"Я хочу бути вчителем, якого колись не вистачало мені": вчитель-інфлюенсер Руслан Ігорович про покликання, учнів і улюблений Київ
Руслан Циганков (для підписників і учнів — Руслан Ігорович). Фото: Суспільне культура.
Знаємо: навіть якщо ти давно не заходив до шкільного класу, точно бачив ролики Руслана Ігоровича в соціальних мережах. Молодий вчитель і волонтер ділиться частинками своїх днів, роботи та спілкування з учнями. Він надихає й показує, що навчання в школі може бути захопливим, веселим і водночас якісним.
Напередодні Дня вчителя ми поговорили з Русланом Циганковим про його історію, роботу вчителя, зв'язок з учнями й віру в освітні зміни. А ще — про Київ, пампушки й "Пузату хату".
P.s. Учням Руслана Ігоровича — читати до кінця (;
Руслане, розкажи про свій шлях у вчителюванні: як ти потрапив у цю сферу й чи вважаєш, що працювати в освіті — це покликання?
Я ніколи в житті не планував і не хотів стати вчителем. Це сталося випадково. І от уже шостий рік я працюю в школі — почав у 2020-му. Тоді я шукав роботу й знайшов місце за своєю спеціальністю. Так став учителем інформатики.
Хоча, мабуть, десь підсвідомо давно відчував, що це моє покликання. Колись я працював у дитячому таборі відпочинку, і тоді мені дуже сподобалося бути поруч із дітьми, спілкуватися з ними. Саме цей досвід і допоміг мені зрештою зробити вибір на користь школи.
Коли з'явився твій блог і якою була його мета?
Десь після початку повномасштабного вторгнення я активніше почав вести сторінку — це вже під кінець 2023 року. Спершу не мав жодної конкретної мети. Просто для себе викладав відео: якісь приколи, вчительські будні, моменти з учнями.
Потім почав показувати, як я веду уроки. Тоді й з'явилася мета — продемонструвати, як може відбуватися навчання сьогодні, особливо під час війни.
Згодом з'явилися й серйозніші формати: розмови з учнями на складні теми, більше про шкільне життя без прикрас, не у вигляді жарту, а так, як воно є насправді. Хотілося прибрати стіну між батьками та школою. Бо коли вони віддають дитину на навчання, часто не знають, що відбувається всередині. А я намагаюся показати й транслювати, як це може бути.
Як гадаєш, твій блог і твій приклад сучасного, вмотивованого вчителя змінюють ставлення учнів до навчання й школи?
Мені хочеться в це вірити, чесно кажучи. Я не вважаю себе якимось новатором.
Я просто хочу бути тим учителем, якого свого часу не вистачало мені самому.
І я радий, що ми поступово починаємо цінувати дитину як особистість. Дуже хочеться, щоб у майбутньому пріоритетом усієї системи освіти став саме учень. Я сподіваюся, що так і буде, і намагаюся це показувати у своїй роботі.
Чи є в тебе улюблений момент із взаємодії з учнями? Можливо, мить, коли ти зрозумів, що робиш усе правильно?
Насправді таких моментів багато. Учні іноді кажуть чи показують щось таке глибоке, що я, мабуть, навіть не до кінця усвідомлюю, наскільки це важливо. Мені хочеться вірити, що це справді так.
Але один із найбільших показників для мене — коли батьки передають вітання. Або коли батьки-військові надсилають мені маленькі подарунки — наприклад, шеврон чи прапор — через свою дитину. І от тоді я відчуваю: значить, роблю все правильно.
У твоєму блозі є чимало вчительських фішок, як-от "дзвінок другу" біля дошки. Чи є ще такі цікавинки і як до них ставляться учні?
Насправді все це народжується прямо під час уроків. Мені хочеться показати, що навчання й відповідь біля дошки — це зовсім не страшно. Що це може асоціюватися з теплими, смішними, навіть щасливими моментами.
Багато таких "фішок" вигадую спонтанно — просто щоб зробити відповідь дитини яскравішою, додати кольору. Тоді вони менше бояться. Звісно, учні все одно намагаються готуватися. Але те, що вони вже не бояться виходити до дошки, — це факт.
Професія вчителя часто асоціюється з багатьма проблемами — кошти, вільний час, повага — проте твій приклад доводить, що працювати в освіті може бути натхненно й цікаво. Що б ти сказав тим, хто хоче працювати вчителем, однак вагається.
Якщо ви відчуваєте, що маєте чим поділитися і можете дати щось важливе дітям — обов'язково йдіть. Але важливо, щоб ви справді цим горіли. Не має значення, скільки вам років, головне — що у вас всередині і яка ви людина.
Бо зараз дітям потрібен вогонь, потрібна підтримка.
Ми медіа про Київ, тож не можу не спитати про твої улюблені місця: де люблять бувати київські вчителі?
Я хочу сказати, що моє найулюбленіше місто — це, звісно, Київ. Я навіть замислювався, чи зміг би колись кудись переїхати, але розумію: ні, бо це моє серце, моя душа.
Якщо говорити про щоденні речі — то найчастіше їм у "Пузатій хаті", така вже звичка. А ще люблю гуляти Пішохідним мостом, від Арсенальної до Батьківщини-Матері, Поштовою площею. Це перше, що спадає на думку. І, звісно, мене можна зустріти у своєму районі біля школи. Для мене це вже теж особливе місце.
А яке твоє базове замовлення в "Пузатій хаті"?
Борщ, пампушки з часником — але тільки якщо я ні з ким не планую зустрічатися. Якщо ж маю зустріч, то без пампушок. Ще люблю пюре, курячу котлетку по-домашньому, салат "Олів'є" і сік.
Нещодавно ти говорив з учнями про хвилину мовчання, а в блозі завжди активно ділишся волонтерством і важливими ініціативами. Як і чому важливо говорити з дітьми про війну?
Все насправді дуже просто. На жаль, наші діти вже давно не діти в класичному розумінні. З ними потрібно говорити про важливе відверто — як із дорослими. Мовою фактів, справжніми словами, показувати й пояснювати, як воно є насправді. Бо, на жаль, існує стереотип: якщо дитина — то вона ще "не дуже розумна". Але це зовсім не так.
Наші діти набагато глибші й мудріші, ніж ми уявляємо. А іноді — навіть мудріші за багатьох дорослих.
Залишиш послання своїм учням?
Так. Я хочу сказати, що мої учні — це один із найкращих моментів у моєму житті. Це справді одні з найкращих людей, яких я зустрічав, і я дуже їх ціную. Я навіть не можу передати, наскільки. Просто вдячний, що вони є, що вони такі, які вони є.
Я в них дуже вірю і сподіваюся, що наші шляхи ще довго не розходитимуться.
