Київські сусіди: солістка гурту "Крихітка" Саша Кольцова про життя на Лук'янівці
Саша Кольцова, група "Крихітка". Фото: Ольга Войцович
У новому циклі відомі й публічні кияни діляться власними історіями про вулиці, місця та райони, у яких живуть, розповідають, чому свого часу їх обрали та за що люблять. Разом з музиканткою та солісткою групи "Крихітка" Сашею Кольцовою ми прогулялися Лук'янівкою.
Чому Лук'янівка
"Я дуже довго прожила на Печерську та Подолі, потім за сімейними обставинами переїхала на Лук'янівку, бо це була квартира одного з членів сім'ї, і за неї можна було не платити. Ми з партнером в ній оселилися. Загалом я прожила там майже сім років.
Переїзд з Подолу давався дуже важко, тому що у районів зовсім різна атмосфера. Поділ — більш розслаблений, там низька забудова, багато кав'ярень, і можна багато ходити пішки, дуже комфортний район, там існує сусідське відчуття і відбуваються постійні тусовки. Ми постійно відвідували "Самосад", де завжди було багато друзів, поруч репетиційна база. Коли ми переїхали на Лук'янівку, я спочатку відчула, що мені там не дуже некомфортно, бо будинок розташований біля проїжджої частини, і зовсім поруч із заводом "Артем", плюс бентежила безпосередня близькість до метро, що означає постійний людський рух та жвавість.
Район дуже індустріальний через наявність тут різних підприємств. Це перехрестя кількох транспортних маршрутів, поруч відомчі та медичні заклади. На Лук'янівці мені дуже не вистачає якихось шматків природи на кшталт тих, коли я жила на Харківському, де є парк Партизанської слави. Для мене це було дуже класне сусідство: є де побігати зранку, де погуляти, озеро поруч. Але довелося район полюбити, оскільки планували жити тут довго".
Парк Котляревського: перше вікно в Америку
"Моє перше знайомство з цим парком було у далекому дитинстві. Свого часу у приміщенні, де зараз дитяче видавництво "Веселка" (вулиця Юрія Іллєнка, 63), навпроти парку, був America House — перший американський культурний центр у Києві, і фактично для нас перше вікно в Америку. Для 1990-х це була надзвичайно дивовижна історія, тому що там був Інтернет та іноземна бібліотека. Я тоді вчилася у школі і приїжджала туди вчити англійську.
А ще там було багато закордонних музичних журналів, і разом з друзями-меломанами ми приїжджали туди читати свіжі номери Rolling Stone, Spin та інші, дізнавалися про все з першоджерел, бо інформації у той час було обмаль. У кожному номері видань були огляди найновіших музичних альбомів, і гріла думка, що можна було піти у студію звукозапису "Фенікс" та записати ці альбоми на касети. Також там можна було роздрукувати тексти пісень, я, власне, так англійську і вчила. Як зараз пам'ятаю, що у Rolling Stone мені сподобалося класне інтерв'ю з Меріліном Менсоном, де був досить пророчий заголовок: "Спочатку я боявся того, хто живе під ліжком, а потім став ним".
Після цього ми з друзями купували морозиво або якусь безалкоголку заводу "Оболонь", сиділи у парку, обговорювали прочитане та ділилися враженнями. Хоча благоустроєм цього місця зайнялися значно пізніше, тоді тут були якісь хащі.
Ще навпроти парку на території Інституту педіатрії є невеличкий парк, який у народі називають "дачею Хрущова". Розповідали, що колись тут були навіть озера з рибою, а доріжками прогулювалися павичі. Зараз територія у занедбаному стані, хоча бігають білки й гуляють люди біля двох зруйнованих містків. Це був би абсолютно чарівний міський парк, якби його привели до ладу. Там навіть є напис, що у цьому місці можна побачити русло річки Глибочиці. Раніше доступ до парку був вільний, потім його почали регламентувати. Але, гадаю, усі охочі можуть вільно зайти на територію".
Лук'янівський ринок: душа та шлунок району
Те, що змушує людей "30+" закохуватись у цей район, — це ринок. Лук'янівський ринок — це абсолютний топ. Якщо й не серце Лук'янівки, то її шлунок — точно.
Взагалі наявність ринків поруч з домом — це окреме київське щастя. Мені здається, що це той самий феномен, який досі вражає всіх іноземців, які спостерігають за цим organic food та food from babushkas і завжди перебувають у захваті. Мені завжди ринок подобався тим, що там є ятка зелені. Протягом десяти років я купувала саме необхідну мені зелень, її там продавала дуже сердита тітонька.
Також мені завжди подобався там широкий асортимент, те, що люди пропонують домашню ферментовану їжу: я, наприклад, вперше там побачила мариновані сливи. Також на ринку можна купити досить нестандартні речі — насіння коноплі, яким годують качок. Мені подобається, що там є господарчий відділ, і в ньому працює улюблена продавчиня Оля.
Ми всі списувалися у месенджерах, коли на Лук'янівку стало прилітати частіше. Зараз, коли лунає сирена, усі люди, що перебувають на стихійній частині ринку, швидко піднімають клунки і біжать в метро. І це такий сучасний київський натюрморт: розвалений завод "Артем", розбита станція метро, побитий від обстрілів "МакДональдз", застиглий годинник на башті торговельного центру, на якому є тільки половина стрілок, повний апокаліпсис. Усі, хто живе у цьому районі, знають, що коли лунає сирена, у тебе є 2-3 хвилини, щоб спуститися в укриття. Мене трохи бентежить, що зараз закривають станцію метро з боку входу в ТЦ "Квадрат", бо поки добіжиш з центрального входу, можна і не встигнути.
Лук'янівка — це справжній символ незламності, бо тут люди у будинках вже по 5-6 разів міняють вікна: лише у моєму будинку я спостерігала, як це робили тричі. У нашій квартирі цього, на щастя, не траплялося. Але ті, хто живуть на Лук'янівці, повинні мати дуже хорошу реакцію".
"МакДональдз": місце, де пишуться пісні
"МакДональдз" на Лук'янівці, як відомо, був першим у Києві. Сам момент його відкриття я не застала, бо була ще досить малою, але потім бачила ці фото з величезними чергами. Пам'ятаю, я навчалася у молодших класах школи, і мені "урочисто" принесли спробувати той самий прославлений бургер. Потім я дуже багато років була вегетаріанкою. Знову я відчула смак бургера років через двадцять, і він мені тоді зовсім не сподобався.
Коли я іноді туди заходжу, мені подобається, що можна щоразу 15 гривень відправити на благодійність. Я знаю, що фонд "Дім Рональда Макдональда" активно у цьому напрямі працює та допомагає усім, кому це необхідно.
А ще у цьому "МакДональдзі" якось пізно ввечері я написала другий куплет пісні "Мегалюбов". Для мене це дуже сентиментально, бо у цьому творі є рядки про те, що ти не хочеш повертатися додому. Я дуже добре запам'ятала цей вечір, це було ще до повномасштабного вторгнення. "Мак" тоді працював до опівночі, і у пам'яті застиг той момент, коли ти тягнеш час, адже не хочеш повертатися додому: "йти додому чи йти до кінця". Кожного разу це місце викликає тепер сентиментальні асоціації, навіть коли я там замовляю тільки чай або сирні палички".
"Київська Русь": стійкий рок-н-рольний дух
"Кінотеатр не функціонує приблизно з початку повномасштабного вторгнення, а свого часу один з двох його залів був найбільшим кінозалом Києва. Тут відбувалися і актуальні кінопрем'єри, і творчі зустрічі, і відкриття фестивалю "Молодість" з червоною доріжкою, і дитячий "Київ чілдрен фест". А ще наприкінці 1990-х — на початку 2000-х це був осередок столичної рок-тусовки, завдяки тому, що тут був один з найяскравіших музичних майданчиків міста — "Кіноклуб".
Він розміщувався там, де потім був малий зал кінотеатру, і в клубі виступали з незабутніми лайвами дуже багато достойних груп: "Бронзові гаражі", "Джин" (у якій грав відомий філософ та антрополог Вахтанг Кебуладзе), "Жаба в дирижаблі", "Щастя", "...і друг мой Грузовік", "Табула Раса" та багато інших.
Коли мені було років 17-18, я ходила туди як глядачка, і це завжди було бентежно. Зараз дуже важко передати ступінь гостроти відвідування рок-концертів у Києві молодим людям, які сидять у Youtube та ТikТok — це завжди була дуже вагома подія. Коли у мене вже з'явилася група, у "Кіноклубі" відбувся один з наших перших виступів у Києві. Щоб це сталося, треба було принести демо-касету і домовитися, щоб цю касету послухали. Я запам'ятала цей зворушливий момент, ми цю "демку" навіть спеціально оформлювали.
На свій виступ я запросила друзів — гурти "Тартак" та "Щастя", з музикантами якого ми разом вчилися у лінгвістичному універі. У той вечір Сашко Положинський заявив, що на мені — жахливі штани, і щоб я не сміла більше так одягатись. А я їх добре пам'ятаю, бо вони були "made in Чехословакія", і мені їх на виступ дала мама. А ще у той вечір я була трохи застуджена, у мене з собою був маленький аптечний олівчик від нежитю, і я ним активно користувалася перед виступом. Потім учасники гурту "Щастя" пліткували, що бачили, як солістка "Крихітки"... вживає перед концертом кокаїн. Мені було шкода їх розчаровувати.
Також варто сказати про місце навпроти "Київської Русі" — нині це сквер Петра Болбочана. Коли знесли погруддя Косіора і замінили його на Болбочана — це єдина позитивна зміна, яка сталася у сквері. На жаль, його не зробили доступним, нині там все дуже занедбано. Вважаю, що якщо вже змінювати назву такого місця на актуальних героїв, то потрібно зробити щось, аби його покращити. Тим паче, що місту виділяють кошти на благоустрій, які не можна витрачати на війну: міжнародні донори постійно на цьому наголошують".
"Мала опера": красиво, але небезпечно
"У цього старовинного приміщення величезний потенціал — там і театр, і репетиційна база "Студія "Лавра", і музичні події відбуваються. І скільки я пам'ятаю, на його реконструкцію постійно надаються якісь кошти, але стабільно нічого не відбувається. Коли ми там виступали з концертами, я завжди боялася, що все раптом може рухнути. Дуже прикро, що попри виділені кошти, там досі можуть обвалитися балкони.
У чому магія цього місця? Молодь любить так звані заброшки — тут це закинуте приміщення з історією. У нас не проводять заходи у старовинних храмах, як, наприклад, у Нідерландах, а у "Опері", якщо все зробити безпечно, може бути красиво, там акустика дуже прикольна. Сподіваюсь, у закладу нарешті з'явиться господар, і все це залишиться на балансі міста. Час від часу ми там репетируємо.
З цим місцем також пов'язана кумедна історія: десять років тому наш гітарист дуже переживав щодо свого тридцятиріччя, і якось не мав настрою його святкувати. Ми вирішили влаштувати йому сюрприз — організували у "Малій опері" велику вечірку. Зробили фейкові афіші, покликали пару молодих електронних груп, влаштували повноцінний івент, покликали його рідню, друзів, фанів "Крихітки" і навіть знімальну групу. А також запросили туди колектив, у якому він грав до нас. Коли захід був у самому розпалі, а Льоша трохи засумував, на його великий подив на сцену виходять учасники його колишньої групи й звертаються: "Бери гітару і виходь до нас". Було дуже весело, і цей момент зафіксований у кліпі "Без імені".
Telegram-чат "Сусідська слобідка": "Хто позичить плоскогубці?"
"Це окремий районний феномен, без якого місцевість вже важко уявити. Чат із сусідами району свого часу створили Ілля Гольдштейн та Надія Парфан, які працюють у кіноіндустрії. Я вважаю, що таке постійне онлайн-спілкування відкриває великий креативний потенціал району, і це дуже гарний приклад глобального сусідського чату. Ось це все: "Переставте, будь ласка, автівку. Так, так, вже біжу!".
Тут своя, ні на що не схожа атмосфера, хтось пише: "Чи є у когось плоскогубці?" або "Знову на самовигулі чийсь пес". Коли починається повітряна тривога, всі постять фоточки, як тваринки сплять. Тварини у чаті займають його більшу частину, а є ще окрема гілка, де рослини: "Хто не полив, хто віддає, хто ж так пересаджує…". Це одна з великих принад району, де присутні кілька тисяч людей, які розв'язують питання від оренди квартири до "Загубила на дитячому майданчику куртку, ніхто не бачив?".
Якось я сиділа у кав'ярні на Львівській площі, і при мені незнайома дівчина запитує у чаті: "Де можна постояти на цвяхах?", водночас сміючись, вголос розповідає про це бармену. Я їй миттєво відповідаю: "Можу просто відмотузити". Потім ми разом посміялися над таким збігом, і у таких моментах — неповторна атмосфера району".
