Режисер фільму "Сират" Олівер Лаше — про рейв, містику та знімання в пустелі

Фото: Getty Images

Фільм "Сират" іспанського режисера Олівера Лаше, який отримав Приз журі на Каннському кінофестивалі, був висунутий Іспанією на "Оскар" і неформально став фестивальним хітом року, з 27 листопада вийде в українських кінотеатрах.

Кінокритикиня Наталія Серебрякова відвідала закриту пресконференцію в межах премії "Золотий Глобус" і спеціально для "ТиКиїв" розпитала Олівера Лаше про те, як він створював цей фільм і що хотів донести глядачу.

Олівере, чому ви вирішили, що хочете розмістити дію фільму саме в рейв-середовищі?

Коли я жив у Марокко і готувався до знімання свого фільму "Мімози", я мешкав у пальмовому гаю під назвою Уарзазат. І раптом там організували рейв-вечірку. Саме тоді я відкрив для себе цю культуру — мені було приблизно 25 років.

Танець для мене завжди був важливим — це те, що я люблю, це корисно й необхідно. Танцювати — це наче пройти обряд. На танцмайданчику ти з'єднуєшся зі своєю силою, своєю вразливістю. Це інструмент самопізнання.

У стрічці ви працюєте з основами трагедії: родинні зв'язки, прощення, фатум. Ви враховували це прямо чи опосередковано?

Я постійно думав про трагедію. Про давніх греків. Вони використовували трагедію зовсім не для розваги — хоча розвага теж важлива. Але їхня трагедія була засобом трансформації. Це був простір катарсису, очищення, самоспостереження.

Моя мета була саме такою: я хотів, щоб глядачі метафорично пережили власну смерть. Думаю, це корисно для суспільства: частіше дивитися у вічі смерті, щоб бути вільнішими, емансипованішими. Заради цього ми й робимо кіно.

Ви займаєтеся різними видами мистецтва, зокрема  зараз в Іспанії триває ваша виставка…

Я втомився бути лише режисером. Тому мені цікаво досліджувати інші форми — інсталяції, нові художні маршрути. Зараз моя виставка експонується в мадридському музеї "Рейна-Софія" і незабаром вирушить у подорож

Я — повільний режисер, і мені це підходить. Я знімаю фільм раз на п'ять-шість років і комфортно почуваюся в такому темпі. Це дає мені час досліджувати інші речі, експериментувати.

Розкажіть, як ви працювали з Кангдінгом Рейєм (франко-німецький електронний продюсер) над музикою до фільму?

Завдяки Кангдінгу я зміг втілити одну зі своїх художніх мрій. Так само як і з Сант'яґо Фійолом, з яким пишу сценарії. З Кангдінгом ми багато часу проводили разом — надсилали одне одному музику, слухали різні композиції. Він відкрив мені горизонти, які я не міг уявити. Також він ідеально взаємодіє з рейв-культурою: його музика катарсична, але водночас ніжна, вишукана, делікатна. Вона дозволяє торкатися тонкіших, трансцендентних, ефірних вимірів — і в "Сират" це добре відчутно.

Я росту як художник поруч із Кангдінгом. І дуже йому вдячний. До речі, він також працює над музикою для інсталяцій, які я готую в Мадриді, у музеї "Рейна-Софія". Ми сподіваємося, що вони подорожуватимуть разом із фільмом у січні-лютому — по всьому світу, якщо пощастить.

Буря в подарунок

У релігійному сенсі пустеля є алегорією часу очікування. Ви теж використовуєте пустелю як алегорію, але в інший спосіб. Що вона означає для вас?

У Марокко я певний час жив у місці Скура, біля Уарзазата — це фактично ворота до пустелі. Я був між горами, де знімав і готував "Мімози", і пустелею.
Я можу говорити лише про власний досвід. Не хочу надто інтерпретувати свій фільм — для мене він як дзеркало, у якому кожен бачить своє. Мені подобається в кіно багатозначність.

Пустеля щоразу робить мене по-справжньому малим. І це не тривога, а спокій. Вона дарує мені відчуття ясності. У пустелі тіло знає, що одна помилка може коштувати життя, тому всі відчуття загострені: ти зосереджений, не розсіяний. Кожне рішення має вагу. У такому стані ти максимально відкритий. Тому творчі імпульси там сильніші.

Не дарма стільки містики й мистецтва народилося саме в пустелях. Там неможливо сховатися: жодних дерев, жодних скель. І немає нічого, що відволікає — на відміну від нашого сучасного світу. Там ти змушений дивитися всередину. Або в небо.

Чи виникали у вас труднощі під час знімання на плівку 16 мм, особливо зі складними танцювальними сценами та сценами водіння?

Звісно, це непросто. Але ми любимо труднощі, любимо досліджувати власні межі, любимо дозволяти життю робити фільм разом із нами. 

Ось приклад: сцена, де герой Серхі Лопеса лежить на землі, повністю виснажений, і рейвери мають його підняти. Ми планували знімати її в чотирьох кадрах. Але раптом налетіла буря. І ця буря стала подарунком. Завдяки їй ми зняли сцену одним кадром — і це вийшло набагато сильніше. Ви бачите крихке тіло посеред бурі. До нього підходять рейвери, підіймають його.

Але наступного дня і за день ми продовжували знімати, і раптом отримали дзвінок із лабораторії: усе, що ми зняли після цієї сцени, — у розфокусі, тобто непридатне. Проблема з об'єктивом. Уявіть.

Ось таке життя — і саме про це "Сират". Життя дає й забирає. Завжди треба щось заплатити. Життя не дає того, чого ти хочеш. Воно дає те, що тобі насправді потрібно. І ми зрозуміли: добре, мусимо прийняти це. Два дні — в смітник. Зате маємо один дивовижний кадр.

Робота Серхі Лопеса в цьому фільмі надзвичайно зворушлива. Як ви з ним працювали як режисер? Адже його персонаж проходить через величезний біль і випробування.

Якщо бути з вами абсолютно щирим, я трохи хвилювався перед тим, як уперше працювати з професійним актором. Це моя четверта стрічка, але вперше я мав справу з людиною з таким досвідом. Мабуть, у мене були певні упередження. У перших фільмах усе було доволі андеграундно, й мені здавалося, що ще не час запрошувати досвідченого актора. Але досвід виявився надзвичайно позитивним.

Не знаю, чи повернуся я після цього до непрофесійних акторів. Жартую, але відданість, щедрість, чутливість, інтуїція Серхі — це щось виняткове. Він надзвичайно інтуїтивний, не думає під час гри — тіло саме підказує. Він рухається як річка, повністю довіряє своїм внутрішнім імпульсам. Він постійно знаходить нові рішення. І те, як він підтримував інших акторів, теж було прекрасним. Нам вдалося створити справжню сім'ю.

Я завжди працюю повільно, не люблю поспіху, тому запросив усіх до свого дому в Галісії, на півночі Іспанії. Ми разом репетирували, дивилися фільми, ходили в ліс по хмиз — вибудовували зв'язки. Для фільму це ключове. Адже в пустелі було складно: люди виснажуються фізично й психологічно. Саме тому важливо було заздалегідь стати сім'єю.

Коли фільм говорить

"Сират" арабською означає шлях, міст між світами або станами буття. Чи були у вас якісь моменти осяяння під час пошуку локацій? Коли ви бачили шлях — і відчували, що місце підсилює ваш задум?

Тричі я відчував, ніби сама доля — чи сам фільм — промовляє: "Ось тут. Це воно". Так було, коли я знайшов місце для рейву — цю стіну, старі стайні, стародавню будівлю в іспанському Теруелі. Ми хотіли провести справжній рейв у Європі, запросити реальних рейверів. Я пам'ятаю, як танцював у тому полі й відчував: це точно воно. На щастя, у мене прекрасні продюсери, які змогли домовитися з власником.

Подібне трапилось і в Марокко — на дорозі, яку в 1920-х проклав Французький легіон. Це божевільний шлях, що підіймається на вершину гори, ніхто ним не користується. Там я відчував історію, людську присутність і стояв абсолютно сам. І зараз, коли згадую, знову переживаю те саме. А потім були пустельні локації біля Ерахідїї — Харуне Рамла та Гарам Дуaр. Марокканські пейзажі мають у собі якусь неймовірну населеність, навіть у тиші. Я справді чув, як фільм говорить зі мною через ці місця.

Дія стрічки відбувається у світі, що стоїть на межі нової великої війни…

Я — з покоління європейців, які з дитинства відчувають, що сучасний світ нежиттєздатний. Ми ніби чекаємо, що він зміниться. Нам важко змінитися самим, але світ змінюється — епоха зсувається. І водночас сьогодні навколо дуже багато болю. Кожна людина має свою рану — ми всі поранені. І світ теж поранений. Тому важливо торкатися цієї рани, тримати її в руках. Це рана без прапора, без країни, без раси, без класу.

Фільм створювався як спроба вести діалог із цим моментом у світі. І, можливо, саме тому глядачі реагують так емоційно. Картина жорстка — це правда. Дивитися всередину себе, проживати власну смерть нелегко. Але це важливо. Після фільму люди часто відчувають себе живими. Чому? Бо вони роблять щось здорове й необхідне — говорять із життям через смерть.

Як ви працювали над просторовим звучанням?

Скажу про співпрацю з Девідом де Толлеком. У таких фільмах потрібно створити не просто музику, а звуковий ландшафт. Музика може бути небезпечною — вона здатна лише підкреслювати чи прикрашати зображення, а нам потрібно, щоб образ можна було  "слухати", а музику — "бачити". Девід мислить як кінематографіст, а я в певному сенсі — як музикант, хоча не граю.

У кіно й у музиці ми використовуємо однакові слова: зернистість, ритм, темп, текстура, колір. Його музика, з її спотвореннями та фактурою, має таку саму зернистість, як плівка 16 мм. Ми працювали так, ніби створювали оперу, думаючи про енергії, емоції, атмосферу. Головне було знайти глибоку точку з'єднання між звуком і зображенням — і Девід мав точну чутливість для цього.

Зрілі рейвери

Чи плануєте ви сиквел, в якому розкажете історію зниклої доньки та сестри? Її сюжетна лінія здається дещо незавершеною. Це був задум?

Ми справді думали над тим, щоб закрити цю лінію. Наприклад, наведу один із можливих варіантів: зняти у фінальній сцені силует жінки, яка їде в поїзді. Та якщо говорити прямо, все зроблено навмисно. Адже бути "зрозумілим" сьогодні дуже легко.

Та нам здавалося, що життя так не працює. Ви прокидаєтеся вранці, думаєте, що знаєте свій шлях, а він раптом змінюється. У фіналі кожен може уявити своє: можливо, герой має сили продовжувати пошуки, можливо, він пережив трансценденцію, відчув її, зрозумів її, і вже не мусить шукати, а відпускає, дозволяє їй жити власним життям. Мені подобається, коли в кіно можна уявити різні варіанти. І мені особливо близька одна з інтерпретацій, яку мені часто озвучують глядачі.

Мені кажуть, що батько знаходить свою доньку в сцені, де він танцює в пустелі. У цей момент, завдяки всьому, що сталося раніше, він уперше по-справжньому здатен зрозуміти та відчути її. Тож у певному сенсі він уже знайшов її — тонко, духовно. У цій катарсисній сцені, коли він зустрічається зі своєю раною, коли плаче в пустелі, він разом із нею.

Це лише одна з інтерпретацій. Інші глядачі відчувають зовсім інше — і це прекрасно.

Актори, які грали рейверів, дуже яскраві й нетипові. Якими були ваші критерії під час кастингу?

Мій критерій був один — показати красу цього руху. Я хотів віддати шану рейв-культурі, яку в медіа зазвичай показують у спотвореному вигляді. На телебаченні рейверів зображують як ледарів, що просто вживають наркотики й не хочуть дорослішати. Але, познайомившись із ними в Марокко, я побачив багатомовних, технічно підкованих людей — вони знають, як побудувати дім, як працює механіка, добре розуміються на рослинах та медицині. І головне — вони достатньо зрілі, щоб бути в контакті зі своїми ранами та вразливістю.

Тому ми проводили кастинг, шукаючи правду, вразливість і доброту. Нам були потрібні хороші, прості люди. Бо щоб бути дорослим, треба бути простим, а не надто складним. І це те, що я люблю у своїх фільмах.

Коли я танцював із рейверами, мене ніхто не оцінював, не судив. Мені подобається ця риса. У фільмі вони фантазують про батька, вони інші — але відкриті до нього. Вони не відштовхують його. І це важливо.

Фільм сповнений метафор. Який головний меседж ви хотіли донести до глядача?

Їх багато, але один із ключових для мене полягає в тому, щоб показати солідарність поранених людей, спільність тих, хто переживає біль.

У фінальній сцені в поїзді зібрані люди з різних країн, різних світів. Але коли життя ставить тебе на край прірви, коли кидає виклик, ми всі опиняємось в одному вагоні. У всіх нас є свої рани. І мені дуже подобається, коли герої беруться за руки так міцно.

Коли мені було двадцять, я був повністю загублений, у мене не було орієнтирів. І мистецтво, кіно, певною мірою, мене врятували. Вони дали відчути, що я маю щось усередині. Тож я хочу робити те саме для інших.

Коли ми готували "Сират" із продюсерами, наша мета була — створити фільм, який поверне молодих глядачів до кінотеатрів. Бо ми віримо в кіно, у цей храм, яким є кінозал. Люди повинні туди повертатися. І, сподіваюся, "Сират" проростить зерно в молодій аудиторії, як колись великі режисери вплинули на мене.

Текст: Наталія Серебрякова

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter