Художниця Олена Придувалова: "Погані картини про Київ — ті, які кричать: "Купи мене!"

Олена Придувалова. Фото: antikvar.ua

Художниця Олена Придувалова сміється, коли її називають однією з корифеїв українського живопису. Проте в українському мистецтві Придувалова — фігура більш ніж поважна: художниця, що працює в галузі живопису, графіки, декоративно-ужиткового мистецтва, виставляється з 1990 року. Однією з головних тем її творчості залишається Київ — місто, яке вона не покинула навіть після початку повномасштабного вторгнення.. В ексклюзивному інтерв'ю "ТиКиїв" пані Олена розповіла про свій творчий шлях, стосунки з Києвом і навіть конкуренцію в мистецьких колах.

Пані Олено, ви сьогодні певною мірою класик, легенда в українському живописі. Чи відчуваєте себе так? І чи, починаючи свій шлях колись, ви взагалі мріяли про цей статус?

Я про це не думала, чесно кажучи — просто мріяла бути художницею. Ясно, що амбіції вирували, але до того, щоб стати якимось класиком, я не прагнула. Чесно кажучи, навіть зараз, починаючи якусь нову роботу або серію, я радше відчуваю себе ученицею: у мене завжди відчуття, що я знов починаю з нуля. А відчувати себе "класиком" — це не для мого характеру. Ще багато чого хочеться зробити.

Бачила багато ваших автопортретів, і ви скрізь на них серйозна, сумна, з опущеними куточками губ… А спілкуюся з вами — ви така весела жінка! Чому ж так себе сприймаєте?

Просто, малюючи себе, ти ж не сидиш з усмішкою. Вдивляєшся в зображення — тому, мабуть, такий вираз обличчя. Що ж поробиш? (Усміхається.)  

Ви ж навчалися, зокрема, в легендарного українського сценографа Данила Лідера — чому ж не пішли працювати до театру?

Спочатку планувала. Але ми закінчили Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури 1986 року, потім почалися "лихі 1990-ті", і театри поступово занепадали. Останній запис у моїй трудовій — "Театр естради", який закрився, потім знов відкрився біля Планетарію, і тоді режисер Ігор Шуб мене туди запросив. Я навіть встигла зробити ескізи костюмів до моноп'єси про Емілі Дікінсон. Але не встигли виставу показати, як театр закрили знову — тож театральна історія в мене коротка.

І все ж Лідер якось вплинув на вас як на художницю?

Концептуально. Зараз все сучасне мистецтво тією чи іншою мірою концептуальне. Але якби зараз зробили виставку Данила Лідера з його ескізами до вистав, стало б зрозуміло, що це і є сучасне мистецтво.

Він навчав, що у творі завжди має бути конфлікт, і це певною мірою вплинуло на мою діяльність.

А чули думку, що у ваших роботах десь видно вплив Марії Примаченко?

Я розумію, чому так. Хтось вбачає в них щось від Матісса — я теж розумію, чому. А щодо Примаченко… Можливо, в ранніх роботах її вплив є, бо мені подобалось наївне мистецтво — і Марії Примаченко, і Катерини Білокур, і Ганни Собачко. І на ранньому етапі я як художник театру, можливо, взяла для себе певні елементи наїву.

Цікаво, на початку вашої діяльності вас не звали до москви?

Різні були варіанти, але я абсолютно не уявляла себе в москві. Ми їздили туди на виставки, бо тільки там вони були. І для мене було мукою, якщо треба було ще на ніч десь залишитися. Тому просто не бачила себе там.

Київ як головний герой

Як так сталося, що однією з головних тем вашої творчості став Київ?

Ще в ранньому дитинстві моя бабуся під час прогулянок багато розповідала мені про старий післяреволюційний Київ — де які будинки були, де які церкви. І я думала: "А де ж воно все?" І якось через це Київ і закарбувався в мені й моїх роботах. Навіть 2022-го я звідси не поїхала — не уявляла, як можу не побачити Київ у такій його трагічній історії.

Цікаво, а які картини про Київ для вас хороші, а які — погані?

Складно сказати. Я просто чітко бачу, коли на першому плані комерція: іноді це може бути зроблено навіть досить технічно, але нерву в роботі немає.

А на Андріївському узвозі багато хороших картин про Київ?

Зараз — одиниці. Є художники, які пишуть із натури доволі непогані київські пейзажі. Але зазвичай, на жаль, роботи на Андріївському просто промовляють: "Купи мене".

Я ж у 1990-ті теж стояла на Андріївському — там були дійсно класні художники, ми там робили такі фестивалі! Це був перший виплеск, вихід художників на вулицю, і було багато цікавого. А потім всі пішли до галерей, музеїв, виставкових залів... Ясно, що залишились вуличні художники, які просто заробляють.

Цікаво, а серед художників є певна диференціація: ті, хто в галереях — вищий клас, а ті, хто на вулиці — нижчий?

Ні-ні, це ж загальний процес. Є просто різні рівні художників, але ми всі робимо одну справу. І без художників, які стоять на Андріївському, не було б критеріїв зростання. Тому всі мають своє місце під сонцем.

А є в цій сфері конкуренція?

Ну, конкуренція завжди є, бо всі ж творчі люди. Але це конкуренція, яка тебе запалює: "Класно зроблено! Чому це зробив не я?" І просто стимулює до того, щоб зробити ще краще.

Є у вас київські локації, які ви малюєте знов і знов, ваше місце сили?

Я іноді дивлюсь свої альбоми — там базари, вокзали тощо… Мої ранні роботи все ж були про старовинні будинки, історії, міфічний Київ. А зараз я надихаюсь сучасним містом. Моя попередня майстерня була біля вокзалу, і я ходила навколо, тусила, спостерігала за всіма цими генделиками, вокзальним життям. Ніколи б не подумала, що робитиму таке! Здавалося, що попереду Париж, але ж ні — вокзал. (Усміхається.)

Герої вашої останньої серії робіт — продавці Лук'янівського ринку, перед тим були продавці Житнього. Як ви це малюєте? Я розумію, коли людина сидить, пише Андріївську церкву. А у вас все як відбувається — ви запам'ятовуєте конкретних людей чи робите фото?

Іноді я роблю ескізи — зовсім маленькі роботи, я починала з них.

У 2022-му на якомусь етапі я зрозуміла, що треба якось вийти в люди, бо вже не могла розмовляти сама із собою. Я живу біля магазину "Квіти України", і поки йшла до майстерні на Лук'янівську, почала фіксувати якісь сценки з життя. Десь робила конкретно чиєсь фото, а десь якийсь рух чи бабусь, дідусів, які сидять, — щоби, коли вже почну щось малювати, був конкретніший образ, за який я змогла б триматися.

А потім це породило ще якісь образи, абсолютно не конкретні. Але цей базар врятував мене від сповзання в зовсім страшні думки.

Як Київ змінився від початку війни, на ваш погляд?

Коли у квітні 2022-го ми вперше знов вийшли на оглядовий майданчик біля Андріївської церкви, я побачила, що Київ стоїть, він живий, і від цього просто хотілося плакати. Він був абсолютно порожній, і наші гуляння були не гуляннями, а ходіннями, бо скрізь були блокпости — можливо, колись напишу картину про це. А далі люди стали повертатися, і ми це проживали щодня.

Ну а зараз він ожив і живе попри все — та ми всі це бачимо.

Живопис як спасіння

Мене вразило, що 24 лютого 2022 року ви насамперед швиденько написали картину...

Це була певна психологічна реакція. Я не розуміла, як жити далі, як взагалі малювати, і перші "воєнні" роботи були моїм емоційним виплеском.

Бо перші два тижні тут стріляли, там вибухало — ми не знали, як поводитись. Я повзала по майстерні, пригнувшись…

Була в ступорі: мені здавалося, що це вже кінець, і я вирішила, що малювання — єдине, що я можу робити. Я розуміла, що мистецтво не врятувало і не врятує, але, може, хоч когось розрадить?

А коли з'явилися сили і бажання щось вже малювати?

Коли росіяни відійшли від Києва, я вже стала ходити до майстерні, залишатись тут і працювала припадками: мені було все одно, яким кольором малювати — головне було донести якусь емоцію.

До того ж я думала, що те, що я зараз намалюю, залишиться як документ цього часу — бо потім я вже буду в іншому емоційному стані. Так з'явилася серія робіт "Повітряні тривоги": там десь вибухи, а я тут щось на підлозі малюю.

Взагалі для вас мистецтво — це про натхнення, якусь емоцію чи про рутину, дисципліну?

І те й інше. Дисципліна допомагає: хай там як, але ти ходиш на роботу, ставиш собі певні межі — дисципліна обов'язкова, інакше просто розвалишся на шматки.

Але якщо нічого не робити, то й натхнення не прийде. Це не те, що на тебе раптом щось спустилось і ти швиденько щось намалював.

А що ви робите в моменти вигоряння, коли нічого не хочеться?

Ой, це так важко! Я просто намотую кілометри Києвом — до того, що втомлююсь. І так може бути й місяць. От зараз у мене такий період: я відчуваю, що поки не можу писати. Ну й ходжу, як дурна. (Сміється.)

Бо в процесі десь щось побачу — саме тому Київ завжди рятував мене в таких ситуаціях. А коли ти, наприклад, зробив серію картин чи приїхав з пленеру емоційно виснажений — ти ж не можеш постійно бути на високій ноті — треба якусь паузу зробити.

Хейтери й "голі королі"

Зараз у Києві просто вирує мистецьке життя — стільки виставок!

Насамперед підтягнулась цікава молодь, у якої свій досвід переживання війни, і це їхній початок кар'єри. Тож зараз у нас просто якийсь Ренесанс — багато виставок, багато цікавого.

Ви свого часу були новаторкою в живописі. А сьогодні все розумієте в сучасному мистецтві?

Ні, не можу сказати, щоб був широкий спектр робіт, якими я захоплююсь. Справжнє мистецтво мене одразу вмикає, торкається. А я часто залишаюсь байдужою до певних сучасних робіт — і не тому, що вони погані. І іноді мене не вистачає на те, щоб трохи затриматись, подивитись ближче картину чи відео, прочитати, а що ж автор хотів сказати — я все ж емоційніша людина. Але із задоволенням плаваю в цьому морі сучасного різноманіття.

А є в сучасному мистецтві "голі королі", на ваш погляд?

Та багато! Та й у класичному теж — є просто імітація творчості, заробітчанство. На "концептуальності" можна замкнути що завгодно. Але людську поведінку видно й у мистецтві.

А як ви ставитесь до цифрового мистецтва?

Поки що воно мене не торкається. Хоча розумію, що це може бути інструментом, як-то живопис чи графіка. Але це не мій інструмент.

У вас є учні?

Ви знаєте, це все ж окрема професія. Колись були: іноді друзі просили підготувати дітей до вступу. Але зараз я відмовляю, бо багато в це вкладаюсь і потім тиждень не можу включитися у свою роботу. Хоча є художники, які цим обміном надихаються.

А я надихаюсь поруч із майстернею, біля Інституту автоматики, де збираються молоді художники — ходжу до них щось подивитись, щоб трохи налаштуватись на роботу. В мене там багато друзів, вони й до мене у майстерню приходять.

А є у вас фанати й хейтери?

Мабуть, є. Я ж іноді читаю коментарі про себе — є і хейтери, і прихильники. Але мене негативні коментарі не торкаються — я ж не буду вже переписувати картину чи щось із нею робити. Якщо кажуть: "Та що ти оце робиш! Оце у твоїй картині — від Матісса, це — ще від когось", а десь ще хтось щось побачив. І що мені робити з цією інформацією? Почитала — і все.

Ви завжди казали про себе як про художницю, роботи якої мають приносити радість. Чи змінилося це під впливом війни?

Я пам'ятаю цю фразу, але вона більше про сприйняття людей. Чомусь навіть, якщо я задумала емоційнішу роботу, чорно-білу, скажімо — в мене ж різні були твори, — і мені здається, що це щось дуже трагічне, люди все одно сприймають це через призму радості. Я з цим змирилась і вирішила, що нехай так і буде.

Сьогодні, коли ви дивитесь на свої перші або давні роботи, що думаєте?

Що то вже й не я — настільки все змінилось. Щось мені подобається, я думаю: "Ну, в цілому непогано". Але розумію, що так я вже ніколи не напишу. Тому поважаю свої ранні роботи, навіть якщо там щось і не дуже мені подобається. І потім, все ж цікаво подивитись, як ти еволюціонував за цей час. Іноді роздивляюся якісь серії й думаю: "Такі нюанси я виписувала, такі якісь дрібнички!" Зараз просто не можу цього робити: інший емоційний стан.

Що вам сьогодні приносить найбільшу радість?

Відсутність обстрілів, коли можна просто прийти у майстерню, попрацювати й не боятися. Це зараз така дорогоцінність!

Ви ж продаєте свої роботи — для вас важливо, хто їх купляє? У кого вони висітимуть?

Цікавий факт із цього приводу: коли у нас був будівельний бум, багато нових інтер'єрів з'являлося, багато хто з архітекторів брав мої роботи на продаж. І жодного разу ніхто мою роботу не купив — не вписувались мої картини в жоден інтер'єр.

Купують під час особистого контакту, коли людина бачить інші мої роботи, розуміє мене, мою емоцію. А хтось не реагує на мої картини, не сприймає їх — ну, і це нормально, нічого страшного.

Яка з ваших виставок, яких було вже дуже багато, для вас досі найбільш пам'ятна?

Завжди та, що відбулася нещодавно. Але 2018 чи 2019 року була в Музеї Києва велика виставка "Свята та будні" — така собі ретроспектива моєї творчості, загальний погляд на все зроблене. І вийшла певна картина нашого життя. Мені теж було цікаво отак все об'єднати і подивитись на це зі сторони. Виставка "Варта", що нещодавно відбулася в галереї "Містріка", теж дуже цікава: у ній мої ранні роботи були поєднані з останніми, і це теж замкнуло певне коло. Мені самій це було цікаво.

Як вважаєте, ваші роботи стануть літописом київської історії?

Хто ж знає? Всяке буває — скільки історій про те, як когось забули, а хтось за якийсь час повернувся на художню сцену. Та це вже і не моя історія — навіщо мені про це думати?

Ви вже думали, про що напишете після перемоги? Майдан чи Хрещатик?

Напевно, все ж таки Лук'янівку — бо саме тут я пережила всі найгостріші події війни — це була моя точка і страху, і болю, і життя. Думаю, у всіх буде неймовірний сплеск емоцій, і на Лук’янівці теж святкуватимуть — от це й намалюю.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter