Засновник Театру Воєнних Дій Алекс Боровенський: "Наші актори штурмували посадки й були в полоні"

Алекс Боровенський. Фото: Facebook Алекса Боровенського

Чи знаєш ти, що в Києві є театр, де грають лише військові? З листопада 2024 року в столиці працює Театр Воєнних Дій, актори якого — ветерани та чинні військові.

"ТиКиїв" зустрівся із засновником і режисером Театру Воєнних Дій Алексом Боровенським і дізнався про те, як народився театр, у чому специфіка роботи з акторами-військовими та як це сприяє їхній реабілітації.

Алексе, як ви дійшли до створення цього театру?

Я — театральний режисер і культурний менеджер. Закінчив університет у Черкасах, після переїхав до Києва, де довго займався різними проєктами, не пов’язаними з культурою, а у 30 років театр просто взяв мене за плечі й сказав: "Іди і займайся мною". У такому віці вступати до університету пізно, і я пішов у театральну студію.

Відзаймався чотири роки, почав робити незалежні проєкти, і за 4-5 років виник мій перший театр ProEnglish Theatre — єдиний в Україні англомовний театр (бо за першою освітою я — викладач англійської).

Мені завжди здавалося, що поєднувати англійську мову з театром — виграшна для країни штука, яка практично несе нас до Європи. У нас навіть зараз вивіска над театром ProEnglish Theatre.

Цим я займався вісім років, а потім англомовні вистави перестали закривати певну потребу, і ми почали створювати поетичні вечори, що досягли рівня поетичних вистав, на які почали ходити люди. Так 2018-го виникла вистава "Відродження" за віршами поетів "Розстріляного Відродження" — ми її зробили, коли про МУР ще ніхто не чув.

Потім виникла вистава "КО:ЛІНА" за віршами Ліни Костенко, потім — "Стусанина" за віршами Василя Стуса. Створився осередок, якому треба було давати назву — ми назвали його театральна спільнота DSP.

Це другий театр, який я веду наразі, виключно поетичний.

А потім трапилося повномасштабне вторгнення. І перше, що ми зробили, — крім того, що перетворили простір нашого театру на бомбосховище, бо він розташований у напівпідвальному приміщенні, — відчинили двері театру вже 24 лютого: працювали ще й як гуманітарний центр, збирали гуманітарку.

А 9 березня розпочали репетиції й почали створювати нові вистави. І знову повернулися до нашої англомовної історії, бо цим найпростіше достукатись до іноземців. Прем’єра першої з цих вистав відбулася у квітні, коли Київ ще був в облозі, — її подивилося 10 тис. людей онлайн. І ще 11 "живих" глядачів, які перебували  у сховищі. Ця вистава порівнювала фашистську Германію і сучасну росію й дуже зайшла іноземцям.

Від початку вторгнення ми створювали багато англомовних вистав, багато возили їх за кордон.

Паралельно з тим ми відновили вистави театральної спільноти DSP українською й почали багато їздити Україною.

Але в якийсь момент це теж перестало задовольняти: ми відчували, що театр може бути чимось більшим. Особливо на тлі того, що почався театральний бум, у театр стало складно придбати квитки, але скрізь показували щось далеке від сьогодення. А нам хотілося зробити щось абсолютно нове, що б повністю відповідало часу. Так виник Театр Воєнних Дій.

Без шароварщини

Чому ви вирішили, що в ньому мають грати військові?

Спочатку була ідея створити або відродити якусь сильну виставу, яка підійматиме бойовий дух українців — без псевдопатріотичних гасел, без шароварщини, розмахування прапорами. Те, що буде якісним, але спонукає з гордістю сказати: "Так, я українець. Так, я щось робитиму, працюватиму". І найсильнішою вже готовою такою виставою була "Стусанина" за віршами Василя Стуса, яку ми на початку 2024-го перестали грати. В ній на сцені вісім чоловіків, і ми якось не могли робити її з цивільними акторами — от не можуть хлопці, які не служать, грати історію про незламних українців, про незламного Василя Стуса.

Але після чергової розмови з друзями, половина з яких вже служить, мені спало на думку, що це мають грати військові, — і все встало на свої місця: найпотужніша вистава спільноти має гратися найпотужнішими людьми країни. Спочатку я хотів просто відновити "Стусанину" з військовими й ветеранами.

Але коли восени 2024-го розпочався процес, я зрозумів, що буде набагато більше, ніж одна вистава. І все виросло до рівня театру.

Бо для військових ця активність стала потужним джерелом формування своєї бульбашки. Багато хто зараз групується з ветеранами на спортивних історіях, рекреаційних, а тут вони створюють новий продукт і відкривають у собі нові риси.

Ми побачили, як це працює, коли на першій репетиції хлопці об’єдналися в команду — я такого ще не бачив у жодній "цивільній" виставі.

А де ви взяли цих військових? Звідки запросили?

Ми кинули великий клич: писали в організації, які працюють з ветеранами, — "Ветеран Хаб", організацію "Ветеранка", — ветеранські спільноти, працювали через друзів. Це дало не надто високі результати, бо ветерани зараз розбиті на свої невеличкі спільноти. І тоді ми звернулися до Нацгвардії: принесли їм ідею, що в наших виставах можуть брати участь ветерани й чинні військовослужбовці — і вони підібрали нам тих, хто служить в Києві або періодично потрапляє на ротацію до столиці.

Це не була примусова історія, але нам фактично привезли цілу машину військових, які хотіли себе спробувати на сцені. І я з цього кастингу взяв хлопців 10 одразу. Тепер у нас в команді є і чинні військові, і ветерани війни.

І коли я побачив, як під абсолютно цивільні тексти Василя Стуса підкладається їхній військовий досвід, я зрозумів, що так це і має працювати.

І тоді виникла думка, що на сцені мусять бути лише військові та ветерани. От тоді ми почали планувати стратегію. І коли почалися перші репетиції і я побачив, якою буде команда, ми зрозуміли, що будуть і наступні проєкти. Почали думати, чи треба запрошувати цивільних акторів, і дійшли висновку, що наразі це має бути проєкт лише військових і ветеранів.

Бо зараз в Україні є певна полярність сприйняття військових: з одного боку, є сприйняття, що військовий — це військовий навіки й ніколи не повернеться до цивільного життя, а якщо ветеран робить бізнес, то це щось захмарне й екзотичне. Дуже хотілося зруйнувати цей стереотип, щоб люди побачили, що військові точно так само можуть робити вистави, і не лише вистави про війну, і що це може бути якісний продукт, на який купляють квитки, а не приходять лише з поваги до шеврона. І нам вдалося!

На прем'єрі "Стусанини" у нас було 190 глядачів. На другому показі — 140. Тобто нам вдалося створити комерційно успішну виставу.

Друга ідея полягала в тому, що військових треба слухати, коли вони говорять де завгодно, бо вони зараз — найпотужніший сегмент суспільства. І те, що вони відчувають, те, що вони думають про суспільство, те, що вони говорять, важливо. А театр дає прямий інструмент через мистецтво говорити про те, що тебе хвилює.

Тому слоган нашого театру — "Голос військових і ветеранів".

Геть Станіславського, дорогу Курбасу!

Оскільки ваші актори — все ж непрофесіонали, чи довго довелося з ними працювати, щоб довести до рівня, на якому це можна показувати на сцені?

Ми почали репетиції на початку грудня 2024-го, а вже 6 січня — тобто за 1,5 місяця — зробили 20-хвилинний ескіз "Стусанини".

І тут виник цікавий момент: бо, з одного боку, у військових через пережите є емоційна броня, яку вони наростили, щоб зберегти себе від потрясіння, з іншого — емоційна гнучкість, бо їхній травматичний досвід робить їх чудовими акторами.

Бувають моменти, коли наш артист просто говорить текст, дивиться в зал, і йому не треба нічого грати — жоден професіонал так не зробить!

У військових дуже відкрите нутро, але оцей досвід пережитого зробив із них гарних акторів. А ще вони — перфекціоністи, хочуть все зробити ідеально: вдосконалюють мізансцени, відточують пластику.

І зараз "Стусанину" за їхньої участі можна дивитися абсолютно так, як будь-яку іншу виставу — вона пластична, вона вражає, там є робота з голосом, робота з думкою, з емоцією. Але треба зауважити, що це була готова вистава, у яку ми ввели хлопців.

А от із другим нашим проєктом, "Посестри", було довше — чотири місяці.

Але там була робота з нуля і дівчата зовсім без досвіду. І виставу треба далі доточувати — гратимемо, поки вона не дійде потрібної форми. Але в дівчат вже створилася своя бульбашка, вони так кайфують на сцені, що це одразу підкупає. Це ще не рівень професійного театру, але рівень театру достойного і приємного. За цим цікаво спостерігати.

Все ж таки ваша мета — більше реабілітація, адаптація ветеранів і військових, чи створення професійного продукту?

Основна наша мета — створити продукти, які говоритимуть про те, що ветеранів хвилює. Скажімо, в "Посестрах" це — питання сприйняття жінок-військових у цивільному суспільстві: чи вважають їх жінками, чи дають їм право на сімейне щастя або слабкість. Якщо такий продукт створений, то мені достатньо, щоб глядачі не виходили з вистави. Тобто критерій успіху вистави для мене — щоб глядачу вона подобалася.

Зрозуміло, що ми не прагнемо створити з військових акторів, які займатимуться лише акторством. Але в жодному разі не хочемо, щоб у нас був аматорський гурток, який займається собі в задоволення і лікує свої психологічні травми — ми хочемо бути десь посередині. Тобто це має бути достойний якісний продукт, який говорить про важливі речі й водночас формує команду, що розв'язує свої особисті проблеми, створює свою бульбашку і знаходить у цьому полегшення.

Як ви з ними працюєте? За системою Станіславського, Чехова?

Станіславський, до речі, зараз не в пошані — ми в акторській підготовці його систему практично не використовуємо. І не тільки ми — бо це імперський спадок. Але ми активно вивчаємо методи Леся Курбаса — наскільки це можливо, бо вони ж практично невідомі, й пробуємо їх застосовувати до роботи з нашими акторами.

Ще вони в нас роблять дуже багато фізичних вправ — те, що робить пластичний, фізичний театр, і це їм дуже допомагає. У нас, скажімо, є актор, у якого 13 переломів: на нього під час штурму впав будинок. Він зараз грає в пластичній виставі "Стусанина" і стоїть на руках.

Дуже багато вправ ми використовуємо з Театру пригноблених бразильця Аугусто Боаля, який робив театр не для театралів, а для робітників фабрик, селян, щоби через нього вони могли говорити про соціальні проблеми. Він залишив книжку вправ для акторів і не акторів — звідти ми багато чого беремо.

До речі, розкажіть про ваших акторів!

У нас, наприклад, є абсолютно чудовий Андрій Ейсмонт — до армії він пішов 2022 року і зараз займається культурною програмою для Нацгвардії. Раніше він грав на гітарі в рок-групі, в нього було довге волосся. І ця його рокерська історія виходить назовні, коли він грає на сцені.

Олександр Бевзюк-Волошин 465 днів провів у полоні — потрапив туди в перші дні вторгнення. Єдине його тату — "465": бо стільки днів він не бачив сина. Він грає Стуса-Звіра. І з ним не треба було працювати над пластикою: вона в нього і так зламана, зігнута — бо в полоні йому не давали сидіти.  

Є в нас Дмитро, який штурмував посадки, а зараз грає Стуса-Батька. І на сцені це просто ураган енергії, який змітає всіх. Я його питаю: "Дім, ти так і в посадках робив?" Він каже: "Ну так, практично так само. Тільки там був автомат, а тут у мене тільки голос".

Всі дуже-дуже різні. Але зараз вони команда. От, скажімо, "Стусанина" їздила до Одеси на свої перші гастролі — це був такий класний досвід: хлопці підкорили Одесу своєю енергією. Ми хочемо це продовжувати: військових мають бачити не тільки в Києві.

А коли вони відіграли першу виставу, які в них були емоції?

Вони дуже довго так стояли в ступорі: "А це все реально? Ми таки це зробили?" Після вистави ми з хлопцями приїхали до театру з реквізитом і хвилин п'ять просто сиділи мовчки. А "Стусанина" в нас завершується тим, що ми йдемо до залу й обираємо там або військових, або знайомих, і кожен актор когось обіймає. І оце відчуття єднання, яке виникло на першій виставі, залишилось. На нашій виставі військові відчувають, що вони в спільноті.

"Гамлет"? Чому б ні!

Є ж ще ПТСР — ви його відчули в процесі роботи зі своїми акторами?

Мені здається, ПТСР є зараз у кожного українця. Ми дуже акуратно працюємо з травматичними або тригерними темами. Скажімо, з Олександром дуже плавно підходили до того, чи він готовий говорити про свій досвід полону. І навіть коли хлопці дають згоду про щось говорити, іноді ми на цю територію не заходимо. І у нас поки не було жодного емоційного зриву. У мене з цивільними акторами буває більше зривів в процесі підготовки вистави, ніж із військовими.

Ми не використовуємо спеціальних технік, хоча перечитали багато книжок і методичок про те, як працювати з ПТСР, — але працюють чесність, щирість, повага й обережність. Без такого: "Ой, Божечки, про що з тобою не можна говорити?" Говорити можна про все. Іноді мені доводиться їх спиняти, бо вони весь час хочуть говорити про свій досвід, грати про це вистави, писати про це п'єси. Я поки не дозволяю. У Театрі Воєнних Дій працюють військові й ветерани, але ми не говоримо напряму про військовий досвід — беремо інший матеріал. Достатньо того, що військовий досвід у них є.

А може з'явитися у вас в репертуарі умовний "Гамлет"?

Звичайно. 2018 року був чудовий проєкт VV&W — Veterans, Volunteers and William. Тоді військові й ветерани АТО грали Шекспіра англійською. Ми ним дуже надихнулися, і я зараз мрію про виставу з ветеранами та військовими англійською — це буде вестерн. Хочу зробити класичний американський вестерн про найкращого стрільця Дикого Заходу, який приїжджає до містечка і єдиний не торкається зброї. Це класична американська історія, але ж вона явно про наших ветеранів, які повертаються з фронту. От з такими темами хочеться працювати, і, я думаю, ми туди йдемо.

"Посестри" вже набагато легша вистава, ніж "Стусанина", наступна буде ще легшою. Ми хочемо, щоби не над ветеранами сміялися, а з ветеранами сміялися разом.

Ваша трупа вже остаточно сформована, чи ви ще набираєте її?

Ми дуже відкриті. У нас за літо буде два чи три великих кастинги для добору в трупу ТВД. Бо зараз ветерани часто повертаються на лінію фронту — в них спливає термін інвалідності або ще щось. Почалася набагато потужніша ротація серед тих, хто служить у Києві, і декілька акторів випали з проєктів. Зараз ми точно можемо добрати ще п'ять чи шість акторів. Ці кастинги будуть оголошені десь наприкінці липня і в серпні. З жіночим колективом так само: зараз у нас всього п'ятеро чинних військовослужбовиць.

Я дуже хочу, щоб з'явилися ветеранки. У нас буде другий жіночий проєкт, і дуже хочеться створити проєкт спільний, щоб жіноча та чоловіча енергії поєдналася. Тому людей 10 ще точно візьмемо.

Долучитися до нас дуже просто: у нас є сторінки в Instagram та Facebook. Там закріплена або першим постом, або навіть посиланням Google-форма, яку ти заповнюєш і розказуєш про себе все, що готовий розказати. Далі хтось із нас зв’язується з тобою і запрошуємо на особисту зустріч. І це найчесніший кастинг, бо іноді хлопці навіть нічого не показують, не читають — ми просто говоримо.

Режисер всіх вистав ТВД — ви?

Ні. Я поставив "Стусанину", а режисерка вистави "Посестри" — Софія Макарова, молода режисерка з Рівного. Я дуже хотів, щоб "Посестри" були повністю жіночою історією, щоб моєї енергії там не було. Тому в нас наразі вже два режисери, що мають досвід роботи з військовими. І я хотів би, щоб будь-який відомий український режисер мав цей досвід.

Існує ж думка, що театр — це конфліктна організація, де багато інтриг. Чи до вашого театру це вже докотилося?

Ви знаєте, я працював у різних театрах — і державних, і незалежних, і сказав: "Ніколи більше! Я працюватиму тільки в незалежному секторі, де ми самі можемо вибудовувати екоклімат". Ми боремося за те, щоб у жодному з наших трьох театрів не було інтриг або чвар. А в ТВД на це навіть натяку немає: бо всі розуміють, наскільки всі зараз травмовані, і наскільки військові травмовані емоційно. Якби вибухнула якась сварка, невідомо, до чого б це призвело. Тому якщо навіть у процесі репетиції виникає якесь непорозуміння, воно одразу гаситься з усіх сторін.

Успіх із нуля

Чи є вже свідчення ваших акторів про те, як театр на них вплинув і, власне, оцей реабілітаційний складник спрацював?

Так: хлопці кажуть, що їм набагато легше зараз перебувати в суспільстві, спілкуватися з іншими людьми, заходити в нові колективи, говорити про себе — бо в них є якісь досягнення вже після фронту. Ніби ти знову почав із нуля і вже чогось досягнув: ти зіграв виставу, тобі плескали. І це дуже підносить.

Їх дуже надихає, коли вони спонукають публіку проявляти емоції.

Щодо публіки — наскільки люди до вас ходять, розкуповують квитки?

У нас все ж незалежний театр, і ми все одно воюємо за глядача. На прем'єрах у нас була дуже класна відвідуваність, зараз менше. І ми ж не можемо конкурувати з театрами-мастодонтами типу Театру ім. І. Франка, де квитки розкуповують за два місяці. Зараз 50 глядачів для нас — гарна кількість. Виходить більш камерна вистава, але чесніша розмова з глядачем. Після вистави у нас завжди відбувається обговорення, на які залишається зазвичай 80% глядачів — і в нас виходить дуже щемке спілкування. Таке неможливо в інших театрах.

Це хоч якось прибуткова історія, чи ТВД — взагалі не про гроші? І, до речі, чи отримують ваші актори гроші за участь у виставах?

Тим, хто служить у Нацгвардії й бере участь у виставі, заборонено отримувати за це гроші — бо вони грають за особистим розпорядженням командира і гроші за це отримують у Нацгвардії.

А ветеранам ми платимо і за репетиції, і за участь у виставі. Але це неприбуткова історія. Ми дуже шукаємо меценатів, підтримку, грант на цей проєкт. Бо досі він перекривався з бюджетів інших моїх театрів, але ця історія вичерпується, і потрібна підтримка. Будь-який театр, навіть гіпер-мега-успішний, не окупає свою роботу квитками — витратна частина занадто велика: оренда, комунальні, адмін-команда, виплати акторам…

У вас ніби планувалася вистава з цивільними акторами?

Ми хочемо зробити виставу "Гуменюк" за віршами Бориса Гуменюка — одного з найкращих військових поетів, що почав писати ще під час АТО, а 2022-го зник. Оскільки я його знав особисто, ми використовували його вірш у виставі "Відродження", він приходив до нас, для мене стало особистою історією зробити виставу з його віршів. І ми подумали, що це може бути проєкт, де будуть залучені актори ТВД і театральної спільноти ДСП. Наразі ми в процесі її передпідготовки.

Які вистави плануєте надалі?

Ну, ми тільки доробили другу, "Посестри" — 26 липня гратимемо її вдруге. І тоді почнемо думати над третьою — вона, ймовірніше, теж буде жіноча. І потім плануємо виставу, яка поєднає хлопців і дівчат. Та матеріалу ще немає. Треба довести "Посестри" до пуття і шукати фінансування, щоб мати змогу сконцентруватися на творчості — це наразі основне завдання.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter