими річками. Так, зокрема, утворилися Сирецький яр та його південний сусід Бабин. Їх розділяє висока гора, що згадується в деяких джерелах як Черкеня або Шполянка — на честь колишнього домовласника. Саме ці два глибоких яри згодом стануть полігонами для майбутньої техногенної катастрофи.
Ще з XVIII століття в заплаві річки Сирець видобували глину для виробництва будівельних матеріалів, які використовували для розбудови Києва. За однією з версій, назва річки та місцевості навколо неї походить не від сирості, а саме від виготовлення цегли з "сирця" — вологої глини.
Одним з останніх власників місцевих цегелень до початку більшовицької окупації був німець Фрідріх Міхельсон, якому також належали знамениті "народні лазні" на сучасній вулиці Чикаленка. Він був одним із найбагатших киян свого часу й, без сумніву, дуже здивувався б, дізнавшись, що так чи інакше став причетним — навіть частково — до найбільшої техногенної катастрофи в історії Києва.
Радянська влада реквізувала підприємства Міхельсон, і незабаром вони отримали нову офіційну назву — Петрівські цегельні заводи №1 та №2, на честь однойменного району, який за життя "охрестили" на честь комуніста Григорія Петровського. Після Другої світової війни Петрівські заводи запрацювали в три зміни — для відбудови зруйнованого міста було потрібно чимало цегли.
В Державному архіві Києва зберігся цікавий документ, датований 8 березня 1950 року. Він свідчить про те, що саме ця подія стане відправною точкою для розгортання трагедії — такою собі бомбою уповільненої дії, яка вибухне рівно через 11 років. Документ засвідчує, що київська контора тресту "Гідромеханізація" подала запит до відділу планування й забудови Києва на дозвіл складування пульпи від розкривних порід в урочищі Бабин Яр. Запит отримав позитивну відповідь.
Інші документи зберегли свідчення про масштаб робіт. Саме на цих кар'єрах вперше в Радянському Союзі застосували схему роботи на пульпах з великою концентрацією ґрунту. Головний інженер проєкту під час розслідування причин аварії казав:
До цього ніхто в СРСР не працював на таких густих консистенціях.
Також відомо, що аналогічним способом на Деміївці замивалася долина Горіхуватського струмка в районі вулиці Голосіївської.
Отже, протягом 11 років із Сирецького в Бабин Яр крізь трубопровід, прокладений через Шполянські висоти, йшла пульпа. Її утримували дві земляні дамби, облаштовані нашвидкуруч. Подейкують, що прості працівники кар'єрів доповідали "наверх" про небезпеку, але система радянського управління зневажала будь-які ініціативи "знизу".
Серед киян ці роботи викликали непорозуміння ще й з морально-етичного погляду. З масових розстрілів у Бабиному Яру, влаштованих нацистськими окупантами, пройшло трохи більш ніж десять років. У цьому страшному місці загинули сотні тисяч людей, і перетворення величезної братської могили на відстійник для будівельних відходів викликало чимало питань.
В архівах є документи за підписом тодішнього очільника міста Олексія Давидова, які засвічують, що основною метою замивання Бабиного Яру було прокладання частини Малої Кільцевої дороги. Проте дехто вбачав в цьому політичний мотив. Мовляв, на тлі погіршень дипломатичних взаємин СРСР та Ізраїля радянський режим вирішив знищити важливе для євреїв місце пам'яті.
Хай там як, до Бабиного Яру все одно приходили люди — він став місцем збору дисидентів та небайдужих киян, які хотіли добитися створення тут меморіального комплексу.
Є версія, що тут планували будівництво житлового масиву. Та ще одна, зовсім екзотична, що міська влада хотіла перешкодити мародерству. Про пошуки після війни прикрас та цінних речей серед решток розстріляних тут киян писав у своїй книзі "Бабин Яр" й Анатолій Кузнецов.
Варто ще раз нагадати, що дном Бабиного Яра протікає струмок, який за час свого існування і промив цю велику улоговину. Мешканці Куренівки називали його Канава №1. Зі схилів Кирилівських висот, району сучасної вулиці Праведників, вниз текла вода, що впадала в колишню протоку Почайну.
Після замивання Яру пульпою струмок нікуди не дівся. Для відведення води в тілі земляної дамби проклали лише один водовід завдовжки 300 метрів та діаметром 45 сантиметрів. Проєкт передбачав наявність щонайменше чотирьох таких труб, але через недбалість його так і не довели до кінця.
Варто також сказати, що до великої катастрофи неодноразово траплялися розмиви дамби. Їх вдавалося ліквідовувати силами оперативного персоналу. Та в день трагедії на відвалах чергувала недосвідчена людина, яка не встигла доповісти відповідальним особам та запобігти аварії. Руйнації дамби також сприяв сильний вітер, що дув того фатального дня.
Отже, ще 11-12 березня 1961 року на Куренівку почала поступати вода. А в день трагедії, приблизно о 8:30 ранку (за іншими даними — о 9:20), дамбу прорвало, і струмок перетворився на величезну хвилю пульпи. Швидкість її руху можна було порівняти зі швидкістю перегонового авто.
Випірнувши з вузького створу Бабиного Яру, хвиля вийшла прямо на забудову. Перший удар прийняло Подільське трамвайне депо ім. Красіна, де загинула вся зміна. На своєму шляху хвиля накривала тролейбуси та трамваї, тягнучи їх за собою. Люди гинули в задусі, захлинаючись та потопаючи у в'язкій концентрованій пульпі. Не пощастило пасажирам рейсового автобуса з Димера, який загорівся.
Разом із ще живими людьми вода несла й рештки мертвих. На схилах яру, де в нього впирається вулиця Копиловська, було невеличке сільське кладовище — його розмило потоком, і фрагменти похованих тіл понесло потоком вниз.
Подробиці аварії намагалися засекретити. До ліквідації наслідків залучили військових, бронетехніку та машини-амфібії. Місце загородили від випадкових глядачів. Хоча кияни все одно знаходили шпарини в заслоні й ходили подивитися на страшне видовище. Подейкують, що першими хвилю побачили пацієнти Кирилівської психіатричної лікарні — вони здійснили галас, на який ніхто не звернув уваги.
Певною мірою сталося й диво. Хвиля не пошкодила дві будівлі, що стоять обабіч сучасного Куренівського шляхопроводу. Йдеться про житловий будинок шкіряного заводу та колишнє фельдшерське училище Кирилівської лікарні. Це свідчить про відносно малу ширину хвилі, яка компенсувалася висотою, швидкістю та в'язкістю.
Директорка музею електротранспорту, вже покійна Лідія Левинська, працювала тоді в Подільському трамвайному депо. Цього дня її відправили у відрядження на Дарницю, і вона дивом вижила. Всі її колеги загинули, але Левинська зберегла пам'ять та стала ініціаторкою створення одного з перших пам'ятників жертвам Куренівської трагедії. Відкрили його вже у незалежній Україні.
І до сьогодні повний мартиролог жертв Куренівської трагедії так і не складено. Спочатку влада визнала загиблими 145 людей, але пізніше у засобах масової інформації фігурували не більш як два десятки жертв. Вже в новітні часи почали говорити, що загиблих було набагато більше. Наприклад, один із перших дослідників історії катастрофи, автор книги "Куренівський Апокаліпсис" Олександр Анісімов, вказував на 1500 жертв.
Куренівська трагедія стала черговим пам'ятником недбалості та безвідповідальності, які панували у радянській системі. Подібно до аварії на ЧАЕС, її можна було б уникнути, якби партійні діячі дослухалися до фахівців, які справді розуміються на своїй справі, і якби бажання вислужитися не затуманювало здоровий глузд.
