Архітектор Сергій Махно: "Щоб бути цікавими світові, треба стати цікавими собі"

Усі фото надані MAKHNO Studio

Сергій Махно — засновник MAKHNO Studio, один із гуру архітектури та популяризатор нового українського дизайну. У доробку його студії — сотні успішних проєктів та десятки міжнародних нагород. Їхній архітектурний стиль — це мікс української автентики, сучасного мистецтва, природних форм та футуристичності.

Сергій також створює авторську кераміку, колекціонує твори мистецтва та захоплюється японською культурою. А ще — планує відкрити музей і школу сучасного мистецтва.

Ми поспілкувалися про зв'язок сучасної української архітектури із традиціями, японську філософію вабі-сабі та міста, в яких хочеться жити, а не виживати.

Якою ви бачите архітектурну ідентичність України? Що сьогодні є українською архітектурою — і чим вона може бути завтра?

Образ української архітектури та дизайну ще формується. Ми перебуваємо всередині цього процесу й активно його творимо. Завдання осмислити, назвати та зафіксувати цю нову архітектурну мову — це вже робота для істориків дизайну та культурологів. А для нас — це живий творчий акт.

Якщо говорити про архітектуру, яку ми створюємо в MAKHNO Studio, то її основа — в нашому корінні. Ще задовго до війни ми працювали з глиною, керамікою, деревом — традиційними матеріалами, які були з нами століттями.

Ми вдихаємо в них нову форму, новий зміст, інтегруючи в сучасну естетику й функціональність. По суті, ми обгортаємо давню філософію в нову оболонку.

Українська архітектура як сьогодення, так і майбутнього — це поєднання автентики й інновацій. І вже сьогодні українські архітектори та дизайнери активно завойовують позиції світових трендсетерів. Бо в нас є щось глибоке, справжнє. 

Які, на вашу думку, найбільші архітектурні втрати є непоправними внаслідок війни?

Оцінити повний масштаб втрат наразі надзвичайно складно. Реальну глибину цієї катастрофи ми зможемо усвідомити лише після перемоги. Уже сьогодні маємо сотні зруйнованих будівель, десятки спотворених міст, втрачені об'єкти культурної спадщини — і кожна така втрата непоправна. Але не менш болючою є втрата іншого ресурсу — часу.

Війна призупинила розвиток. Заморозила тисячі проєктів, що мали трансформувати наші міста, зробити їх сучасними, сталими, зручними для життя. Замість стратегічного мислення — щоденне виживання. І це теж архітектурна травма. Ця втрата темпу розвитку, втрата потенціалу для створення нового та інноваційного — це те, що матиме довготривалі наслідки для архітектурного ландшафту України. Але, можу відзначити, що дух українців вражає. Цього року ми відчули справжній архітектурний бум — попри все, ми готові й надалі інвестувати у свою країну та віримо у її краще майбутнє. 

Як архітектура може стати частиною національного відновлення — не лише фізичного, а й ментального?

Архітектура має величезний вплив на людину, і її роль у національному відновленні виходить далеко за межі відбудови. Без простору — немає спільноти. А без спільноти — немає майбутнього.

Згадаймо нашу традиційну українську толоку. Коли в селі траплялось лихо, наприклад, горіла хата, вся громада сходилась і разом її відновлювала. Це ритуал єднання, коли спільна праця стає формою зцілення. Коли ми разом відновлюємо не лише дім, а й довіру. Простір, створений власними руками, має зовсім іншу енергію. Це один із найглибших способів терапії — дія, яка повертає сенс і контроль над життям. 

Крістофер Александер писав у "Архітектурі навіки": "Коли ми будуємо, ми повинні робити це так, щоб відновити цілісність життя у світі". І це — головне. Архітектура майбутнього має бути для людей: чесною, емоційною, інклюзивною. Вона має враховувати травму, історію, але водночас давати опору, красу й гідність.

Без відбудови наших міст, без відновлення комфортних, безпечних і естетично привабливих просторів подальше повноцінне життя важко уявити. Архітектура, яка враховує людські потреби, ідентичність та прагнення, стає основою для нового життя, психологічного комфорту та майбутнього. Вона допомагає нам не лише повернутися до нормальності, а й побудувати краще, усвідомлене та більш стійке суспільство. 

Це може стати точкою нуль, злітною смугою, а може — великим розчаруванням. Все в наших руках. 

Яким ви бачите принцип відбудови українських міст і сіл?

Ми не маємо відновлювати зруйноване один в один. І це трагічна, але водночас сильна можливість. Замість лагодження старого ми можемо побудувати краще. Створити нові міста й села, що відповідатимуть сучасним потребам, будуть сталими, екологічними, людяними.

Ключовим аспектом цього процесу є робота з меморіалізацією пам'яті та травми. Це надзвичайно важливо. Ми можемо використовувати архітектуру, щоб відобразити пережитий досвід, подібно до того, як це зробила Японія після трагедії, зберігши, наприклад, Купол атомної бомби в Хіросімі як частину Меморіального парку миру. Це потужне нагадування для майбутніх поколінь: війна — це жахливо, і її наслідки не мають повторитися.

Інше рішення, яке мене надихає, це "цегла відродження" — інноваційна техніка Лю Цзякуня, яка після землетрусу в Сичуані дозволила людям відбудовувати власні домівки з уламків, що залишилися. Це потужний акт ревіталізації, що перетворює трагедію на відправну точку.

Але найголовніше — це принцип людиноцентричності. Архітектура майбутнього має відповідати не бюрократичним нормам, а людським потребам. Безпечні вулиці. Доступне житло. Естетика, що не пригнічує, а надихає. Міста, у яких хочеться жити, а не виживати.

Дуже цінно, що в Україні вже існують ініціативи, які працюють у цьому напрямку. Наприклад, "Агенти змін" створили якісний довідник для громад, що хочуть самостійно переосмислювати й відновлювати свої міста. Там зібрано практичні рішення — від планування до дизайну вуличного простору. Це і є реальний інструмент трансформації.

Наше ж завдання — будувати на майбутнє: створювати інноваційні, енергоефективні, екологічні та стійкі міста й села, які стануть символом нашої сили та незламності.

Чи існує ризик "швидкої забудови" після війни? Як цьому запобігти?

Так, ризик "швидкої забудови" після війни — цілком реальний. І це серйозний виклик. Бо коли стоїть питання часу й ресурсу, дуже легко скотитися до типових, уніфікованих рішень: швидко, дешево, однаково. Але результатом стануть безликі райони, які не мають нічого спільного з ідентичністю місця, з реальними потребами людей.

Щоб цього не сталося, потрібно діяти системно. Цей процес має очолити держава, але не у форматі директив згори, а як організатор широкого, професійного діалогу. Має бути створена сильна міждисциплінарна робоча група — з архітекторів, урбаністів, соціологів, культурологів, істориків. Людей, які дійсно розуміють, як формуються живі, стійкі спільноти.

Надзвичайно важливо залучати до цього процесу місцевих архітекторів, громади, експертні ради. Бо саме вони знають контекст, рельєф, історію, болі, потреби. Простір не можна збудувати згори — він має виростати зсередини.

Добре, що вже зараз з'являються ініціативи, які готуються до якісної відбудови. Наприклад, Київська школа економіки створила факультет урбаністики та повоєнної відбудови. 

Але головне — це стратегія. І її потрібно розробляти вже зараз. Не після перемоги, а паралельно з боротьбою. Ця стратегія має бути гнучкою й орієнтованою на створення повноцінних, здорових, красивих середовищ для життя.

Яку роль у повоєнній відбудові мають локальні архітектори, урбаністи й громади?

Поки що це питання відкрите. Є ризик, що вони взагалі можуть бути усунуті від ключових рішень. А це — серйозна помилка.

Має бути баланс: з одного боку — централізоване бачення на рівні держави, з іншого — тісна співпраця з людьми, які знають свої території зсередини. Не як абстрактний регіон на мапі, а як дім. Тільки такий двосторонній підхід — стратегічне бачення плюс локальна компетентність — може дати результат. 

Про японський досвід і натхнення

Які головні архітектурні чи філософські уроки ви винесли з Японії?

Японія дала мені дуже багато — і в архітектурі, і в мисленні. І що більше я її пізнаю, то сильніше розумію парадоксальну річ: у нас з нею набагато більше спільного, ніж здається на перший погляд. У певні періоди нашої історії архітектура України та Японії справді була схожою. Обидві культури мали глибоку повагу до землі, до глини, до дерева. Ми будували з простого, з природного, з теплого — і в цьому були дуже близькі.

Але водночас — ми дуже різні у контексті історичної долі. Японії вдалося зберегти свою культурну тяглість. Її не розривали війнами так часто, як у нас. У нас — постійні вторгнення, руйнування, переривання. І саме це, мабуть, головна відмінність: їм вдалося пронести свою культуру через століття, зберегти її, плекати, нести з гордістю у світ. А ми постійно вимушені відновлювати.

І ось тут — перший філософський урок:

Щоб бути цікавими світові, треба стати цікавими собі. Повірити у своє. Полюбити своє. І тільки тоді інші почнуть це бачити й цінувати. Японці це зробили — і тому стали прикладом для світу. І ми теж можемо. 

Також не можу не згадати про філософію вабі-сабі. Простота. Недосконалість. Природність. Уміння побачити красу в шорсткості, у слідах часу. Не гнатися за ідеальним, а прийняти справжнє. Саме в цьому — глибока досконалість.

Що з японського підходу можна адаптувати в українському контексті?

Я б навіть не говорив про "адаптацію". Бо філософія Японії — повага до простоти, любов до природних неідеальних форм — це те, до чого сучасний українець уже доріс.

У нас був довгий період "дорого-багато". Можливо, через тривалі економічні кризи, через відчуття втраченої стабільності, через постійне бажання наздогнати. Але сьогодні все змінюється. Ми починаємо цінувати інше — простір, тишу, функціональність, автентику. Простота більше не асоціюється з бідністю. Вона стає свідомим вибором.

Японці глибоко це відчувають. Їхнє "просто — достатньо" — це не компроміс, а суть. Вони вміють залишити тільки головне та зробити це прекрасним. І нам це дуже близьке. Я вірю, що ця філософія — про нашу спільну зрілість. І вона вже проростає в українській архітектурі та дизайні.

Як японська повага до минулого й відкритість до нового може бути втілена в Україні?

Вона вже застосовується. Ми до цього прийшли ще до початку повномасштабної війни. Українське суспільство почало глибше цікавитися своєю історією, переосмислювати традиції, цінувати те, що було забуто або витіснене.

Сьогодні цей процес тільки посилився. Війна чітко показала нам, хто ми є, що нам важливо зберегти й заради чого варто рухатися вперед. Ми вчимося цінувати своє — і водночас не боїмося нового. Це саме той баланс, який у Японії століттями є основою розвитку.

Нам потрібно лише одне — спокій. Можливість жити, творити й будувати своє без постійної загрози ззовні. Українці вже готові. Ми справді здатні поєднувати повагу до минулого з відкритістю до нового — і робити це красиво, глибоко та впевнено.

В Японії багато порожнечі, тиші, недомовленості. Чи є місце для цього в нашій культурі після втрат? 

Так. Пауза має силу. Незаповнений куток у кімнаті може стати острівцем спокою та споглядання. Особливо після подій, що випали на долю українців, нам знадобиться спокій та місце, де ми можемо його відчути. Не лише вдома, але і у громадських та публічних просторах.

Чи бачите паралелі між вабі-сабі та українським сприйняттям простоти, землі, недосконалості?

Так, безумовно. Вабі-сабі — це філософія, яка дуже природно відгукується українцям. І якщо задуматись, вона нам близька не як позичена ідея, а як внутрішнє, своє відчуття. Це не мода і не тренд. Це стан, до якого ми поступово приходимо самі, через досвід і випробування.

Вабі-сабі — це про простоту, про зв'язок із матеріалом, із часом, із землею. Про прийняття недосконалого як справжнього. І в цьому є щось дуже українське. Бо в нашій культурі це теж завжди було — у глині, у старому дереві, в домі, який збудували предки і який має тріщини, але живий.

Зараз ми починаємо по-новому це бачити й цінувати. І це наш власний шлях.

Про творчість, контекст і майбутнє

Якої архітектури потребують сучасні українці?

Передусім — комфортної. Сучасна українська людина потребує зручного, продуманого простору для життя. Це базові речі: ергономіка, функціональність, логіка планування. Це має бути простір, в якому тобі зручно жити — а вже потім він може бути красивим, стильним, наповненим сенсами.

Ми вже мали досвід життя у "гарних" інтер'єрах — але багатьом із них бракувало зв'язку з нашим справжнім "я". З культурною пам'яттю. І хоч цей зв'язок не завжди видно, він усе одно існує. Як з їжею: людям із різних регіонів підходить те, що виростало на їхній землі. Для українців — це буряк, а не ананас. І так само — в архітектурі. Ми добре почуваємося в тому, що нам органічне, близьке, рідне.

Простір має давати відчуття: "це мій дім, я — вдома, я — українець у центрі Європи".

Окремо — дуже сильний запит на екологічність. Ми нажилися під шифером і пластиковими панелями — хочеться дихати. Зараз українці дедалі більше шукають матеріалів, які природні, чесні, "теплі". Архітектура має дбати про здоров'я — фізичне й ментальне.

Тому все більше людей тягнуться до того, що можна назвати велнес-архітектурою. До будинків, які не тиснуть, а підтримують. Які живуть разом із тобою. І це не розкіш — це новий стандарт нормального життя, до якого ми доросли.

Що для вас означає "будувати по-українськи"?

Чесно — я не знаю, що вам точно сказати. Ми просто будуємо так, як відчуваємо. Ми будуємо екологічно, зі змістом, у своєму стилі, з любов'ю. А вже як це назвуть потім — хай із цим розбираються історики.

Чи має архітектура відповідати на травму? І як це зробити?

Так, це дуже важливе питання. І воно не має простої чи універсальної відповіді. Але однозначно — так, архітектура може і має відповідати на травму. Інше питання — як саме. Бо це надзвичайно чутлива сфера, що вимагає глибокого осмислення.

Травма — особливо колективна, національна — не зникає разом із руїнами. І тут архітектура стає інструментом пам'яті, рефлексії, переосмислення. Це має бути професійна, етична, міждисциплінарна робота.

Кожен кейс — окремий і унікальний. У роботі з травмою немає шаблонів. Участь мають брати архітектори, історики, психологи, культурологи, куратори, громади, стейкхолдери, вразливі аудиторії. Лише в діалозі, у співпереживанні можна створити простір, який буде живим маркером досвіду. 

У світовій практиці є приклади, коли залишки зруйнованих будівель зберігають у первісному вигляді — як свідків історії. Десь — будують меморіали або інтегрують елементи пам'яті в житлові чи громадські простори. Всі ці рішення мають одну спільну рису: вони створені з глибокою повагою до того, що сталося, і до тих, хто пережив.

Як ви працюєте з історією місця?

Історія місця — це повноцінний учасник проєкту. З цього все починається.

Ми завжди починаємо з дослідження. Підіймаємо все, що тільки можна: від карт старих поселень до локальних міфів, від архівних фото до матеріалів, характерних саме для цієї території. Ми говоримо з людьми, слухаємо легенди, навіть особливості рельєфу чи орієнтація будівель можуть щось підказати.

Нас цікавить, як тут жили, що будували, що вважали цінним. Це про створення зв'язку з минулим. Бо будь-яка нова архітектура виростає не в порожнечі. Вона зростає на землі з пам'яттю. І якщо ігнорувати цю пам'ять — втрачаєш глибину.

Як знайти баланс між традицією та сучасністю?

Для мене це, як у житті — важливо зберігати розумний баланс і не доходити до крайнощів. 

У MAKHNO Studio ми ніколи не створюємо умовну "хату-мазанку без ванної". Ми беремо з традиції те, що дійсно працює, і поєднуємо це з сучасною функціональністю, технологіями, дизайном.

Традиція для нас — це основа, на якій можна будувати щось нове. А сучасність — це спосіб зробити це актуальним і зручним для людини, яка живе тут і зараз. Баланс між цими двома полюсами — це відчуття. 

Роздуми про майбутнє

Які три об'єкти ви мрієте збудувати в повоєнній Україні?

Для мене це три ключові проєкти:

• Музей сучасного українського мистецтва. Це одна з моїх головних цілей, яка має бути реалізована. Уявіть собі український MoMA — це було б неймовірно! А поряд — Музей кераміки. З нашим досвідом роботи з цим матеріалом це видається цілком логічним.
• Школа сучасного мистецтва для дітей та дорослих. Це про інвестиції в майбутнє, про розвиток нового покоління митців та цінителів мистецтва. Цей проєкт уже в процесі. 
• MAKHNO Village. Великий культурно-соціальний проєкт, деталі якого я розкривати поки не буду. 

Як змінилася ваша особиста філософія архітектури з початком війни?

Чесно — я не можу сказати напевно. Війна змінила багато речей у мені особисто. Я точно змінився як людина — а отже, це, безумовно, впливає і на те, що я створюю.

Але якщо говорити про саму філософію, то вона не розвернулася на 180 градусів. Навпаки — ті сенси, з якими я працював ще до війни, лише загострилися. Українська культура, наші матеріали, наше коріння — це все, що було в моїх проєктах і раніше. 

Через 20 років — яку архітектуру ви бачите?

Космічну у Всесвіті.

Що б ви хотіли залишити після себе як архітектор саме в Україні?

Те, що ми робимо в студії, уже вивчають як частину історії української архітектури. Хотілося б залишити щось таке, що змінило б хід подій і уявлення про українську архітектуру. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter