Крістіна Кісєльовайте — про професію театрального продюсера, створення КЇ FEST і феномен "Конотопської відьми"
Крістіна Кісєльовайте. Фото: пресслужба КЇ FEST
З 7 по 10 травня в Києві відбудеться новий театральний фестиваль КЇ FEST, організований громадською організацією KЇ PLATFORMA. Засновниця цих двох проєктів — театральна продюсерка Крістіна Кісєльовайте, що свого часу працювала з Театром ім. Івана Франка, Театром ім. Марії Заньковецької, Театром Лесі Українки й була директоркою Театру Ветеранів.
Ми поговорили з Крістіною про стан українського театру, його місце в світовій театральній спільноті й, звісно, те, що нас чекає на КЇ Fеst.
А купити квитки на фестиваль можна тут
Крістіно, здається, що під час війни в Україні, як це не дивно, почався театральний бум — ставиться багато знакових вистав, є театри, в які просто неможливо купити квитки. З чим ти це пов'язуєш?
Як не дивно, для мене як людини з театрального сектору поняття "театральний бум" є доволі незрозумілим. Я його не виключаю, але я не бачу суттєвих змін у системі: ані в зарплатах акторів, ані в ставленні до молодої режисури та жінок-режисерок, ані в збільшенні кількості складних тем у виставах. Саме це для мене могло б означати справжній театральний бум із реальним впливом на сектор.
Якщо ж говорити раціонально, то після початку повномасштабної війни з ринку зникли великі події — концерти, музичні фестивалі, які раніше збирали масову аудиторію. Театр став для людей альтернативою їм. Також спрацювала хвиля підтримки всього українського: з репертуарів зникла російська класика, глядач почав більше цікавитися українською.
Часто "бум" пов'язують із виставою Івана Уривського "Конотопська відьма". Але тут важливо розуміти, що, окрім сильної режисерської роботи, свою роль відіграв і фактор популярності виконавця ролі Дем'яна — Михайла Матюхіна, фронтмена гурту Schmalgauzen. Його аудиторія прийшла в театр, почала активно створювати контент у соцмережах, і це створило медійний ефект, воронку.
Тому медійний театральний бум, безумовно, стався. Великі видання почали шукати нові обличчя українського театру, на обкладинках з'явилися нові імена, на які звернули увагу. Але якщо говорити про якісні системні зміни в секторі — цього буму, на жаль, не відбулося.
Прийти до театру й подумати
Розкажи, як створювались КЇ PLATFORMA та КЇ FEST? Що принципово відрізняє цей фестиваль від інших театральних подій?
КЇ PLATFORMA і КЇ FEST — це моя відповідь на потребу створити в українському полі простір для дорослого, складного діалогу й показати театр як інструмент цього діалогу, як місце, де можна бути відвертим, чесним і прийнятим. Це і була основна мотивація.
У цих проєктах зібралися мій міжнародний досвід, надивленість і професійні контакти. Ключова відмінність КЇ PLATFORMA і КЇ FEST у тому, що це не просто театр, який створює контент, а інструмент, який може зміцнювати й змінювати сам сектор. Наразі аналогів цьому в Україні немає.
Як платформа ми працюватимемо з освітою офлайн разом із міжнародними митцями — у напрямках режисури, сценографії, світлового дизайну. Це наша системна діяльність. Також ми відкриті до колаборацій і копродукцій, зокрема, для реалізації складних вистав із потенціалом міжнародного турингу. Тобто це інструмент міжнародного театрального менеджменту і відкриття нових імен.
Як фестиваль ми не робимо просто свято театру — ця тенденція, як на мене, вже не актуальна. Для нас це можливість змінити оптику сприйняття театру глядачем. Я переконана, що не глядач формує запит — його формуємо ми, митці. Тому ми працюємо з територією спірних питань і обираємо театр, який готовий до відкритого діалогу. Саме тому аналогів цій події та діяльності в Україні наразі немає.
За яким принципом були обрані вистави, які цьогоріч візьмуть участь у фестивалі?
Тут все доволі просто. У програмі — лише прем'єри театрального сезону 2025-2026 років. І другий критерій — це вистави, які заходять на територію спірних питань. Тобто роботи, що виносять на сцену зіткнення з реальністю і пропонують способи її дослідження, щоб зрозуміти, яке майбутнє ми для себе формуємо.
Це також спосіб рефлексії над тим, що з нами сталося в минулому, щоб усвідомити, куди ми рухаємося далі. Це була основна логіка відбору всіх подій фестивалю.
Також важливо, що шість із семи вистав у програмі створені жінками. Для мене це принципово, адже в такий спосіб ми привертаємо увагу до робіт, які часто залишаються поза фокусом, але водночас є дуже якісними й можуть гідно представляти Україну як іноземній аудиторії, так і в діалозі з українським глядачем.
Ми свідомо обирали вистави, які не належать до категорії "прийти до театру, щоб відпочити". Це радше про "прийти до театру й подумати". Бо в нашому ритмі життя часто бракує чесного й відкритого простору для роздумів. А без цього ми не подорослішаємо. І саме театр сьогодні може стати таким місцем, де є можливість зупинитися і поставити собі важливі запитання: за чим ми біжимо і для чого?
Чи чекати нам цього року іноземних гостей?
Цього року ми, звісно, не без литовських гостей — я ж наполовину литовка і тісно пов'язана з литовським театральним сектором. Тому Литва стабільно підтримує мою діяльність як ідейно, так і фінансово. І важливо, що для країн Балтії наша ситуація зрозуміла — вони не мають тієї "втоми від війни", про яку часто говорять у Західній Європі. Тому їхня підтримка залишається однією з найсильніших.
Водночас я можу чесно сказати: ми запросили понад 200 іноземних гостей як глядачів фестивалю й отримали відповіді приблизно на 70% листів — нас привітали, але не висловили готовності приїхати. Це показує, що зараз найефективніша стратегія — моя особиста присутність за кордоном і пояснення того, як насправді працює театр в Україні, бо картинка з новин часто не відповідає реальності. Для багатьох сам факт того, що в нас відбувається театральне життя, вже несподіванка.
Цього року ми очікуємо 10-12 іноземних гостей, які вже підтвердили участь. Також активно працюємо з посольствами та культурними інституціями в Україні — вони відвідуватимуть події фестивалю. Окремо відбудеться проєкт за підтримки Посольства Литовської Республіки та Литовського культурного інституту на Кудрявці — це перформанс, який демонструє, як через музично-візуальні засоби можна працювати зі складними темами.
Паралельно ми вже ведемо перемовини щодо привезення наступного року масштабної європейської роботи. І найближчі пів року будуть присвячені системній роботі: запрошенням, бронюванню дат, руйнуванню упереджень про Україну і формуванню інтересу до нашого театру на міжнародному рівні.
І важливо додати, що ми є новими гравцями як на українському, так і на міжнародному ринку. Тому нам потрібен час, щоб вибудувати репутацію, інституційність, сталість і впізнаване ім'я. Це процес, який напряму залежить від часу та стабільного фінансування — і саме це наразі є нашим головним викликом. Над цим ми зараз і працюємо.
Що особисто для тебе хороший і поганий театр?
Я не мислю категоріями "хороший" чи "поганий" театр. Театр має бути різним — і він має на це повне право. Питання лише в балансі цієї різності: між розважальним і концептуальним.
І важливо, щоб цей баланс підтримувався не лише на рівні репертуару, а й на рівні фінансування. Тобто, щоб підтримка не концентрувалася переважно в державному секторі, а була рівнішою і для сектору незалежного. Бо саме незалежний сектор дуже часто створює проєкти з найбільшим впливом на розвиток української культури.
Навіщо театру продюсер?
Професія театрального продюсера для нас поки нова. Чи є театри, які відверто не розуміють, навіщо їм продюсер?
Вона, можливо, не нова, але досі малозрозуміла професія. У більшості державних і муніципальних театрів не бачать потреби в цій позиції, адже існує стала система, яка роками якось функціонує. Відповідно, немає запиту на більш активний, експериментальний і вільний розвиток, в якому продюсери могли б відігравати ключову роль — особливо ті, хто мислить ширше, за межами суто театрального процесу.
Водночас це зараз сильне поле для розвитку і свідомого вибору професії. Я очікую, що протягом найближчих років театральних продюсерів стане більше, і ця позиція з'явиться як обов'язкова в штатних структурах театрів. Тому що без сильного продюсера реалізувати якісний проєкт із фестивальною видимістю або складним технічним складником практично неможливо.
Система в театрах досі значною мірою залишається пострадянською — а в цій моделі професії театрального продюсера фактично не існувало. Саме тому її інтеграція сьогодні є не просто актуальною, а необхідною.
Як людина, обізнана зі станом театрального мистецтва в інших країнах, яким бачиш український театр посеред інших? Чи сильно ми відстаємо в розвитку?
Напевно, ми не кращі й не гірші. Є країни, де розвиток театрального мистецтва є пріоритетом у культурній політиці, а є ті, де ці процеси так само залишаються менш видимими й недооціненими, як часто буває і в Україні. Тому порівняння тут не завжди коректне.
Якщо говорити про різницю, то вона передусім у системі. В Україні вона досі значною мірою пострадянська — із відповідними підходами до управління, фінансування й організації процесів. І саме в цьому ми відстаємо від багатьох країн Європейського Союзу.
Водночас я не беруся оцінювати контент, бо він залежить від режисерського мислення, художніх підходів і свободи в роботі. Це окрема розмова, для якої, на мою думку, мені потрібен ще ширший міжнародний досвід.
Також важливий фактор — відсутність прозорих конкурсів на керівні посади в театрах і загалом обмежена конкуренція серед режисерів. Це впливає на динаміку розвитку сектору.
Окремо варто згадати про адміністративні бар'єри: документообіг, бухгалтерські системи, юридичні механізми. Вони суттєво відрізняються від європейських, що ускладнює копродукції та колаборації між державними театрами України та європейськими партнерами. Це не питання якості мистецтва — це питання інституційної спроможності системи.
Які українські вистави, що ти бачила останнім часом, вважаєш конкурентоздатними на міжнародному рівні?
Ті, які будуть представлені в межах КЇ FEST 2026. Можливо, не кожна з них потенційно придатна для турингу, але точно заходить у зону якісного представлення нашої спроби працювати зі складними темами, своїм минулим і самоідентифікацією. І кожна з цих вистав вільна від впливу чужої думки — це зазвичай підвищує шанси на конкурентоздатність.
Яка вистава цьогоріч стала для тебе найбільшим відкриттям?
В Україні — "Робота з тінню" Тамари Трунової, за кордоном — SANCTA Флорентіни Хольцингер.
Ти часто кажеш про те, що сучасний театр має бути для глядача певним інструментом психотерапії. А якщо глядач не хоче йти в театр пропрацьовувати травми, а хоче просто розважитись — що робити в такому разі?
Нічого не робити. Просто обирати театр, де можна розважатися. Тут діє те саме правило, що і з терапією: якщо немає запиту — не варто йти до психолога, бо тоді не буде й продуктивної роботи.
До нас прийде та аудиторія, яка має цей запит. У Києві достатньо людей, які готові складно думати, рефлексувати й шукати однодумців — саме для них ми й працюємо. І, можливо, в майбутньому відсоток цих людей збільшуватиметься. Я сама люблю розважальний контент, але якісний, "смачний", чесний і відвертий.
За твоїми спостереженнями: наскільки багато в нас глядачів, які готові саме до серйозних тем у театрі порівняно з тими, хто прагне просто ескапізму?
Подивимось — такий глядач точно є. Можливо, він ще не знає, що місцем, яке пропрацьовує ці теми, може бути театр. Але ми й існуємо для того, щоб це проявити.
Як змінився український глядач за останні роки?
Український глядач стомився, але водночас і подорослішав. Я особисто втратила час юного максималізму, бо в роки, коли я могла безвідповідально байдикувати, в мій дім прийшла повномасштабна війна. Це, до речі, одна з тем, на яку я хочу побачити виставу в українському театрі — про вкрадену війною юність.
Яку виставу ти б порадила людині, яка "ніколи не любила театр"?
Складне питання. Можливо, спочатку слід походити на виставки в Український Дім, Pinchuk Art Center, Naked Room. Сформувати запит: що саме вона хоче отримати від вистави. Якщо просто розвагу, то такого вдосталь, якщо щось складніше, то треба слідкувати за роботами Оксани Дмітрієвої, Тамари Трунової. І головне — почитати пару текстів Оленки Апчел.
Ти казала, що театр здатен створювати в українців відчуття "більшовартості" — як саме, завдяки чому це відбувається?
Останнім часом я багато думаю про почуття більшовартості — про те, як інтегрувати відчуття належності до власної історії. До історії Київської Русі, до подій, що відбувалися століття тому — як до частини моєї культури, а не нав'язаного наративу, з яким я зростала. Це радше про емоційне та ментальне відчуття зв'язку.
І, напевно, шлях до цього — у зверненні до власної історії, до минулого, щоб інтегрувати цей досвід і знання у свої сьогодення і майбутнє.
Чи отримувала ти після вистав, над якими працювала, фідбек, який дав зрозуміти, що все не дарма?
Так. Прості слова вдячності та звичайне людське "Продовжуйте! Те, що ви робите — важливо".
