Цькування у школі: дорослі спогади про дитячий булінг, який важко забути

Фото: Freepik

За даними Опендатабот, торік в Україні зафіксували 219 випадків булінгу у школах. Понад половина протоколів була складена на підлітків 14–16 років. Реальна кількість інцидентів може бути значно більшою, адже діти часто мовчать про цькування, а дорослі — недооцінюють його травматичність.

"ТиКиїв" ділиться історіями булінгу, які доводять, що про це не можна мовчати. Також ми поспілкувалися з представницею молодіжного проєкту Teenergizer, аби дізнатися, як цькування впливає на психіку потерпілих та яку роль у запобіганні булінгу відіграють дорослі.

Підлітковий булінг: чому він виникає та як від нього захиститися

Про психологію булінгу та запобігання цькуванню розповідає Любов Кузовкіна — координаторка молоді та активістів Teenergizer в Україні.

Чому в підлітковому колективі одні діти стають агресорами, а інші — жертвами?

Булінг — це не окей. Але часто він стає наслідком травми: наприклад, булер/булерка страждають вдома від емоційного чи фізичного насилля, мають тяжкі переживання і не знають, як проявляти емоції по-іншому, або ж за допомогою агресії пробують захистити себе, бо "найкращий захист — це напад". Цим не можна виправдовувати таку поведінку, але варто розглядати й першопричину.

А от на місці потерпілих може опинитися кожен із нас: ти, я, твої знайомі, навіть твої батьки на роботі, оскільки булінг — це не лише про підлітків. Булити можуть через риси обличчя, одяг, приналежність до культури чи квір-спільноти, тіло, якийсь випадок чи твою фразу тощо. Але причина ніколи не в тобі самому/самій!

Як булінг позначається на психіці підлітка? 

Цькування руйнує фундамент самосприйняття: самооцінку, мотивацію, амбіції, бажання вирізнятися та навіть бажання жити.

Якщо такі дії є регулярними — наслідки можуть супроводжувати постраждалого/постраждалу все життя та не давати щасливо жити, працювати та прагнути чогось нового, будувати міцні стосунки з людьми й довіряти їм.

Тож чим раніше ти зможеш звернутися за підтримкою — тим легше та швидше тобі буде подолати наслідки. До речі, підтримка є найефективнішим способом зупинити булінг та позбутися його впливу! 

Яку роль має відігравати педагог у ситуації цькування в підлітковому колективі?

Учитель має бути людиною-медіатором — незалежною стороною, яка негайно втрутиться та поставить ситуацію на паузу. Чому на паузу? Бо далі буде ще багато роботи: із двома учнями в безпечному просторі, з кожним із них окремо, спілкування з батьками, адже причина такої агресивної поведінки може йти якраз із сім'ї. Обов'язково варто залучати до роботи шкільного психолога.

Але це в ідеалі. В реальних українських школах сьогодні іноді все може бути не так: кабінет психолога порожній, вчителі заплющують очі на конфлікт, а батьки сильно зайняті іншими справами чи не сприймають ситуацію серйозно. 

Як підлітку захиститися від булінгу? Куди звернутися?

Не мовчати, а терміново повідомити про ситуацію довіреному дорослому — тому, кому довіряєш. Ти не закладаєш кривдника, й це не "стукацтво": таким чином ти просто захищаєш власні права. Це можуть бути твої батьки чи старші сестри/брати, класний керівник/керівниця, шкільний психолог/психологиня.

Можна поділитися із друзями та однолітками. Також є платформи, де слухають і допомагають. Наприклад:

І пам'ятай: ти маєш право на комфортне та безпечне життя в будь-якому колі людей. У школі, інтернеті, серед однолітків, старших і молодших. А якщо твої права порушують — підтримка поруч, просто не мовчи.

Анна Горб, психотерапевтка

Я стикалася з булінгом протягом шкільного життя кілька разів. Перший, з яким пов'язаний найболючіший епізод, — перехід до нової школи в 7 класі, де одна дівчина, яка була авторитетною в колективі, "не полюбила" мене і чіплялась, але я знаходила в собі сили чинити супротив або зверталася за підтримкою до хлопців із класу (для неї авторитетами були тільки хлопці). 

Одного разу вона викликала мене на "стрілку" перед шкільною дискотекою. Я взагалі не розуміла, що це, але прийшла. До того ж прийшла нарядна, оскільки далі було свято. Вона покликала всі старші класи, щоб вони бачили, як вона буде мене "попускати". З нею прийшло кілька бугаїв, які мали тримати тих хлопців, які могли б за мене заступитися. Вона кричала, штовхала мене за плечі, здирала із силою прикраси й намагалася розстібнути топ, який був на кількох кнопках на спині.

Боляче було ще й від того, що ніхто, окрім одного мого друга, не намагався за мене заступитись. Щоб ще більше мене засоромити, вона в якийсь момент запитала всіх присутніх, чи хоче хтось, аби вона зупинилася. Підняв руку тільки той друг і ще один хлопець, якому я подобалася. Усі інші мовчали. 

Після цього епізоду я почала "гуляти" школами — змінила п'ять закладів до закінчення. В одній із цих шкіл був булінг від кількох дівчат, які жбурляли в мене недогризками яблук на уроках і казали, що я живою звідси не вийду. Але я вже на той момент опанувала вміння тікати з місць, де роблять боляче, і просто змінила школу.

Цей досвід зробив із мене іншу людину — це я добре усвідомила вже у дорослому віці, коли прийшла до психотерапії. До цього я пам'ятаю себе доброю, наївною, відкритою та дуже впевненою у собі. Я любила творчість у різних її проявах, мені подобалося наряджатися, вигадувати образи тощо. А після шкільного булінгу з'явилося відчуття, що будь-який прояв себе може стати приводом для гноблення. Прийшла настороженість, яка зробила мене закритою, підозрілою і невпевненою.

Протягом життя я багато працювала в терапії та терапевтичних групах — і це мені справді допомогло. Адже страх відторгнення, байдужості однолітків і агресії з боку "великої", тобто авторитетної в колективі, жінки дуже гостро проявляється саме в груповій взаємодії. Тож так я відкрила для себе ці спогади. Не можу сказати, що повністю "вилікувалась", але мені вдалося інтегрувати той болючий досвід у своє життя.

Але інколи я надаю багатенько влади цьому досвіду, розмірковуючи про те, як би склалося моє життя, якби я лишилася тою творчою та впевненою в собі дівчинкою. 

Тому я раджу людям, травмованим булінгом, не залишатися із цим на самоті. Нас травмували в соціумі, тож в соціумі, через людей, у нас є шанс зцілитися. Терапія, терапевтичні групи, близьке коло, яке може підтримати та розділити переживання — це сила, що дійсно допомагає, хоча цей процес у жодному разі не можна назвати легким.

Аліна Холбан, редакторка "ТиКиїв"

У моєму класі здебільшого панувала політика "проти кого дружимо?" У середній та старшій школі, якщо ти був далеким від кола "центрових", ти автоматично ставав мішенню для кепкування, фізичного насилля та порушення особистих кордонів. Популярність і визнання в колективі зазвичай здобували підлітки, які вирізнялися нахабністю, цинізмом, показною крутістю або високим соціальним статусом батьків.

Мій найстресовіший період почався тоді, коли за мене взявся негласний лідер "центрових" — популярний хлопець із невимовно паскудним характером. Публічне приниження, застосування сили, псування особистих речей — усе за класикою жанру.

У підлітковому віці мене було легко образити: відстоювати себе фізично стало складніше (хоча до пубертату я часто давала відсіч силою), а для словесного захисту не вистачало твердості. Інші агресори помітили "легку здобич", тому також не відмовляли собі в задоволенні скористатися чужою вразливістю.

Найболючішим було усвідомлення безкарності кривдників. У вчителів не було чіткої стратегії протидії булінгу. Здавалося, що в тодішньому шкільному середовищі цькування взагалі не вважали проблемою. До того ж учительське ставлення до нахаб і мажорів було упереджено позитивним — можливо, через те, що їхніх навичок маніпуляції дорослими вистачало, щоб "замилити очі" педагогу. 

Мій булінг, із невеликими перервами, тривав аж до останніх днів школи. Я рідко розповідала про це дорослим, адже побоювалася, що розголос лише призведе до жорстокіших насмішок з боку агресорів. 

Людям, які переживали схожі періоди, я раджу насамперед усвідомити: це було насильство, а не "школа життя". Булінг не є нормою. Цькування не можна виправдати жодними аргументами на кшталт "це ж підлітки", "вони ж хлопці", "всі через таке проходили". А після цього усвідомлення раджу маленькими кроками відновлювати віру в себе, взяти відповідальність за свої травми та подбати про внутрішню дитину, яка десь у глибині свідомості досі чекає на справедливість, підтримку й захист.

Вікторія Білоусова-Верещагіна, майстриня з грумінгу

У 2009 році я переїхала з мамою та братом в інше місто. Оскільки я заїкаюся, змінювати оточення, особливо у школі, для мене було стресом. Коли я перейшла до нового класу, одна з однокласниць та її подруга почали мене переслідувати, зачіпати, передражнювати. 

Протягом пів року я просила не чіпати мене, допоки не побилася з однією із них у коридорі. Я дала їй "ляща", вона дала "ляща" у відповідь. А потім виявилося, що вона діабетик. Тож мене звинуватили в тому, що "Олєчка лєжала прі смєрті". Пізніше було зібрання всіх дев'ятих класів, на якому відбулася профілактична бесіда — мовляв, сталася ситуація "із ряда вон виходящая". Булінг на цьому не завершився, але я почала "показувати зуби". 

Згодом усі дізналися, що я вмію співати. Я почала брати участь у всіх конкурсах і концертах. Зламати мене не вийшло. Пізніше, коли через мою поведінку до школи викликали батьків, мама сказала: "Моя дитина ніколи перша не полізе в бійку, поки її не доведуть".

Я не закликаю вдаватися до фізичного насилля у відповідь на булінг. Але в моєму випадку, на жаль, це був єдиний дієвий метод.

Дітям треба пояснювати, що всі ми різні. Дехто заїкається, хтось картавить або шепелявить… Однак те, що людина відрізняється від тебе, не є приводом для насмішок. 

Дуже легко сказати щось на кшталт "та забий, все в минулому". Це мало допомагає. Я вважаю, що життя розставить все на свої місця. Карма їх наздожене, і це буде дуже ефектно. А про себе можу сказати, що я всього-на-всього перевела фокус на себе. Закінчила універ, пішла працювати, пережила окупацію в Бучі, знайшла нову для себе професію, маю дитину. Для мене це досягнення. 

Завжди треба тримати фокус на собі, й тоді питання подібних травм буде відпадати, бо не буде часу думати про те, що вже минуло. 

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter