Анатолій Дятлов: головний винуватець аварії на ЧАЕС чи цап-відбувайло системи?
Анатолій Дятлов. Архівне фото
Мало хто знає, що на Лісовому кладовищі Києва є могила людини, яку радянський режим офіційно визнав одним із головним винуватців аварії на Чорнобильській АЕС. Йдеться про Анатолія Степановича Дятлова, колишнього заступника головного інженера з експлуатації атомної станції.
Після виходу у 2019 році нашумілого серіалу "Чорнобиль" від HBO про цю людину знову заговорив увесь світ. У серіалі Дятлов зображений одіозним управлінцем — типовим радянським керівником-самодуром, яскравим представником свого часу, де всі накази "спускали" згори й не терпіли жодних заперечень. Образ заступника головного інженера ЧАЕС був максимально демонізований.
"ТиКиїв" продовжує серію статей до 40-річчя аварії на ЧАЕС, присвячених тому, що відбувалося навколо катастрофи. У цьому матеріалі ми спробуємо розібратися, яким же був справжній Анатолій Дятлов.
Люди які знали Дятлова за життя особисто, не зовсім згодні з тією інтерпретацією його особистості, яку пропонує "Чорнобиль". За їхніми словами, насправді він був гідним професіоналом, порядною людиною та гарним керівником, який, щоправда, дійсно не любив заперечень від підлеглих.
З книги ліквідатора аварії на ЧАЕС, еколога та громадського діяча Володимира Шовкошитного "Важкий Хрест":
"Він (Дятлов) властолюбний, рішучий, енергійний — це я знаю сам. Неодноразово слухав його на розборах протиаварійних тренувань й постійних виробничих нарадах. Замилуєшся — відчувалася широта його знань, їх ґрунтовність. За відгуками людей, які добре його знали, це був один з найкращих фізиків на станції.
Майже щоранку на підході до станції переді мною виростала його трішки сутула постать. Високий, сивий, він широкими кроками міряв простір, йшов впевнено, як господар додому. Але я знав також і його улюблений крилатий вислів: "Непрояв ініціативи — запорука безаварійної роботи на станції".
Анатолій Дятлов народився 3 березня 1931 року в селі Атаманове Красноярського краю (росія) та дуже рано пішов з дому в самостійне життя. У віці 14 років він самотужки вступив до Норильського гірничого технікуму, а далі — до одного з московських вишів.
Одне з перших місць роботи Дятлова було пов'язане безпосередньо з будівництвом атомних реакторів на секретному заводі у Комсомольську-на-Амурі. Коли почалося будівництво первістка ядерної енергетики України — Центральноукраїнської (далі — Чорнобильської) атомної електростанції, Анатолій Степанович вирішив переїхати в Україну. Нова робота обіцяла гарні перспективи у кар'єрі, а також непогану зарплатню.
Варто відзначити, що у побуті Дятлов був вельми скромною людиною. Обіймаючи посаду заступника головного інженера з експлуатації ЧАЕС (тобто, фактично, одного з керівників станції), Дятлов мешкав у звичайній п'ятиповерхівці на проспекті Леніна у Прип'яті. При тому, що для партійної та керівної еліти станції в місті збудували окрему висотку на центральній площі, яку в народі називали "білим домом" — як через її білий колір, так і через статус мешканців.
До речі, зараз це — одна з найаварійніших споруд у покинутій Прип'яті. Збудований із цегли, "білий дім" ладен обвалитися щомиті. А от п'ятиповерховий будинок, де жив Дятлов, перебуває у набагато кращому стані. Про нього тут нагадує табличка з переліком мешканців — звичайна річ для тих часів, коли не було захисту персональних даних.
Цікавий факт, що на роботу заступник головного інженера завжди ходив пішки. Згодом, вже відбувши покарання та опинившись на свободі повністю хворою, зламаною людиною, Дятлов напише книгу "Чорнобиль. Як це було", у який згадує:
"На роботу і з роботи завжди ходив пішки — чотири кілометри в один кінець. Це давало за місяць двісті кілометрів. Додати кілометрів сто регулярних пробіжок підтюпцем — і цілком достатньо для підтримки в нормі організму. А головне, можливо, у ходьбі — це збереження нервової системи. Ідеш, відключився від усіляких неприємних думок. Полізло щось у голову — додай швидкість. Ох, як нерви згодилися потім.
І ходьба, і біг були просто необхідні в умовах життя. У нас якось не виходить нормальної розміреної роботи. І тим більше на підприємствах, що будуються. Мені довелося брати участь у монтажі, пуску та експлуатації всіх чотирьох блоків Чорнобильської АЕС. На посадах заступника начальника цеху, начальника реакторного цеху та заступника головного інженера. Щонайменше — десятигодинний робочий день при всіх робочих суботах, у гарячий час і неділях. Але не це вимотує.
Через пів року після пуску четвертого блоку все втряслося, і налагодилася регулярна робота. Проте все одно раніше за шість годин вечора з роботи не йшов, і це було нормально. З'явилася можливість і на роботі зайнятися оновленням або поповненням технічних відомостей, без чого, вважаю, інженер не може обійтися.
Ні, виснажувала фізично і виснажувала душу нерозумна організація праці, нерозумні вимоги до працівника, нереальні плани."
Тієї страшної ночі, на яку призначили проведення експерименту, що й призвів до вибуху, Дятлов лишався на станції першою людиною. Спочатку ніщо не віщувало біди, все рухалося в штатному режимі. Як потім зазначав Дятлов, реактор двічі вибухнув після спрацювання кнопки… аварійного захисту.
Звичайно, що одразу після трагедії провину намагалися покласти на оперативний персонал. За переконанням самого Дятлова, проблема була набагато глибшою й стосувалася безпосередньо конструктивних помилок реакторів типу РБМК 1000. Як відомо, за їх проєктування відповідав відомий фізик Анатолій Александров.
Але визнати цього радянська влада не могла, бо це б поклало тінь сумніву на всю галузь атомної енергетики. Тож цапами-відбувайлами призначили керівництво станції.
Показово, як проходив суд над "винуватцями" аварії. У межах демократизації СРСР наприкінці 1980-х судовий процес оголосили відкритим. Буцімто, на нього могли потрапити всі охочі — як журналісти, так і просто пересічні люди. Натомість провели цей "відкритий" процес у закритій зоні відчуження, куди потрапити можна було тільки за спеціальною перепусткою.
Суд відбувався в Будинку культури міста Чорнобиль. Це будівля колишньої синагоги, перебудована в 1953 році під культурний заклад. Як згадка про засудження Анатолія Дятлова, директора ЧАЕС Віктора Брюханова та головного інженера станції Миколи Фоміна, на одному з вікон споруди й сьогодні збереглися ґрати, наспіх встановлені напередодні суду.
Але ніхто й не збирався втікати. Анатолій Дятлов отримав велике випромінювання. Після перебування у Лук'янівському СІЗО його відправили відбувати десятирічний строк у колонію. Після численних звернень родичів та фахівців з енергетики його достроково звільнили за часів незалежності — з повністю зламаними здоров'ям та нервами.
Дятлов оселився на Троєщині, де й жив до смерті у кварталі переселенців із зони відчуження. До самого кінця він намагався дізнатися та пояснити світу правду про цю страшну техногенну катастрофу. Писав книгу, знімався в фільмах та передачах.
У 1995 році Анатолія Дятлова не стало — не витримало серце. Його поховали на Лісовому кладовищі, відносно неподалік від його останньої прижиттєвої адреси.
У все тому ж серіалі "Чорнобиль" фігурували героїчні водолази, які пірнали в радіоактивну воду, — вони були умовним протиставленням "тоталітарному Дятлову". Символічно, що один із реальних прототипів цих водолазів, Борис Баранов, похований зовсім поруч із Дятловим. Ще один містичний момент: актор Ріттер Пол, який зіграв Дятлова у серіалі, помер у 2021 році від раку головного мозку.
Читай також: Радіоактивні меблі та чорнобильські квартали: як Київ приймав постраждалих від аварії на ЧАЕС
