Олена Кравець: історія створення моновистави "Можна я просто посиджу?"
Фото: пресслужба Олени Кравець
6 жовтня в Києві відбудеться моновистава Олени Кравець "Можна я просто посиджу?". Ексклюзивно для "ТиКиїв" Олена розповіла про значення вистави, поділилася історією її назви та розкрила плани щодо подальшого розвитку проєкту.
Як з'явилася ідея створити моновиставу? Що стало поштовхом?
Поштовхом став один із найскладніших періодів мого життя. Я довго не могла оговтатися після професійного вакууму, в який потрапила через певну інформаційну атаку та наклепи. У цей момент раптом згадалося, що я дуже давно виношую ідею моновистави. Виношую, як дитину, і вже переношую.
Я згадала, з ким хотіла її робити, як саме, на основі чиїх текстів, кого бачила в команді. Подумала: якби у мені не було потенціалу втілити цей задум, якби Бог і Всесвіт не вірили в мене, ця ідея взагалі не з'явилася б. І тоді зрозуміла — настав час її "народити".
Чому ви вирішили звернутися саме до формату моновистави, а не класичної постановки з акторами?
Мені дуже хотілося зіграти всіх цих жінок самій, адже кожна з них — одна з частин мене. У кожній історії є відображення моєї власної, вони всі близькі мені. Це різні форми того, що проживає жінка, і мені було важливо поєднати їх в одному тілі, але через різні характери. Це стало для мене професійним викликом: чи зможу я після багатьох пародій і ролей? Чи вийде у мене півтори години утримувати увагу глядача, перевтілюючись у персонажів різного віку, темпераменту, характеру та світогляду? Чи впораюся я?
Олено, чому обрали саме таку назву для моновистави? З чим це пов'язано?
Назву ми шукали довго, але, як це зазвичай і буває, народилась вона спонтанно. Спершу розглядали варіант "Зелена сукня". Здавалося, ніби близько, але все ж не те. І раптом Анна Лелік надіслала нам матеріал — ще одну історію жінки, яка прийшла до психотерапевта. Це була реальна історія, як і всі інші у виставі. Вона сіла на канапу настільки втомлена й виснажена, що промовила: "Можна я просто посиджу?". Для неї це було розрадою, просто побути в тиші, без слів і дій. Олена Коляденко одразу звернула увагу на цю фразу та сказала: "Ось вона — назва!". Бо в ній є і стільки звільнення, стільки дозволу: просто посидіти, відпустити, не поспішати, нічого не робити, просто побути. І нам так здалося, що це — воно.
Про що для вас особисто ця вистава? Який головний меседж ви хотіли передати глядачам?
Для мене ця вистава про внутрішню правду, від якої ми іноді ховаємось, але до якої все одно повертаємось, коли залишаємося наодинці із собою. Це момент, коли можна зупинитися, подумати й нарешті визнати те, від чого ти довго ховався. Найчастіше таке відбувається в терапії, адже саме там вибудовується шлях до себе справжнього, без масок, без соціальних ролей — просто до душі.
Мені здається, ця вистава — це тиха розмова зі своєю душею, це твій внутрішній голос, який варто почути, бо він зазвичай є голосом Бога, який найближчий до нас. Головний меседж, який я хотіла передати, — те, що ми всі живі. Ми можемо помилятися на своєму життєвому шляху, губитися, не знати куди йти, і це нормально, це частина життя. Але ми не самотні в цьому досвіді. Поруч є люди, які проходять через ті самі почуття й ситуації, і це те, що нас об'єднує. У залі завжди сидять ті, хто впізнає себе в героїнях, і саме це відчуття спільності дуже важливе.
Як відбувався процес роботи над текстом і сценічним рішенням. Хто був вашим партнером у створенні?
Всі тексти, окрім моєї особистої історії, написала Анна Лелік. Це її спостереження за клієнтками, реальні історії жінок, імена яких у виставі змінені. Тобто основа — її професійний досвід і робота.
Далі з текстами працювали редактори Наташа Скорикова й Сергій Гаврилов: вони надали матеріалу структуру, драматургію, створили каркас. Потім Ігор Френкель перетворив ці історії на повноцінний сценарій, що став базою для моєї акторської роботи й режисерського бачення Олени Коляденко. Я дуже хотіла, щоб режисеркою була саме вона. Для мене було важливо, аби вистава пролунала через її оптику, через те, як Олена бачить життя, як вона відчуває красу та створює естетику. Разом із Дашею Білою вони вибудували сценографію, яка дуже точно передала характер і атмосферу вистави. Зокрема, візуальні образи, як-от зелена трава — це теж її робота.
Окремо хочу відзначити свою подругу й директорку Дашу Бондаренко, яка була моїм справжнім партнером у цьому процесі. А ще — цілу команду людей, без яких би все це не відбулося: піарники, режисери, освітлювачі, звукорежисери, дівчата-музикантки.
Що виявилося найскладнішим у створенні цієї моновистави?
Найскладнішим виявилося не "злитися" за місяць до. Прем'єра мала відбутися 28 квітня 2025 року, а вже з кінця березня мені хотілося її перенести. Здавалося, що я не готова, що потрібно ще трохи попрацювати над грою, дописати або переписати тексти, можливо, замінити деякі історії. Було сильне відчуття, що хочеться втекти, бо страшно.
І оце було найскладніше — перейти цей стан, цей рубіж, цей кордон. Але Олена сказала, що в неї більше не буде часу, тому ніякого перенесення і потім крок за кроком, текст за текстом, образ за образом, жінка за жінкою — так воно і сталося.
Які плани щодо розвитку моновистави: тур, нові міста, адаптації?
Звісно, хочеться тур Україною, на жовтень вже заплановано декілька міст. Плануємо вистави й у кількох європейських містах. Проте, на жаль, скоріш за все, не вдасться показати виставу в її повній версії, такій, якою її побачать глядачі в Україні. Через технічні складнощі та особливості декорацій доведеться зробити адаптовану версію для показу за кордоном.
Також ми хочемо зняти виставу, щоб була якісна відеоверсія, і, безумовно, плануємо продовження. Але спочатку потрібно приділити достатньо уваги "первістку", цій першій версії — дати їй вирости та розвинутися.
