Від Лаври до пивоварні: відомі та не дуже архітектурні пам'ятки Києва
Фото: transexpo.ua
Київ — одне з найдавніших міст Європи, у якому збереглися пам'ятки архітектури різних епох: від часів Київської Русі та доби українського бароко до модерну й конструктивізму XX століття. Деякі з них добре відомі кожному киянину, а повз інші ми проходимо щодня, навіть не підозрюючи про їхню цінність і значення для міста.
У цьому матеріалі "ТиКиїв" розповідає як про найвизначніші будівлі столиці, так і про споруди, які лише нещодавно отримали статус пам'яток.
Найвідоміші пам'ятки Києва
Софійський собор
Шедевр давньоруської архітектури. Собор збудували в 1017–1037 роках у візантійському стилі на замовлення князя Ярослава Мудрого, який назвав його на честь Святої Софії. До середини XIII століття це була головна церква не тільки Києва, а й усієї Русі. Тут ховали великих київських князів, вели літописання та відкрили першу бібліотеку при соборі.
У XIV столітті Софія, яка за століття свого існування зазнала чимало руйнувань, занепала. Собор відновили стараннями митрополита Петра Могили та гетьмана Івана Мазепи, а з 1638 року він став головним храмом Софійського монастиря. Під час відбудови візантійській архітектурі додали рис українського бароко, збудували дзвіницю, трапезну, палати митрополита, західні ворота, монастирський мур, Братський корпус тощо. Зараз Софійський собор є об'єктом Світової спадщини ЮНЕСКО.
Києво-Печерська лавра
Один із головних духовних центрів України, заснований у 1051 році за правління князя Ярослава Мудрого як печерний монастир за межами Києва. Свою назву Лавра отримала від печер, у яких оселилися її перші мешканці. Спочатку над печерами збудували дерев'яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці. З часом монастир став розширюватися та перетворився на центр поширення християнства на Русі.
Кілька разів Лавра потерпала від руйнівних пожеж і набігів на Київ, але знову відбудовувалася. До XVIII століття їй належали цілі невеличкі міста, чимало сіл і хуторів, винокурні, склоробні майстерні, вітряки та, звісно ж, дуже багато землі в Києві й за його межами. За радянської влади Лавру закрили, а все духовенство з неї виселили.
Зараз тут розташовані печери, дзвіниці та понад десяток храмів різних епох. Після набуття Україною незалежності Києво-Печерську лавру внесли до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Золоті ворота
Ймовірним часом зведення Золотих воріт вважають 1017–1024 роки, оскільки станом на 1037-й уже існують записи про їхнє спорудження. Свою назву споруда отримала за аналогією із Золотими воротами у тодішньому Константинополі (зараз — Стамбулі).
Київські Золоті ворота були частиною оборонних укріплень, що захищали стародавнє "місто Ярослава" від загарбників. Це була головна в'їзна брама до міста, через яку до Києва прибували посли інших держав.
Коли саме були зруйновані Золоті ворота, невідомо. Проте джерела XVI–XVII століть свідчать, що на той час вони вже перебували в напівзруйнованому стані. Споруду реконструювали у XX столітті, намагаючись відтворити її первісний вигляд. Зараз там розташований музей.
Андріївська церква
Перлина українського бароко, яку звели на Андріївській горі в 1744–1754 роках за проєктом архітектора Бартоломео Растреллі. Раніше на цьому місці стояла Хрестовоздвиженська церква — її збудували орієнтовно до 1215 року, і вона проіснувала до початку XVII століття. Згодом на її місці спорудили дерев'яну церкву, але та згоріла під час пожежі наприкінці XVII століття. І вже після цього, в пам'ять про візит до Києва російської імператриці Єлизавети Петрівни, збудували храм на честь Святого Андрія.
Церква функціонувала до 1932 року — тоді радянська влада наказала припинити в ній богослужіння. Попри те, що за часів СРСР церква не виконувала свого прямого призначення, їй не дали занепасти — проводили реставраційні та консерваційні роботи.
Зараз цей бароковий шедевр є пам'яткою архітектури та монументального живопису XVIII століття. Церква входить до складу Національного заповідника "Софія Київська" та працює як музей, а в неділю та на свята тут проводять богослужіння.
Михайлівський Золотоверхий монастир
Це стародавній і знаковий монастирський комплекс, заснований у 1108–1113 роках князем Святополком Ізяславичем. У монастирі зберігалися мощі святої великомучениці Варвари, також він був місцем поховання київських князів у XII столітті.
Під час монгольської навали в 1240-х роках монастир зазнав значних пошкоджень — зокрема, були викрадені його позолочені бані. У 1496 році комплекс відродили, а впродовж XVI століття — відбудували та розширили, тож він став одним із найбільших і найбагатших монастирів України.
У 1922-му нова радянська влада ліквідувала Михайлівський монастир. А в 1930-х роках його вирішили повністю демонтувати, щоб збудувати на цьому місці урядовий центр. Мистецтвознавцям вдалося переконати чиновників урятувати хоча б унікальні мозаїки та фрески комплексу — їх демонтували та вивезли до інших міст. Усі будівлі дивовижного ансамблю української архітектури були знищені.
На початку 1990-х Українська православна церква Київського патріархату розпочала збір коштів для відтворення Михайлівського собору. Його відбудова тривала кілька років, а відкриття відбулося на День Києва 1998-го. Також відновив свою роботу й монастир.
Будинок з химерами
Архітектурна пам'ятка у стилі модерн авторства архітектора Владислава Городецького. Той звів будівлю в 1901–1903 роках як прибутковий будинок із помешканням для своєї родини. Вона відома унікальним скульптурним декором із міфологічними, мисливськими і тваринними мотивами зовні та всередині, завдяки якому й отримала свою назву. Усіх цих "химер" за власними ескізами Городецького виконав його незмінний компаньйон — міланський скульптор Еліо Саля.
Ще одна особливість Будинку з химерами — з боку вулиці Банкової він триповерховий, а з боку площі Івана Франка має шість поверхів. Високий парапет на даху створює ілюзію, наче цього самого даху тут взагалі немає.
Зараз на локації розміщується резиденція Президента України. Всередині є зала для вручення вірчих грамот, урядова зала для підписання документів, мала зала для переговорів, приміщення для брифінгів та кімната для урочистих святкових прийомів. Окрім того, тут є зала "тет-а-тет", де проходять зустрічі віч-на-віч.
Національна опера України
Сучасна будівля Національної опери стоїть на місці, де колись існував Міський театр, збудований 1856 року. Саме у приміщенні цього театру в 1867 році почала працювати постійна трупа київської опери. Київська опера здобула славу однієї з найкращих у Російській імперії, проте репертуар переважно складався із творів російських композиторів. Лише в 1874 році в цих стінах вперше поставили українську оперу — "Різдвяну ніч" Миколи Лисенка.
У 1896 році, після однієї з вистав, тут сталася пожежа. Будівля згоріла вщент, а за два роки на її місці почали споруджувати більший та помпезніший театр. Урочисте відкриття нової будівлі Київського міського оперного театру, зведеного за проєктом архітектора Віктора Шретера, відбулося у вересні 1901 року.
За часів УНР та СРСР театр продовжував працювати, кілька разів змінюючи назву. Цікаво, що наказ Раднаркому УСРР 1926 року передбачав виконання всіх опер українською мовою, і ця традиція протрималася до початку 1990-х років.
У 1983–1988 роках провели капітальну реконструкцію приміщення оперного: реставратори суттєво переробили залаштункову частину, розширили сцену, встановили новий орган та збільшили оркестрову яму. Сьогодні будівля Національної опери зберегла свою архітектуру у стилі неоренесансу — з вишуканим інтер'єром, мозаїками, мармуровими сходами та люстрою у головній залі вагою понад півтони.
Володимирський собор
У 1852 році митрополит Московський Філарет запропонував збудувати в Києві храм на честь майбутнього дев'ятисотріччя Хрещення Русі князем Володимиром. Гроші на його зведення збирали по всій імперії — роботи розпочалися у 1862-му й тривали 20 років.
У 1866 році, коли храм уже був зведений до куполів, його стіни, арки та перекриття дали глибокі тріщини. Виявилося, що у проєкті припустилися помилки в розрахунках. Роботи зупинили на невизначений термін, але в 1875 році імператор Олександр II, який навідався до Києва, наказав продовжити будівництво. Добудовою керував київський архітектор Володимир Ніколаєв, який, зокрема, спроєктував бічні нефи для підсилення стін. У 1882 році двадцятирічне будівництво завершилося.
Володимирський собор виконаний у "русько-неовізантійському" стилі та має шестистовпну триапсидну структуру, традиційну для стародавніх руських храмів. Усередині він розділений на три нефи — середній і два бокові, які, своєю чергою, поділені хорами на дві нерівні частини. За візантійськими традиціями, престол розміщений у середньому нефі, у правому — жертовник, а в лівому — ризниця. Інтер'єр храму прикрашають унікальні розписи Віктора Васнецова, Михайла Нестерова та інших відомих художників того часу.
Київський міський будинок учителя
Архітектурна пам'ятка 1910–1912 років у стилі історизм, зведена за проєктом архітектора Павла Альошина як Педагогічний музей імені Цесаревича Олексія. Споруду вирізняє великий скляний купол та масивні стіни, облицьовані плитами з білого інкерманського каменю. Фриз у верхній частині будівлі прикрасили барельєфами на тему розвитку наукових знань.
У 1917 році в Будинку вчителя розташувалася Українська Центральна Рада. Саме тут проголосили Українську Народну Республіку 20 листопада 1917 року та прийняли IV Універсал про незалежність у ніч з 24 на 25 січня 1918 року. За радянських часів, з 1938 року, в будівлі працював Музей Леніна, а після Другої світової війни відновив роботу Педагогічний музей.
Під час сучасної повномасштабної війни споруда постраждала від російського обстрілу Києва 10 жовтня 2022-го: пошкоджено скляний купол, вибито вікна, незначних руйнувань зазнали стіни. Купол згодом відремонтували коштом міжнародних донорів.
Київський бактеріологічний інститут
Будівля колишнього Бактеріологічного інституту, розташована на Байковій горі, була зведена в 1896 році коштом українських меценатів. Колись інститут був одним із найкращих медичних закладів міста, де виготовляли сироватки й вакцини, застосовували нові засоби лікування та профілактики інфекційних хвороб. Зараз же, попри свою архітектурну, мистецьку, наукову й естетичну цінність, пам'ятка кінця XIX століття стоїть пусткою та поступово руйнується.
До речі, будівля більше нагадує палац, аніж лікарню. Ця двоповерхова споруда у стилі неоренесанс має справді помпезний вигляд, особливо всередині: широкі маршові сходи з кованими поруччями, багато оздоблених колон, мозаїки та метласька плитка на підлозі, гіпсова ліпнина на стелі. Зовні цей "палац науки" більш пошарпаний, але все одно вражає.
Будівлі, які отримали охоронний статус нещодавно
За даними Департаменту охорони культурної спадщини КМДА, протягом першого півріччя цього року до переліку нерухомих пам'яток було внесено ще 26 об'єктів.
Фахівці також провели 298 обстежень пам'яток та об'єктів культурної спадщини. Водночас уклали рекордну кількість охоронних договорів із власниками таких об'єктів — 273.
Серед об'єктів, для яких у першому півріччі розроблено облікову документацію, є низка визначних споруд.
Пивоварний завод родини Шульц
Унікальний взірець промислової архітектури, розташований на Деміївці, має історико-культурну цінність і внесений до переліку об'єктів ХІХ–XX століть, яким може загрожувати знищення або пошкодження.
У 1865 році родина Шульців спочатку орендувала, а згодом викупила комплекс будівель, де вже кілька десятиліть варили пиво. Вони модернізували та розширили підприємство, і в 1901 році завод отримав статус "поставщика Императорского двора". Після початку Першої світової війни Карл-Генріх Шульц втратив підприємство, а за радянських часів виробництво націоналізували та перейменували на "Київський пивзавод №1".
Завод випускав пиво до 2003 року, а восени 2009-го його визнали банкрутом. У лютому 2023 року пивоварню почали розбирати будівельники, однак Київська міська прокуратура зупинила роботи. У 2024-му споруду визнали пам'яткою архітектури, проте забудовник досі намагається оскаржити це рішення через суд.
Будівля хімічного факультету КНУ імені Т. Шевченка
Офіційно хімічний факультет КНУ було створено в 1933 році, хоча хімія викладалася в університеті з моменту його заснування. У 1873 році збудували перший двоповерховий хімічний корпус. У ньому працювали кілька навчальних і науково-дослідних лабораторій, бібліотека та велика хімічна аудиторія. У підвалі розташовувалися механічна майстерня, сховище реактивів і хімічного посуду. На той час це була одна з найкращих хімічних лабораторій у Російській імперії.
Згодом будівля стала затісною, і на початку 1890-х там звели третій поверх для кафедри та лабораторії органічної хімії. І навіть цього виявилося недостатньо, тож у 1903 році добудували другий чотириповерховий корпус факультету з трьома великими студентськими лабораторіями — неорганічної та аналітичної хімії. На четвертому поверсі спочатку облаштували квартири викладачів, пізніше їх переобладнали під лабораторії кафедри неорганічної хімії. У підвалі з тих часів досі працює склодувна майстерня.
У 1950-ті роки ректорат КНУ вирішив розширити хімічний факультет і збудувати новий п'ятиповерховий корпус. Його споруджували за типовим проєктом хімічного факультету — майже такий самий корпус було зведено для Башкирського державного університету. Будівництво модерністської споруди, яка має дещо скромніший вигляд за своїх дореволюційних сусідок, завершили в 1960-х роках.
Житній ринок
Житній ринок — найдавніший ринок Києва, хоча сучасну будівлю зведено відносно недавно. Історія Житнього розпочалася ще за часів Київської Русі, коли тут у великих кількостях торгували зерном — звідси й пішла назва. У ті часи площу ринку на дві частини розділяла річка Глибочиця. Навколо неї у ХІІ столітті на кошти торговців та ремісників були збудовані кілька храмів, зокрема церква Богородиці Пирогощі (Києво-Подільський Успенський собор). У XV столітті Житній став основним торговельним майданчиком міста. Ринок займав цілий квартал, а його епіцентр розташовувався на місці нинішньої автостанції "Поділ". Двічі на рік тут проводили ярмарки, на які з'їжджалися торговці з усіх околиць.
Сучасну будівлю Житнього ринку, зведену за проєктом архітекторів О. Моніної та В. Штолько й конструктора Б. Беднарського, відкрили в 1980 році. За початковим задумом, комплекс мав включати критий ринок на три рівні, торгову площу перед ним та готель. Зрештою вирішили втілити менш амбітний проєкт із 1350 торговими місцями, без готелю. На момент проєктування це був найбільший критий ринок у Європі.
Однією з головних архітектурних особливостей ринку стала його висяча стеля із залізобетону. Товщина цієї оболонки становить лише 5,7 см, а розрахунок міцності конструкцій проводили за допомогою спеціальних ЕОМ. Зовні будівлю оздобили серією металевих панно авторства художника Анатолія Домнича "З варягів у греки" — старовинний шлях, який колись поєднував Візантію, Київську Русь і Скандинавію.
Будівля поступово занепадала — від моменту зведення вона не бачила жодного капітального ремонту. Почалися розмови про необхідність реконструкції та навіть приватизації. Проти останньої виступили столичні активісти, побоюючись, що ринок перетворять на черговий ТРЦ. Вони вимагали надати будівлі статус пам'ятки, щоб вберегти її від подібної долі.
Врешті, у вересні 2025 року, Житній ринок внесли до переліку об'єктів культурної спадщини столиці. Відтепер будівля перебуває під охороною держави та захищена від знесення чи перебудови.
Прибутковий будинок на Великій Васильківській, 21
Цей вишуканий прибутковий будинок, розташований впритул до кінотеатру "Київ", зведено в 1898 році на замовлення виноторговця та старости Купецької синагоги Льва Бендерського і його дружини. Чотириповерхова споруда у стилі історизму з еркером по центру, ліпними левами, арковими вікнами та іншими декоративними елементами є однією з найвиразніших будівель історичної місцевості Нова Забудова, яка наприкінці ХІХ — на початку XX століття була діловим і культурним центром Києва.
На початку XX століття в будинку працював готель "Петербурзький", а перший поверх займали різні магазини. У 1918 році тут недовго мешкав Гетьман Української Держави Павло Скоропадський — тоді готель перетворився на політичний осередок, де відбувалися зустрічі з впливовими діячами.
Мозаїки "Творча праця" та "Охорона природи"
Два монументальні мозаїчні триптихи — "Творча праця" та "Охорона природи" — створив у 1975–1977 роках видатний український художник-монументаліст Микола Стороженко. Вони розташовані на вулиці Андрія Малишка, на фасадах будинків №15/1 та 25/1.
Перша мозаїка, також відома як "Охорона праці", зображує людей різних професій: шахтарів, аграріїв, вчених, інженерів і навіть космонавтів. Герої панно — узагальнені образи "простої радянської людини" з натхненними обличчями та вірою у світле майбутнє.
Панно "Охорона природи", як зрозуміло з назви, присвячене дбайливому ставленню до навколишнього середовища. Стороженко поєднав у ньому три базові стихії — землю, воду та повітря, зобразивши людей, тварин, птахів та мешканців моря, що існують у гармонії.
На думку мистецтвознавців, мозаїчні панно на Лівому березі давно стали окрасами міського простору. Нещодавно вони також отримали охоронний статус.
