"Київ, що тримається", Міла Потапова (KYIVNESS)
Колаж: "ТиКиїв"
"Київ, що тримається" — відкриті інтерв'ю про важливих для столиці людей, які розповідають про свої правила збереження сил і віри у важкі для українців часи, та допомагають іншим.
Цього разу гостею проєкту стала Міла Потапова — волонтерка фонду Save Ukraine Life, продюсерка KYIVNESS, засновниця кафе та галереї "Ангар".
У четвертому випуску ведучий "ТиКиїв" Нікіта Добринін зустрівся з Мілою у студії Senator і поговорив про її волонтерську діяльність, розвиток одного з найпопулярніших івентів Києва та особисте життя героїні.
Подивитись повний випуск можна тут, а для тих, хто краще сприймає текстовий контент, ми публікуємо розмову окремо.
Нікіта: Знаю, що з тобою непросто домовитися про зустріч.
Міла: Є таке.
Нікіта: Мені цікаво дізнатися дещо про тебе у форматі бліц.
Міла: Добре.
Нікіта: Якби в тебе була можливість щось змінити у своєму житті, що це була б за подія?
Міла: Напевно, я б нічого не міняла. Мені абсолютно подобається моє життя, те, чим я займаюся, і що відбувається. Звісно, в контексті нинішньої реальності хочеться Перемоги, не хочеться війни. Це єдине з глобального, що спадає на думку.
Нікіта: Якби ти могла зараз дати поради собі молодшій, що б це були за поради?
Міла: У мене було досить активне молоде життя. Я багато чого спробувала. Мабуть, я б порадила собі ще більше пробувати різного нового, погоджуватися на будь-які авантюри.
Нікіта: Тобто ти скоріше прибічниця того, що варто спробувати й пожалкувати?
Міла: Та, звісно, треба пробувати — 100 відсотків.
Нікіта: У тебе є хтось чи щось у житті, з чим ти себе асоціюєш?
Міла: Якщо глобально взяти, то я себе асоціюю конкретно з Києвом. Київ — це 100 % про мене. Це перша і, мабуть, єдина асоціація, яка мені зараз спадає на думку.
Нікіта: Якщо ти себе асоціюєш із Києвом, то яка ти частина Києва? Можливо, конкретна вулиця чи будівля?
Міла: Це змінюється. В якийсь період життя я себе стійко асоціювала з Рейтарською. Дуже любила цю вулицю, максимально багато часу там проводила. Зараз я виросла, тому я б більше себе асоціювала з Печерськом, Кловською. Тобто такий максимальний центр нашого міста.
Нікіта: За який вчинок у своєму житті тобі, можливо, зараз було б соромно?
Міла: Немає таких вчинків. Взагалі не соромлюся. Насправді дуже пишаюся всім тим, що відбувалося і відбувається в житті. Я дуже свідомо ухвалюю рішення, тому б не сказала, що є якісь такі вчинки.
Нікіта: З якою піснею чи відео ти себе асоціюєш?
Міла: Це складне питання. Дуже важко зараз відповісти, оскільки я меломан. Дуже люблю музику, постійно ходжу на концерти, коли маю таку змогу, відвідую різні музичні фестивалі. Взагалі музика багато для мене значить. Тому важко виділити якусь одну пісню або один кліп, з яким себе асоціюю. Наразі готуємо різдвяну подію і до неї у нас основний трек — це Space Oddity Девіда Бові. Тому на думку спадає саме цей виконавець і цей трек. Але, звісно, люблю різні музичні прояви.
Нікіта: Чому саме Київ?
Міла: Мені подобається це місто. Воно велике, стрімке. Подобається ритм міста, люди міста. Мені взагалі подобається український, так би мовити, менталітет. Те, як формуються у нас ком'юніті. Мені тут комфортно як особистості, тому для мене це стовідсотковий метч.
Нікіта: Є якась асоціація, типу для тебе Київ — це?
Міла: Зараз Київ — це комфорт для мене.
Нікіта: Навіть в умовах війни ти себе тут почуваєш значно комфортніше, ніж почувалася б деінде?
Міла: Це може бути тільки гіпотеза. Я не знаю, як би я себе почувала десь. Але зараз чітко знаю, що мені в Києві комфортно. Проявляюся так, як мені зручно. І мені, безумовно, подобається те, що навіть зараз, в умовах війни, я можу робити, вкладати, реалізовувати.
Нікіта: Як прийшла ідея проєкту KYIVNESS?
Міла: Отже, KYIVNESS існує п'ять років. Це така досить камерна міська подія, але відома, має вже вагу в нашому місті. Проєкт почався п'ять років тому, а я прийшла у нього чотири роки тому. Тобто я співпрацюю з KYIVNESS чотири роки. Засновницею є моя колега Олена. Вона зараз не в Україні, тому працюємо, як ми шуткуємо між собою, 24 на 7 через різні часові пояси. Я працюю вдень — у неї ніч, і отак по колу. Ми, виходить, що працюємо весь час.
Нікіта: Давай пояснимо — Олена Айгенманн, правильно? Вона привезла цю ідею KYIVNESS з Америки.
Міла: Так.
Нікіта: А в чому була така оригінальність цієї ідеї, що її потрібно було запозичити звідкись?
Міла: Я не знаю, наскільки потрібно було запозичити, але народилася ця ідея в Олени, коли вона бачила великі або невеликі камерні ярмарки, маркети, вінтажні маркети, які уже набули масштабу і розмаху в Америці. У нас подібних подій не було на той момент. Подібної культури навіть не було. І тому, повернувшись в Україну, Олена з друзями провели перший KYIVNESS у Blur на Мечникова. Це не була від початку бізнес-модель з командою, стратегією розвитку. Це була зовсім маленька камерна подія. Людям сподобалось. І потім уже це переросло із просто фанової задумки, вибудувалося в цікаву міську історію.
Нікіта: На якому етапі ти приєдналася до команди? Тоді якраз у Blur чи це було пізніше?
Міла: На рік пізніше. Я знала, що існує KYIVNESS, їх на той момент пройшло шість чи сім за рік. Тобто вони проходили десь раз на квартал. Я знала, що існує такий маркет, я за ним стежила. Взагалі подобалась ідея того, що це маркет, вінтаж і локальні бренди, естетика. І Альона анонсувала, що їм хтось потрібен у проєкт. Я вже навіть не пам'ятаю хто. Мені здається, що не було формулювання "продюсер". У мене тоді було трішки часу і я подумала: "Клас, я можу цей проєкт вмістити у свої трішки часу, це було б цікаво". Ми з нею зідзвонилися, поспілкувалися, і я почала працювати. Ось так і склалася наша співпраця.
Нікіта: Ти правильно говориш, що не пам'ятаєш, там шукали продюсера чи не продюсера. Тому що, мені здається, на той момент у тебе ж не було навіть продюсерського досвіду як такого.
Міла: Ні, я на той момент була саме за бренд.
Нікіта: Тобто тобі було без різниці, ти хотіла просто з ними працювати? Не було страху, що ти зайдеш і щось не вийде?
Міла: Ні, взагалі не було такого. У мене ж досвід досить великий. Я до того працювала довго в ритейлах на топпозиціях, і тому у мене взагалі не було страху, що щось не вийде у проєкті KYIVNESS. Тому що мені загалом зрозуміла структура бізнесу — як працюють люди, як їх мотивувати, як усе зібрати докупи, відресьорчити, і всі ці процеси. Пам'ятаю перший маркет, який я робила. Ми його робили в Українському домі. Це був величезний масштаб, понад 80 брендів. Для KYIVNESS це багато. Ми ставили сцену й у нас брали участь fusionjams. Ми тоді зробили Gem Sessions, були музиканти, вони імпровізували на великій сцені. Тобто це все було дуже масштабно і дуже красиво. Гарна вийшла подія. Багато було підготовки, але це було дійсно дуже гарно.
Нікіта: У чому філософія KYIVNESS? Чим це відрізняється від інших проєктів?
Міла: Ідея полягає в тому, що це курований маркет, де ми збираємо різноманітні проєкти від вінтажних до локальних, ставимо лайнапи ідейно близькі нам по духу, збираємо ком'юніті людей, які розуміють цінність цих брендів, вінтажу, покупки та підтримки вінтажних проєктів. Це така маленька камерна тусовка для молодих і прогресивних.
Нікіта: Я знаю, що ти дуже ретельно підходиш до вибору локації. Де буде проходити наступний KYIVNESS? І власне, коли ти обирала цю локацію саме зараз у Києві, чим ти керувалася і чому визначили, що саме тут все має проходити?
Міла: На цій локації ми вже не вперше працюємо. Це вже наш, мабуть, п'ятий чи шостий маркет саме у цій локації. Вона розташована, по-перше, в центрі, по-друге, має історичне підґрунтя. Колись це був ресторан "Динамо" — дуже красивий, має чудову історію, Йосипом Каракісом був відбудований ресторан ще у 1930-ті роки. І зараз це все переродилося у дуже красивий естетичний коворкінг. Маша Шубіна робила дизайн цього простору, який ідейно дуже підходить нам, тому KYIVNESS проходить тут.
Нікіта: Чи дослухаєтесь ви до думки людей, які приходять сюди чи виказують, наприклад, "ми хотіли б це або ж можливо це змінити"? Чи працює така комунікація, чи ви пропонуєте просто свої ідеї?
Міла: Це в комбо працює. По-перше, це ідеї від моєї колежанки Олени, яка надихає цей проєкт різними новими досвідами. І по-друге, це постійна комунікація з резидентами маркету. Чого б хотілося, які б формати хотілося, чого не вистачає. Постійна комунікація з нашими гостями також. Я регулярно перебуваю на локації, працюю на різних зонах, намагаюся знайомитися з гостями, дізнаватися, що їм хочеться, яких проєктів їм хочеться, яких форматів. І, звісно, ми це все аналізуємо, враховуємо і видаємо ще кращий едішн.
Нікіта: А чим відрізняється сьогоднішній KYIVNESS, на який ми приїхали, від усіх попередніх?
Міла: По-перше, це різдвяний KYIVNESS, який ми проводимо дуже рано. У грудні люди у нас не звикли так завчасно готуватися до Різдва. Попри те, ми вирішили провести саме в ці дати, на початку грудня. Зробили такий святковий едішн, усі бренди прикрасилися в різдвяну тематику. Особливий цей едішн ще тим, що це останній у Києві KYIVNESS у цьому році. Більше ми не будемо проводити у 2023-му. Наступний у Львові відбудеться, і потім у Київ уже повернемося у 2024 році.
Нікіта: А як ти бачиш подальший розвиток KYIVNESS, яким він буде? Тому що впевнений, що в тебе є багато ідей, як його змінювати, розвивати, оскільки всі ми змінюємося, розвиваємося, зростаємо, дорослішаємо. Як буде дорослішати KYIVNESS?
Міла: Зараз, поки що, KYIVNESS залишається таким, як він є, і в такому форматі, як він є. Тобто це офлайн-подія і фокус на офлайн. У майбутньому, можливо, зміститься фокус більше на онлайн і на медіапрояви, тому що у KYIVNESS є сайт, й іноді ми експериментуємо з бліцпроєктами, бліцінтерв'ю. Трішечки розказуємо про героїв, про містян, про цікаві проєкти, про щось таке, що відбувається. І це для нас також цікавий вектор розвитку. І таким сайд-проєктом зараз став LVIVNESS, який також виник ось буквально недавно.
Нікіта: Чи відрізняються ці проєкти? Вони для тебе схожі чи абсолютно різні при тому, що назва у них співзвучна? Який він, LVIVNESS?
Міла: LVIVNESS — це такий же проєкт, як і KYIVNESS. Тобто він за своєю структурою такий самий, просто проводиться у Львові. Як відповідь на запит людей, які постійно нам пишуть з різних міст: "Приїжджайте і проведіть у нас який-небудь NESS". І ми обрали Львів, звісно, тому що зараз це таке найбезпечніше місце в Україні, там досить багато людей, багато хто туди переїхав, і це така українська культурна столиця.
Нікіта: А от саме маркет і те, що там продають — що представлено на LVIVNESS? У чому відмінність?
Міла: Трішки менше вінтажних проєктів і більше локальних. Трішки більше проєктів про українське здебільшого у Львові.
Нікіта: Про етніку?
Міла: Так. Тому що воно там у більшому попиті, можна так сказати. У Києві більш популярні й цікаві гостям streetwear-проєкти, якісь там нішеві пахощі, аромати — щось таке стараюсь тут віднайти. У Львові проєкти більше про етніку, про сімейність. Оскільки й гості, які почали приходити у Львові, сім'ями приходять. Тут у Києві такого немає.
Нікіта: LVIVNESS — це буде постійний проєкт? Він буде повторюватися чи це якась експериментальна поки що версія — виходити й на інші регіони, окрім Києва?
Міла: Зараз ми будемо робити третій LVIVNESS. Утретє він буде проходити 23-24 грудня і поки що це тест, тому що за один-два-три маркети дуже важко зрозуміти взагалі, чи потрібен місту маркет такого формату, чи знайшли ми свого гостя, лояльних гостей тощо. Тобто це процес і його потрібно простежити для того, щоб далі ухвалити рішення, чи буде цей проєкт продовжувати жити в цьому місці. Поки є план його продовжувати, розвивати, будувати там свою аудиторію довкола проєкту, знаходити свої бренди та локації, в яких можна проводити.
Нікіта: А є плани, наприклад, іти в інші міста і відкривати, керувати подібними маркетами в тому ж Харкові чи Дніпрі?
Міла: Поки що ні. У наступному році ми точно не будемо створювати через обмежений ресурс команди. Адже Київ і Львів робити зараз — такий трішки челендж. Це не неможливо, але відчувається більше навантаження. І в інших містах це також поки що не планували. У нас був уже досвід проведення в Одесі. Ми там тричі робили KYIVNESS, було класно.
Нікіта: Але в Одесі був саме KYIVNESS, а не ODESANESS?
Міла: Так, саме KYIVNESS, ми тоді не грали з назвою. Було кльово. Одеса прекрасна, дуже архітектурно красива. Зараз, звісно, в Одесу ми не поїдемо через війну, при цьому інші міста ми поки також не зважували для проведення.
Нікіта: Тобто це саме через безпеку?
Міла: Так.
Нікіта: Тобто якби не війна, то?
Міла: То можна було б. Звісно, влітку в Одесі щось проводити дуже круто.
Нікіта: Ти у стосунках з Олексієм Сєріком. Він керівник будівельної компанії "Торговий дім Спарта" і засновник SPARTA RUNNERS CLUB. Як ви познайомились?
Міла: На пробіжці, звичайно. Ми почали бігати разом і так познайомилися.
Нікіта: А з чого почалося це знайомство? Там багато було людей, я впевнений. Чому саме він, чому саме ти, яким чином ви зійшлись?
Міла: Не знаю, як тобі сказати. Так склалося, що почали зустрічатися.
Нікіта: І скільки вже разом?
Міла: Уже чотири роки.
Нікіта: Непогано почали зустрічатися.
Міла: Так.
Нікіта: Чи є у вас час на вас двох?
Міла: Ну, якийсь час, звісно, намагаємося виділяти, але я — 100 відсотків трудоголік. У мене дуже багато роботи, так само як і в Олексія. Тому, коли знаходимо сумісні точки дотику, стараємося проводити час разом — ходити в кіно, на якісь прем'єри, вистави. Якесь таке культурне дозвілля, безумовно, проводимо разом.
Нікіта: А біг?
Міла: Бігаємо зараз не разом, тому що різний рівень підготовки. Олексій дуже багато тренується і тренується на результат. Я більше бігаю для підтримання себе в тонусі, тобто в більш лайтовому режимі.
Нікіта: Зараз часто зустрічаються такі маркери в бізнесі, як "на часі", "не на часі". Кожен сам собі це вирішує. Чи не закидали вам щодо того ж KYIVNESS, LVIVNESS, що "не на часі" зараз робити це, не потрібно, не актуально?
Міла: Звісно, іноді прилітає такий фідбек, особливо на початку. Коли ми почали робити перші KYIVNESS під час війни, хтось коментував, десь були такі фідбеки: "Що це ви тут влаштовуєте маркет. Люди якось фенсі одягаються і приходять до вас. Хіба це зараз розумно?" І в мене відповідь одна на це — ми даємо бізнесам змогу працювати в одному маркеті.
Нікіта: Ти думаєш, це зараз важливо — продовжувати працювати?
Міла: Так. В одному маркеті у нас має можливість взяти участь до 50-60 брендів. Це для них платформа для розвитку і для продажів. І це дуже важливо. Відкинемо те, що люди можуть прийти, гарно одягнутися, провести час. Але те, що ці бізнеси, підприємці, маленькі бренди мають можливість виходити, проявляти свій бренд, розвивати його — це важливо.
Нікіта: Я впевнений, що ми про це маємо з тобою поговорити. Про війну, про початок війни. У кожного 24 лютого було, з одного боку, однаковим, а з іншого — у всіх абсолютно різні історії. Як почався твій ранок 24 лютого?
Міла: Я якраз була у підготовці чергового KYIVNESS. Він мав відбутися на початку березня, тому це була вже така активна фаза підготовки.
Нікіта: Майже все готово. Тобто ти вже розумієш, що, де, коли?
Міла: Так, звісно. Я розумію локацію, учасників. І от активна підготовка йде, команда готова, всі готові. Я просто прокинулася — не від дзвінків. Тому що я завжди зам'ючую телефон на ніч, бо вночі також дуже багато людей мені пишуть. Отже, я просто прокинулась десь о сьомій ранку і вже дізналася, що почалася війна.
Нікіта: В мене якраз була історія про знайому, але я думав, що вона єдина в Києві, яка прокинулася десь близько обіду. Вона на Саксаганського живе в центрі. І вона нічого не знала. Телефон теж був зам'ючений.
Міла: Я взагалі поринаю в роботу, я дуже працездатна людина, багато працюю — і все інше якось так трішки залишається на бекфоні. Звісно, я цікавлюся всім, що відбувається і в місті, і в політиці, і в культурі — в усьому. Але для мене основний фокус — це робота. Тому, коли у мене був у січні маркет, до мене підійшла одна з учасниць, грузинка, і вона каже: "Міла, почнеться війна". Я кажу: "Саломе, не переживай, війни не буде. Про що ти взагалі говориш?"
Нікіта: Всі знали й вірили, окрім нас.
Міла: Я прокинулася і думаю: "Боже, я ж пообіцяла Саломе, що війни не буде, а тут оголосили війну". Мене цей факт дійсно засмутив, бо я думаю: "Я ж свої обіцянки маю виконувати, і тут таке". Я прокинулася — війна. І одразу потрібно було ухвалити рішення, що ми скасовуємо KYIVNESS. Сповістити всю команду, всіх резидентів, усім повідомити, що все буде окей, щоб вони не переживали. Це такий процес: ти завжди трішки психолог для всіх, з ким співпрацюєш. І я розуміла, що нікуди не їду, залишаюся в Києві, живу на Кловській тут у найвищому будинку. У нас в Україні він, здається, найвищий. І з вікна, звісно, було видно все. Тобто у тебе на долоні все, що відбувається. Три дні були якісь такі незрозумілі — куди рухатися, що робити, з Києва не виїжджаю, машина на напівпустому баку. Після цього з'явилася звичка завжди заправляти машину дуже своєчасно. І десь із третього дня я почала волонтерити. Перші пів року в мене так і пройшли у волонтерстві.
Нікіта: Був якийсь найстрашніший або ж найскладніший момент за цей період війни для тебе особисто?
Міла: Загалом було непросто. Я волонтерила. Спочатку Саша Купер написав, що потрібна допомога з їжею. І ми почали дуже активно розвозити з великою командою цю їжу військовим, лікарням. Було непросто чути ці історії, які розказували військові та просто громадяни, містяни. Потім, коли звільнили Київську область, ми одразу почали розвозити туди продуктові набори. І особливо боляче та неприємно було бачити стареньких людей, які не в змозі виїхати. Було боляче чути їхні історії, як їм було важко, тяжко, як вони такого не очікували. Що хтось це переживає не в перший раз. Тому були психологічно непрості моменти. Але загалом дуже сильно підтримує те, що ти постійно в дії, робиш щось корисне.
Нікіта: Тобто навіть війна і зміни в плані з KYIVNESS — це для тебе не стрес?
Міла: Це стрес, який я дуже спокійно переживаю. Це такий стрес, але він для мене проходить рівно.
Нікіта: Під повномасштабного вторгнення ми з тобою якраз говорили про буст, який відбувся в підприємництві. Чи помітила ти цей буст і те, що змінилося в самому KYIVNESS? Відображення не просто в кількості, а в тих брендах, з якими, можливо, ти працювала?
Міла: Звісно, всі стали більш свідомими, і тепер майже у всіх брендів, з якими я працюю, можна зустріти відкриту позицію щодо донейшенів, підтримки, відрахування відсотка на наших військових. Це така одна зміна, яку я простежила. В іншому — ні в якості, ні в якихось показниках бренди нічого не втратили, і це дуже круто. Тобто з війною взагалі не погіршилася ні презентація, ні естетика брендів. Хоча здавалось би, що можна тут трішечки списати на те, що йде війна, тому ми не можемо бути високого рівня якості. Це зовсім не так. Тобто у нас максимально зібрані люди, підприємці, які попри війну роблять свою справу дуже класно.
Нікіта: Війна взагалі нас багато в чому змінює. Я і всі, думаю, хто слідкує за тобою, помітили, що і в тобі війна багато змінила. До війни ми багато писали постів, сторіз російською мовою. Це не означає, що до того ми не спілкувалися в соцмережах українською. Просто її було набагато менше. Потім її стає більше. І це у твоїх соцмережах теж відобразилося. Чому прийняла таке рішення? Це був тиск з якоїсь сторони — твоїх близьких, друзів? Це було твоє бажання? Чи ти просто чекала слушного моменту, коли б це зробити?
Міла: Я дійсно спілкувалася до війни російською мовою. Я взагалі з Харківської області, навчалася російською. І в ті часи, коли я там ходила в школу, у східному регіоні, скажемо так, це було навіть не окей спілкуватися українською мовою. Тобто всі спілкувалися російською, і ти супер не такий якийсь, якщо починаєш спілкуватися українською. Раніше так було. Тому я була вирощена на такій російській мові.
Нікіта: Класичній літературі.
Міла: Так. Потім я переїхала до Києва. Тут у мене навчання здебільшого було англійською й українською. А в гуртожитку я жила і дружила з дівчатами із західної України, і мені здається, завдяки їм я вивчила українську мову. Але перейшла на українську дійсно з початком війни, тому що стало все на свої місця. Стало зрозуміло, що ти більше не можеш продовжувати говорити, писати, транслювати свої думки російською, тому що це прояв, який уже не сумісний з реальністю наших днів.
Нікіта: Чи складно тобі було перейти на українську?
Міла: Трішки було незвично, як і написати перший пост українською. Але потім звикла. І все ком'юніті, всі мої друзі також перейшли на українську. І в роботі все так органічно перейшло на українську. Тому зараз абсолютно ок.
Нікіта: Що б тоді порадила тим, хто хотів би перейти на українську, але ще цього, можливо, не зробив? Або ж вагається. Такий: "Ну мені і так, і так окей".
Міла: Звісно, переходити на українську мову! Проте потрібно починати поступово, з якихось невеликих проявів. Наприклад, хоча б у переписці. Мені здається, що я почала свій перехід саме з переписки і зараз, навіть якщо хтось мені пише російською, завжди відповідаю українською. Я б порадила людям переходити, звісно, бо це важливо і це має стати нашим ДНК. Ну, тобто це нормально — говорити своєю мовою.
Нікіта: У мене було до тебе запитання, але воно частково вже і закрите. Чи має мова значення?
Міла: На 100 відсотків має. І це повинні зрозуміти всі. Не примусово. Я проти того, щоб хейтити людей, які говорять російською, якось кенселити їх у суспільстві. Я проти таких проявів. При цьому я за нормальне виховання, пояснення. Прикладне пояснення, чому ми маємо спілкуватися українською мовою. Бо ми мусимо — це дійсно так.
Нікіта: Скажи, якщо ти будеш себе оцінювати, ти більше про стосунки чи про бізнес?
Міла: Я більше про роботу.
Нікіта: А що тобі цінно тоді у стосунках з твоїм коханим? Що ти найбільше в цьому цінуєш? Простір, можливо, який в тебе є для роботи, який залишається? Чи якісь інші якості?
Міла: Для мене класні стосунки — це свобода. Свобода росту, розвитку. І такий дуже усвідомлений підхід. Тобто це розуміння того, що ви розвиваєтеся разом, можете розвиватися в різних напрямах, у кожного є свої цілі, амбіції. Для мене ніколи не існувало оцієї історії "дві половинки". Я не адепт цієї штуки взагалі. Тому я вважаю, що класні стосунки — це стосунки, коли ти сам як особистість розвиваєшся, кайфуєш від себе.
Нікіта: Тобто ти говориш, мені здається, про якісь партнерські стосунки?
Міла: Більше так.
Нікіта: Просто ви домовляєтеся — "нам краще разом, ніж окремо, але ми в принципі можемо і так".
Міла: Це не зовсім "домовляєшся", але в якомусь сенсі так. Це таке партнерство — комфортне, класне, коли вам кльово разом.
Нікіта: До речі, ти зі своїм хлопцем стали хорошим прикладом. З перших днів війни ви зайнялися волонтерством. Нагадай, в чому воно тоді полягало, з чого ви розпочинали?
Міла: Розпочинали з того, що доєдналися до цієї великої формації "Київ Волонтерський" і почали розвозити продуктові набори. Потім паралельно на мене почали виходити міжнародні ЗМІ, які хотіли якихось інтерв'ю, щоб взагалі зрозуміти, що відбувається в Києві.
Нікіта: І як ти з цим була?
Міла: Я з цим була супер. Я організовувала їм інтерв'ю.
Нікіта: Тобто це були інтерв'ю не з тобою персонально?
Міла: Зі мною також, але вони були постійно, прям через день, умовно кажучи, "розкажи, що у вас відбувається". І я от розуміла, що я суперспокійно, суперадекватно все висвітлюю — там за вікном вибухи, а я розказую, як все норм, ми будемо триматися. І тому я намагалася додати до цих інтерв'ю ще людей. Із Сашею Купером організовувала інтерв'ю. З "Києвом Волонтерським" також. Передавала ці контакти, щоб більше людей могли поділитися тим, що відбувається в Україні, як це для них. Не тільки на моєму власному прикладі. Потім після того, як ми волонтерили з "Києвом Волонтерським", паралельно до нас звернулися із Київської області адміністрація. Визволили якраз Горенку, Мощун — всі ці маленькі містечка і села. І ми почали в них возити продуктові набори.
Нікіта: Ти разом зі своїм хлопцем створила громадську організацію Save Ukraine Life. Про що ця організація і кому вона допомагає?
Міла: Вона була створена під час війни. В цьому була тоді гостра потреба. Зараз мій фокус не на розвитку організації. Бо я займаюся іншими речами здебільшого. Але, звісно, якісь процеси, ось, наприклад, як привезти авто — це правильно оформити саме через громадську організацію. Тому організація існує, але її активна фаза була на початку війни, перші шість-вісім місяців.
Нікіта: Кому конкретно допомагала ваша організація? Чи, можливо, це якісь міста, села, не знаю там, якщо це військові, з ким ви співпрацювали?
Міла: Здебільшого це ось бабусі, дідусі, які не могли собі самі допомогти. Особливо на початку війни, коли нічого ще не працювало, ніхто не міг їм там якусь пенсію привезти або продукти. Тоді був фокус на допомогу саме цим людям, стареньким, які знаходяться в Київській області.
Нікіта: А ти кажеш, що якісь збори у вас йшли легше, а якісь складніше. А як зараз ти відчуваєш? Ну, наприклад, по Save Ukraine life, по своїй організації, наскільки люди втомилися від війни, втомилися допомагати одне одному?
Міла: Ну трішки є таке, звісно. Зараз всі максимально креативно проявляються для того, щоб реалізувати ці збори.
Нікіта: Знімають відео різні, це круто. Волонтери організовують якісь стріми, шоу-програми. Я теж вважаю це потрібним, але от психологічно?
Міла: Психологічно люди втомилися, так. Вже пройшов певний час і всі адаптувалися, всі зрозуміли, що попри те, що йде війна, у тебе є свої якісь потреби, бажання, цілі й так далі. Тому у тебе немає фокуса на 100 %, наприклад, на поміч, що також абсолютно нормально.
Нікіта: Як ти думаєш, чи можна це якось вирішити? Ну от просто, на нашу таку звичайну думку? Чи тут потрібно просто змиритися з тим, що ми всі люди?
Міла: Вирішити, що саме?
Нікіта: Додати якийсь такий буст, знаєш в цю ситуацію, щоб люди знову захотіли допомагати, сильніше захотіли. Чи це вже реально люди стомилися і дайте їм відпочити?
Міла: Реально люди стомилися та адаптувалися. Я вважаю, що це взагалі має виховуватися, бо це процес. Для нас зараз хороший досвід, коли ми як нація можемо стати сильніші, розумніші й у нас можуть нові звички з'явитися. Тому що за кордоном, скажімо, допомагати, волонтерити — це така гігієнічна норма, а у нас це лише зароджується. Люди до неї звикають. Комусь воно незрозуміло, навіщо? Тому це лише зараз процес, який ми проходимо. Якось його підбустити, пришвидшити? Мені здається що ні, не вийде. Ми просто маємо прожити ці етапи.
Нікіта: Ти стала героїнею відеопроєкту швейцарського режисера u4ukraine, розкажи як відбулася ваша комунікація і про що твоя участь у цьому відеопроєкті?
Міла: З Марком, який заснував u4ukraine ми знайомі ще з Рейтарської, з моєї любові до Рейтарської. Ми дружимо, я дуже люблю Марка давно та Олю, його дружину. І коли почалася війна, Марк, який на мене підписаний в соцмережах, бачив, що я нікуди не їду, і він почав зі мною зв'язуватися і казати, що це дуже важливо, щоб я взяла участь в його проєкті u4ukraine, розказала, що відбувається, як це відбувається, зняла відео. Я ж постійно їздила по Києву, багато мені людей писали, що "так круто, що ти знімаєш сторіз, так круто, що ти показуєш Київ, він такий пустинний, сумний, але бачити рідні вулиці це дуже важливо". Ну й ось Марк також бачив, чим я займаюся, де я знаходжуся, і запросив мене долучитися до цього проєкту. Звісно, я погодилася, тому що це благодійна історія і для мене вона була важлива, зрозуміла. Таким чином я взяла участь в цьому проєкті. Мені потрібно було записувати відео, розповідати, чим ми займаємося, показувати кейси. От прямо в такому відеолайв режимі розповідати про те, що відбувається в Україні, як ми допомагаємо.
Нікіта: Оскільки в тебе є досвід і життя за кордоном, і подорожей, за останній час, що ти помічала, як іноземці реагують на Україну не з новин, а от просто персонально? Що вони говорять?
Міла: Дуже спокійно. Я два тижні тому повернулася з Будапешту, туди їздила забрати авто для наших військових, і зараз взагалі немає такого, щоб ти там сказав, що ти з України й у когось це викликало емоцію. Ця тема зійшла там на якісь такі вторинні, треті плани й тому немає такого, щоб вона була на слуху. Звісно, в перші дні війни це було дуже активно, мені писали всі, хто тільки міг. А зараз все дуже спокійно. Ну, тобто дійсно війна для них ввійшла в таку дуже спокійну фазу.
Нікіта: Спадає інтерес до України?
Міла: Так, абсолютно. І навіть у наших. Ну, от авто ми забирали — це також ком'юніті людей, яке живе в Будапешті, та допомогло нам купити його там. Вони самі коментують, що зараз люди, які змогли виїхати, звісно, вважають, що допомагати Україні класно і важливо. Але при цьому їм потрібно влаштовувати своє життя, купувати квартири десь за кордоном і якби інвестувати в себе, скажемо так, а не в Україну. Але, звісно, є і свідомі українці, які кажуть, що ні, ми будемо допомагати, продовжувати допомагати, скільки це буде необхідно і завдяки таким людям воно все і тримається.
Нікіта: Я теж так думаю, це безперечна шана тим людям, які свідомі, які, навіть знаходячись за кордоном, продовжують думати про свою країну. І, на щастя, на таких людях і тримається все, що відбувається. Ну, та вся допомога, яка йде нам за кордону. Про це варто говорити і нагадувати, але буквально вчора в мене була розмова зі знайомим, який волонтерить в Америці, який привозить дуже багато гуманітарки, прям літаками та пароплавами, привозить гуманітарку нашим військовим, і він каже: "просто дивлюся телевізор, раніше вмикаєш CNN і там з усього ряду новин було мінімум 10 новин про Україну, а зараз — це одна новина". Чому питаю? Це такий об'єктивний зріз значить відбувається — те, що ти бачиш серед своїх знайомих і те, що об'єктивно ти бачиш в новинах на екранах? Але ми змушені далі щось робити, все одно далі допомагати.
Міла: Так, про війну — це таке питання філософське. Я раніше працювала з Ліліт Саркісян, дуже ціную цю співпрацю. Ми три роки пропрацювали. Вона з Вірменії й дуже її любить, і я завдяки їй також полюбила цю країну. Вона розказувала про війну, яка у них іде, а я така думаю: "ну ок, щось там іде, якийсь там куточок". А потім, коли ти уже сам на собі відчув це, то зараз у мене кардинально змінилося взагалі ставлення і до війни, яка відбувається уже довгий час у Вірменії, і до того, що у нас відбувається. Тому, тільки відчувши на собі, можна якось з цим бути.
Нікіта: Міло, я тобі дякую за сьогоднішню розмову. Дуже змістовно, це перше. Скажу, що хочу побажати проєкту успіху, ну, а тобі якомога більше сил далі продовжувати займатися не тільки Києвом, але і Львовом й іншими містами.
