Фотограф Сергій Мельниченко: "Люблю українську фотографію за чесність, кічуху та епатаж"

Сергій Мельниченко. Фото: особистий архів Сергія Мельниченка

Фотограф із Миколаєва Сергій Мельниченко колись міг стати справжньою зіркою хореографії. Проте майстер спорту міжнародного класу з бальних танців, що працював у Китаї, в один момент зрозумів, що його справжнє призначення  — фотографія. Сьогодні Сергій  — володар престижних міжнародних премій з фотографії, засновник фотошколи та платформи концептуальної та артфотографії MYPH. Його роботи публікують провідні західні медіа — DailyMail, The Sun, The Independent Photographer. А найкращі знімки перебувають у приватних та публічних колекціях у багатьох країнах. Нещодавно Мельниченко став членом журі конкурсної програми для фотографів "Ти та Київ", ініційованої нашим сайтом. В ексклюзивному інтерв'ю "ТиКиїв" Сергій розповів про свій шлях від танців до фотографії, професійні таємниці й нові проєкти.

Сергію, ти почав знімати 2009 року — чи пам'ятаєш момент, коли зрозумів, що фотографія для тебе вже більше, ніж хобі?

Думаю, це сталося у 2017-му після отримання премії Leica Oskar Barnack Award Newcomer: до того я фотографував з 2009 року і сприймав свою справу дійсно як хобі. Я міг іноді забивати на фотографію, відволікатися від неї, займатись чимось іншим. З 2015 року я жив у Китаї, де працював танцівником, і якраз 2017-го, коли я отримав цю премію. Я був у місячній відпустці в Україні — поїхав отримувати свою нагороду у вигляді камери та грошей — і зрозумів, що якщо зараз повернусь до Китаю, щоб далі розважати людей танцями, то можу загубити всі ці здобутки та напрацювання. Саме в той час відбувся переламний момент. Я відмовився від повернення до Китаю, де прожив і пропрацював 2,5 року, й вирішив, що з того моменту фотографія стане для мене чимось більшим, ніж хобі. Це був знак зверху, що треба фокусуватися на цій справі тут і зараз.

Як танцювальний досвід вплинув на твою оптику як фотографа? Ти переносиш відчуття руху до своїх серій?

Безумовно, танці дали значний поштовх для розвитку мого творчого потенціалу завдяки тому, що ми постійно працювали над створенням і опрацюванням шоуномерів. Стосовно руху в серіях — мені доволі складно сказати, чи це тісно пов'язано саме з танцями. Але те, що серія "За лаштунками", наприклад, була зроблена прямо за кулісами клубу, де ми працювали, — пряма взаємодія танців і фотографії в моєму житті, буквальна.

Які серії чи роботи ти вважаєш проривом у своїй кар'єрі?

Почнімо з простої відповіді: "Шварценеггер  — мій кумир" (2012-2013), "За лаштунками" / Behind the scenes (2016), "Молоді і вільні" (2017-2021), "Фундаментальні космічні дослідження голої сингулярності" (2019-2021), "Татуювання війни" (2023-2024).

Але. З огляду на те, що у мене зараз понад 25 самостійних проєктів, кожен з яких виставлявся в багатьох країнах світу, маю 10 книжок із різними фото, і майже всі з них також стали частинами приватних і публічних колекцій по всьому світі, можна зробити висновок, що "прорив" — це доволі специфічне й розлоге поняття. Бо, на мою думку, кожен проєкт — нехай він і не буде "проривним" — веде автора до наступного, успішнішого, і є невіддільною частиною та фрагментом загальної картини успішності, досягнення тих чи інших висот.

Світлини з музики

У твоїх роботах є як документальність, так і постановка. Як ти вирішуєш, коли варто режисувати кадр, а коли — просто спостерігати?

Я люблю експериментувати з формами та прийомами у фотографії. Займаюсь цим від самого початку свого творчого шляху, і мені здається, що вже ніколи не перестану. Кожний мій проєкт існує в тій формі, яка, суто на мою думку, йому найбільше личить, і буде це артфотографія, постановча, документальна або спонтанна, іноді вирішується в моменті — а іноді доволі заздалегідь.

Який етап у створенні серії для тебе найцікавіший — ідея, знімання, відбір, робота з матеріалом?

Мабуть, знімання і фіналізація проєкту — коли він потрапляє на сайт, виставку та формується друковане видання.

Чи бувало, що образ для серії приходив не з фотографії, а, наприклад, з музики, сну чи запаху?

Мабуть, і було. Чесно, багато всього було, міг не запам'ятати. Зі сну — дуже вірогідно. З музики — теж.

Яка твоя найневдаліша зйомка — і чому вона для тебе важлива?

Така в мене не одна. Деякі з них досі по 10 років лежать і чекають на процес постпродакшену (обробки). Вони всі важливі для мене, бо невдалий досвід — дуже важливий і дуже стимулює пропрацьовувати роботу над помилками.

Чому ти вирішив створити MYPH — платформу, школу, колектив? Чого тобі як фотографу найбільше бракувало, коли ти сам починав?

У цьому питанні є й відповідь. Я створив MYPH саме тому, що мені не вистачало такого офлайн-оточення в Миколаєві. Також повернімось до першого запитання. Коли я вирішив, що фотографія для мене тепер більше, ніж просто хобі, за пів року, як результат цього рішення, і була заснована школа MYPH. Але тоді це був невеличкий курс із фотографії, який за роки розрісся до школи з викладачами, різними модулями, виставковими й друкованими проєктами, своїм фотографічним призом тощо.

Які помилки найчастіше роблять молоді фотографи, і як ти допомагаєш їм їх помічати?

Основна й найбільша помилка — гонитва за моментальним успіхом, славою і продажами робіт — прямо в моменті навчання. Це класний стимул насправді, але першочергова ціль — займатися улюбленою справою задля задоволення й вираження своєї особистості. Шукати себе та свій стиль, свою візуальну мову, форму. Шукати сенси, які хочеш передати. Успіх, виставки, продажі та слава — все це дуже реально, але працює тільки, коли ти чесний перед собою і робиш те, у що дійсно віриш.

Чи можна навчити "бачити" у фотографії, чи це інтуїтивне? Як ти працюєш із тими, хто бачить інакше?

Можна все. Але треба дуже цього хотіти, йти до цього попри всілякі невдачі. Я радію за тих, хто може робити так, як не можу я. В мене дуже багато студентів, що роблять неймовірні речі, які я, на жаль або на щастя, не можу зробити, — і я по-білому їм заздрю, якщо чесно. 

Українська естетика

Яке місце, на твою думку, посідає сьогодні українська фотографія в глобальному контексті?

У глобальному контексті, звичайно, нам є куди рости. І роботи в цьому плані ще доволі багато. Але поява наших авторів та авторок, організацій та інституцій на глобальних майданчиках типу Festival Circulations, Leica Oskar Barnack Award, C/O Berlin, FUTURES, Fotografiska, Photo Basel, World Press Photo та інших дуже важливі в контексті нашого спільного росту та розвитку на міжнародній арені.

Чи існує у фотографії "українська естетика"?

Українська фотографія завжди подобалась мені своїми чесністю, кічухою та епатажем. Заняття з української фотографії на моєму курсу в школі MYPH — мої найулюбленіші, якщо чесно. Ну і бачу, що студентам теж дуже заходить.

Як повномасштабна війна вплинула на тебе як художника? Ти можеш знімати поза темою війни?

Звичайно, ні. Все, що роблю зараз, тісно пов'язано саме з нашим сьогоденням, тим, що з нами відбувається і як ми живемо в цих реаліях.

Три проєкти, які я зробив або роблю, починаючи з 2022 року, — на тему війни в Україні. Але що мені подобається найбільше — вони всі максимально різні в плані стилістичності, жанрів і підходів, не повторюють одне одного. Я зараз кажу про серії "Татуювання війни", "Попід Дніпром" та проєкт з одноразовими камерами, які я надсилаю військовим, а вони, своєю чергою, знімають на них свій побут і потім надсилають їх мені назад з листами, написаними від руки, та артефактами. Я й досі, якщо чесно, не знаю, як назвати цей проєкт. І дуже хочу подякувати FOTOFRAMCI за надані для нього одноразові плівкові камери (понад 25 штук).

Розкажи про цей проєкт: як тобі прийшла така ідея?

Вона виникла в мене на початку цього року. І коли я вже почав продумувати деталі, побачив, що до мене це вже зробили. І це логічно, бо сама ідея ж на поверхні. Але я ніколи не мав звички опускати руки або міняти свою думку щодо якихось ідей, бо кожен автор має право на свої творчі втілення, і в кожного буде своя історія. Тому я вирішив, що все одно це зроблю. Я написав FOTOVRAMCI, і вони люб'язно погодились надати мені камери для цього експерименту, за що я їм безмежно вдячний.

Як ти відбирав героїв для проєкту? Скільки їх?

Майже всі герої проєкту — мої знайомі й друзі військовослужбовці. Я волонтерю від самого початку повномасштабної війни, і дуже багато хто з мого оточення служить у Силах оборони України. Майже всі з них погодились взяти участь у проєкті, коли я їм запропонував. Дехто з них — професійні фотографи, які мобілізувались, але багато хто не знімав майже ніколи.

Що найчастіше знімають військові? Які сюжети та історії тобі запам'ятались найбільше?

Знімають все, що вийде — побратимів, бліндажі, свої будні, своїх дівчат, собачок і кішок дуже багато, так само як і дронів. Найбільш засіли всередині враження від фотографії похорон побратима одного з героїв проєкту.

У чому найбільша складність проєкту?

У комунікації. Героїв та героїнь дуже багато, вони не завжди на зв'язку, що дуже логічно і зрозуміло. Треба розіслати всі камери, дочекатись, поки вони відзнімуть плівку — 27 кадрів. Потім — поки знайдуть артефакт, напишуть лист — це все час. Потім все відсканувати та відзняти артефакти — це теж час. Але це, мабуть, і складність, і велика насолода водночас. Бо щоразу ти очікуєш, що ж тобі надішлють — які це будуть фотографії, які будуть слова в листі, які артефакти. Це дуже змістовний, ліричний і водночас складний проєкт.

Чи є плани на презентацію цього проєкту офлайн?

Дуже хочу, сподіваюсь, що вона буде. Поки що я цим питанням не дуже активно займаюсь, бо хочу зібрати весь матеріал до купи. До слова, майже все в мене вже є. Дуже хочу видати якийсь артбук із цими роботами та насамперед розіслати всім героям проєкту. Ну і виставки, звичайно, куди ж без них. Згодом займатимусь цим питанням.

Свобода й творчість

Які три автори змінили твоє ставлення до фотографії або мистецтва загалом?

Роман Пятковка, Рен Ханг і Райан МакГінлі — всі вони про свободу в житті та у творчості — але абсолютно різні свободу й творчість, як візуально, так і за настроями.

Чому для тебе важливо видавати серії фотографій у книжковому форматі?

Видаючи книгу, ти розумієш, що проєкт офіційно завершено, — це тільки один із пунктів. А ще книжка — дуже класний формат: у ній можна подати інформацію та візуальний складник так, як ти не зробиш цього на сайті або у виставковому форматі. Книжка — класний спосіб привернути увагу до свого проєкту. Її дуже класно подарувати як сувенір та спогад про себе. Це дуже хороший маркетинговий хід, коли ти можеш її презентувати кураторам, галеристам, колекціонерам тощо. Плюс тактильність: це не телефон гортати, показуючи сайт, — це трошки інший, вищий вайб.

Чи є в тебе серія фоторобіт, яку ти досі не реалізував, бо ще не готовий?

По суті проєкт "Попід Дніпром", який я знімав майже весь 2024 рік, перебуває на стадії опрацювання. Відзнято було дуже багато матеріалу, але фотографії ще не відібрані до кінця, бо ми з дружиною відзняли понад 50 героїв та записували їхні інтерв'ю та історії. Зараз у процесі монтажу в нас — документальний фільм за цим проєктом, ми працюємо над ним із командою. А також я в пошуку видавництва або дизайнера, щоб стартувати з роботою над книгою за цим проєктом. Бо для мене дуже важливо, щоб саме "Попід Дніпром" отримав вигляд книжки.

Що найкраще працює для молодого фотографа: конкурси, виставки, резиденції, соцмережі — і в якому порядку?

Скажу коротко зі свого досвіду: працює все. І треба рухатися в усіх напрямах.

Як будувати кар'єру фотографа поза столицями — якщо ти з Миколаєва, наприклад?

А хто сказав, що кар'єра фотографа має будуватися тільки зі столиці? Ні. В жодному разі. В столиці можуть бути корисні зустрічі та можливості, це так. Але за умови великого бажання й наполегливості досягти вершин можна з будь-якої точки.

Що б ти порадив собі 20-річному з того, що знаєш тепер?

Мені здається, що я зараз на доволі правильному шляху в плані своєї кар'єри, тому в цілому порадив би продовжувати в тому ж дусі й впевнено йти до своїх цілей.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter