"Ми не маємо права пропустити жодного клаптика": як волонтери SARVA шукають зниклих і навчають собак рятувати життя

Фото: особистий архів Костянтина Федотова

Станом на квітень 2025 року, в Україні налічується понад 63 тисячі зниклих безвісти за особливих обставин. Їхнім пошуком займається Національна поліція України, проте до допомоги часто долучаються волонтери та громадські ініціативи.

Ми поспілкувалися з Костянтином Федотовим, керівником київської команди пошуково-рятувальної волонтерської асоціації SARVA, та Дарією Прах, кінологинею цієї команди, — про те, як відбувається навчання кінологів і собак, а також про особливості роботи кінологічних "розрахунків" на пошукових місіях.

Як відбуваються пошукові операції

• Костянтину Федотову 30 років, він є керівником київської команди волонтерів SARVA, також регулярно проводить навчання з домедичної допомоги та тактичної медицини. 

Як давно ви працюєте у команді SARVA? Ви також проводите тренінги з домедичної допомоги, як ці сфери поєднуються?

Костянтин: Пошуково-рятувальна волонтерська асоціація SARVA починалася з декількох кінологів, які тренували своїх собак на пошук людей у природному середовищі. Потім стало зрозуміло, що самих собак недостатньо, тому команда почала розростатися.

Організації близько 8 років, вона поступово переростала з невеликої команди у щось більше. Проте офіційно її зареєстрували вже у 2020 році. Я долучився до SARVA саме в той рік, коли вже була невелика команда волонтерів у Києві, і ми почали розвивати її далі.

Я також інструктор з домедичної допомоги й тактичної медицини. Раніше працював пожежником у ДСНС, брав участь у різних волонтерських ініціативах. Уся ця діяльність поєднується дуже органічно, адже ми не просто шукаємо людей, а й часто надаємо допомогу, якщо знаходимо їх у стані виснаження, зі зниженим орієнтуванням чи проблемами зі здоров'ям. Це дозволяє не лише допомагати напряму, а й підвищувати рівень команди через навчання. Заняття з домедичної допомоги, командні тренування — все це збільшує готовність волонтерів до будь-яких ситуацій як на пошуках, так і в повсякденному житті.

З чого ви починаєте, коли отримуєте запит про зниклу людину? Як організовано цей процес?

Костянтин: Є кілька шляхів отримання запитів: люди напряму звертаються через сайт чи гарячу лінію. Їх з'єднують з оператором, і ми збираємо інформацію. Або ж поліція звертається до нас — ми з ними співпрацюємо.

Буває, ми самі бачимо інформацію у ЗМІ, пабліках — але завжди чекаємо офіційної заяви від поліції. Важливо, що ми не замінюємо офіційні органи — ми працюємо як допоміжна сила. 

Перший крок — це звернення до поліції та початок слідчих дій. Потім ми збираємо всю інформацію та визначаємо, який вид пошуку актуальний.

Можливі формати:

• Активний пошук — у природному або міському середовищі (з собаками, дронами або піший).
• Інформаційний пошук — коли місцевість завелика, ми створюємо оголошення-орієнтування для поширення через інтернет, соцмережі, різноманітні чати.

Скільки людей зазвичай бере участь у пошуковій операції? Як формується команда?

Костянтин: Наші волонтери — люди з абсолютно різних професій і сфер діяльності. Їх об'єднує бажання допомагати й готовність використати свої навички у важливій справі.

Багато з них здатні відкласти особисті справи, роботу, щоб виділити час для виїзду. Хтось долучається лише на вихідних — і це теж нормально. Гнучкість команди — її сила.

До волонтерства у вашій команді може долучитися будь-хто? Що необхідно знайти чи вміти для цього?

Костянтин: Звісно, для всіх нових волонтерів ми самостійно проводимо базове навчання з окремими блоками: домедична допомога, орієнтування на місцевості та радіозв'язок.

Навчання регулярно повторюється, адже навіть досвідчені учасники забувають те, що не використовують щодня. Це безперервний процес — новачки вчаться, а старші учасники повторюють.

Як змінилася ваша робота після повномасштабного вторгнення? За яких обставин найчастіше зникають люди?

Костянтин: У пошуковій кінології є важливе поняття: 

Завдання рятувальників — не завжди знайти людину, а переконатися, що її точно немає там, де ми вже перевірили.

Тобто навіть якщо пошук не дав прямого результату, ми все одно виконуємо важливу роботу — "закриваємо" певну територію. Це дозволяє звузити коло пошуку і скерувати зусилля в інші місця.

Говорити про ефективність у відсотках чи давати статистику складно. Надто багато залежить від якості зібраної інформації. Наприклад, ми можемо перевіряти місцевість поблизу дому зниклого, а згодом дізнатися, що він знайшовся зовсім в іншому районі, куди ніхто навіть не подумав заглянути. Причина часто банальна — або родичі не все сказали, або щось не врахували. Тож ми працюємо за принципом: якщо тут ні — шукаємо далі, і це вже корисний результат.

Щодо причин зникнення, то вони дуже різні — не можна виділити одну типову категорію. Зникають люди будь-якого віку й соціального статусу. Водночас дійсно відсоток літніх осіб серед зниклих вищий. Причини — вікові зміни: деменція, проблеми з пам'яттю, мовленням, орієнтацією, які вимагають до них більшої уваги з боку близьких.

Якщо говорити про зміни після повномасштабного вторгнення, то в мирних регіонах, які не охоплені бойовими діями, загальна картина не надто змінилася. Люди, як і раніше, ходять до лісу по гриби, займаються щоденними справами, наскільки це можливо в теперішніх умовах. Тобто типові обставини зникнення лишилися тими самими, хоча загальний рівень тривожності та складності, звісно, зріс.

"Я не хотіла собаку для дивану": історія Дар'ї та Маланки

• Дар'ї Прах 36 років, вона кінологиня київської команди SARVA. У тандемі зі своєю бельгійською вівчаркою Маланкою вона бере участь у пошуках зниклих людей. 

Як ви стали кінологинею? Що цьому передувало?

Дар'я: Взагалі я маю бізнес — займаюся сувенірною продукцією. Ми виготовляємо магніти для холодильника, робимо їх в Україні, а далі вони їдуть в Європу. Раніше ще була своя майстерня кераміки, але зараз вона не працює — через блекаути та війну наразі на паузі. Я займалася урнами для праху. Починала ще під час епідемії коронавірусу — це була важлива і справді потрібна річ на той момент. 

До кінології я прийшла природно, адже зростала з собаками. У дитинстві, коли не було своїх, — їхала до бабусі, спостерігала за зграями дворняг, годинами вивчала їхню поведінку. Перша собака в нас була врятована з вулиці — сестра принесла. Далі ми постійно рятували собак, лікували, прилаштовували. Я довго жила з німецькою вівчаркою — ми провели разом 17 років. Вона померла на початку повномасштабного вторгнення, і я пообіцяла собі: все, більше ніяких собак. Хіба що доживатиме врятований кіт Макарич. Але вистачило мене рівно на два тижні. Мені фізично було необхідно мати собаку.

Я все життя мріяла про бельгійську вівчарку — малінуа. Тоді почала шукати, де її можна знайти, а на початку вторгнення, ясна річ, це було майже неможливо. Я натрапила на об'яву з цуценям цієї породи, подзвонила власнику, і він сказав, що її вже немає, проте є голландські вівчарки. Попросила його надіслати фото та відео з нею, бо ціна була підозріло надто низькою. Коли побачила умови, в яких була ця дівчинка, зрозуміла — я маю її врятувати. Це був вольєр без утеплення, покоцана собака, яку гризла власна мати.

Я домовилася зі своїм другом, щоб разом поїхати за нею у Жовкву. Два тижні збирали пальне, адже тоді його видавали лише по 5 літрів на людину. І ось ми приїжджаємо, і я розумію, що чоловік збрехав ніби їй 4 місяці, насправді вона вже була підлітком, десь від 6 місяців. 

Вона не бачила інших людей, її не випускали з вольєра на вулицю, не знала навіть, що таке трава. Весь рік я витратила на соціалізацію: вона кидалася на все — людей, собак, тварин, дітей. Бо боялася. 

Чому обрали саме цю сферу?

Дар'я: У моїй родині всі рятують. Людей, тварин, будь-кого. Волонтерство — це щось закладене з дитинства. Я бачила, що ця собака хоче шукати, їй цікаво, і зрозуміла: маю скерувати це правильно. І це виявилося її справжньою роботою.

Коли Маланка стала спокійною, дружньою, навченою — я зрозуміла: це робоча собака, і я маю з нею постійно працювати. Просто так тримати її вдома — ні. Йти у спорт я не хотіла, вирішила займатися з нею пошуками. Я помітила, як вона грається, любить шукати іграшки, ключі — значить, у неї працює ніс. І якось моя подруга скинула оголошення: SARVA шукає кінологів. Ми поїхали спробувати скласти тест. І кінолог сказав, що це дуже хороша собака, швидко вчиться, і ми її всьому зможемо навчити. Хоча, коли ми їхали, Маланка не вміла навіть гавкати за командою. Проте її навчили одразу ж під час тестування.

Розкажіть про Маланку. Яка вона?

Дар'я: Це дуже розумна й дуже вперта собака. Вміє навіть змусити мене плакати — настільки вона хитра, що обходила мої схеми, придумувала свої. Вона заряджена на роботу. Вдома лежати не буде — їй потрібна діяльність.

Під час навчань зі SARVA вона досить швидко почала давати гарні результати. І мене вже почали вмовляти спробувати піти у спорт. Важливо розуміти різницю: спортивних собак можуть готувати до пошуків зниклих з самого цуценяти, але в реальну роботу вони ніколи не виходять.

Ми все ж вирішили спробувати, адже необхідна була сертифікація. І коли після першого іспиту Маланка отримала 99 балів зі 100, я зрозуміла, що, мабуть, недооцінювала собаку та себе. Далі був ще один іспит, де ми взяли 184 із 200 — це оцінка дуже добре. 

Її стихія — завали. Вона обожнює цей тип пошуку. Потім ми пішли на змагання в умовах завалів та зайняли 1 місце. Але для мене головне — не спорт, а реальна робота. І вона показує в ній себе прекрасно.

Скільки триває навчання собаки і яке воно?

Дар'я: Воно ніколи не закінчується. Навіть досвідчена собака потребує постійних тренувань. Як вона постійно проходить навчання, так і я. Раз на тиждень у нас кінологічні заняття. Постійно — орієнтування, домедична допомога, робота з рацією. Ми влаштовуємо навчальні симуляції: статисти грають "зниклого", решта має знайти, надати першу допомогу, віднести людину до найближчого місця, куди може приїхати швидка з медиками.

Все починається з простого — з навчання гавкати. Але головне — ми дивимось на поведінку собаки: наскільки вона "задобичена", як ми кажемо. Бо собака — це створіння, якому для мотивації потрібна здобич: м'ячик або їжа. Вона не буде працювати просто так, не буде думати: "Ой, людина загубилася, її шукають рідні, треба врятувати". Ні. Собака працює за свою умовну заробітну плату.

І вона має точно знати:

Якщо знайде людину — отримає або дуже смачний смаколик, або класну гру зі своїм провідником.

Також починаємо з того, щоб собака приймала їжу чи іграшку з рук статиста. Потім статист починає ховатись за дерево. Собаку відпускають — і вона має знайти людину й отримати винагороду. Згодом збільшуємо відстань, ускладнюємо завдання. І навіть змушуємо собаку шукати вгорі, бо люди іноді залазять на дерева. Тобто вона має вміти працювати не лише по землі, а й вловлювати верхні запахи.

Чи всі породи собак можуть пройти навчання та стати рятувальниками? Які є особливості?

Дар'я: Теоретично — так. Але є породи, яким важко фізично: наприклад, мопси, брахіцефали — їм важко дихати, витривалості бракує. А от вівчарки, мисливські, лабрадори — ідеальні шукачі. Вони генетично схильні шукати, і їм це подобається.

У яких рятувальних місіях ви вже брали участь? Як це відбувається?

Дар'я: У нас з Маланкою вже було кілька реальних виїздів. Один із перших — запит до SARVA: у Вишгородському районі зникла дівчинка. Це сільська місцевість: навколо поля, мало поліції і територія велика — вона могла піти будь-куди, хоч у сусіднє село. Поліція звернулась до SARVA, що потрібні волонтери. Ми приїхали та цілий день прочісували місцевість.

Скільки кілометрів ми пройшли — навіть не згадаю. Але важливо розуміти: якщо людина просто йде, то собака проходить ту саму територію в 3–4 рази інтенсивніше. Вона "прочитує" повністю весь обсяг — по сліду, по запаху, між деревами, травою. Маланка так виснажилась, що вперше, коли ми приїхали додому, просто лягла й заснула. Хоча вже за пів години "батарейка" підзарядилась, і вона знову була готова йти кудись далі.

Другий пошук — досить цікавий, майже кінематографічний. Ми приїхали на тренінг до Павлограда, до наших партнерів "АНТАРЄС". Вони мають сильну школу підготовки собак. Перший день — тренування в завалах, другий — у лісі.  На другий день Лариса Борисенко, керівниця "АНТАРЄС", каже: "Якщо в нас у Павлограді колись загубиться якась людина, я б хотіла, щоб з усіх розрахунків до нас приїхали допомагати Дар'я з Маланкою з Києва й Іра з Харкова з вівчаркою Фрідою".

Через пів години лунає дзвінок: загубилася бабуся. І не десь, а саме в тому лісі, де ми проводили тренінг. Я ще пожартувала: "Обережно з вашими бажаннями". Звісно, тренінг миттєво згорнули. Працювали п'ять розрахунків із собаками — ми, харківська команда і вся команда "АНТАРЄС". Ліс був складний, місцевість незнайома, ми навіть самі трохи блукали, бо були непідготовлені: без карт, без точного картування, без аптечок. Просто приїхали потренуватись. І добре, що у мене в машині завжди є особиста аптечка, турнікети, дві рації.

Працювали до ночі, але ми закрили весь ліс. Уже коли виїхали — зателефонували: бабусю знайшли в місті. Здорова, просто заблукала вулицями. І це насправді часто трапляється. Собаки досить часто не знаходять людину. Наша задача — полегшити роботу поліції та іншим службам, котрі шукають у місті, на камерах, у дворах. Ми ж підтверджуємо, що у лісі людини немає. 

Важливо також, що кінологи ніколи не виходять у пошук самостійно. З ними завжди має бути асистент, адже робота кінолога — слідкувати за собакою, за її поведінкою. В асистента ж робота слідкувати за трекінгом, мапою, тримати зв'язок по рації. І асистент також має знати, як поводитись із собакою, якщо з кінологом в пошуці трапиться біда.

"Якщо собака схибить — це може коштувати життя"

Як собака розуміє, де шукати людину?

Дар'я: Собака привчається, що там, де є купол дихання, — там буде її винагорода. Коли людина загублена, вона зазвичай десь сідає чи лягає, щоб перепочити. І навколо неї накопичується запах — такий собі купол із дихання. Собака відчуває його — їхній нюх дозволяє це робити за сотні метрів, особливо якщо є вітер. Ми часто запускаємо собаку саме з боку вітру — тоді запах до неї "приходить" швидше.

Так само в завалах — там навіть легше, бо запахи накопичуються, немає відкритого простору. Але є й нюанси, якщо це техногенний завал. Тоді будуть наявні запахи їжі, каналізації чи хімії. І собаку треба вчити, що вона шукає не це, а дихання людини. Там, де є купол дихання — там буде "гра", їжа, її улюблене. І вони це засвоюють. Ніяких секретів немає — лише фізика та навчання.

Як Маланка відпочиває та відновлюється?

Дар'я: Це собака, яка не хоче відпочивати. Вона живе для роботи. Ми на прогулянках теж вчимо команди, вправи, рухи. Єдине, що вона дуже любить — бути біля води, на пляжі. У неї навіть є перетинки між пальцями, як у качки, вона обожнює воду — це її відновлення.

З якою думкою ви щоразу виходите на пошуки?

Дар'я: Кожного разу я думаю тільки про одне: ми не маємо права пропустити жодного клаптика території. Усе, що нам виділили — весь квадрат — має бути прочесано повністю. Якщо собака схибить, якщо ми щось недобачимо — це може коштувати людині життя.

Для мене це принципове. Ми повинні бути впевнені: якщо ми кажемо, що людини тут немає — значить, ми перевірили це досконало. Тільки тоді можемо рухатись далі.

І ще я дуже сподіваюся, що нас буде більше. Що люди стануть менш байдужими — відгукуватимуться, вчитимуться, приходитимуть до нас. Бо люди зникають. І нам дуже потрібні волонтери — як із собаками, так і без.

Знайшли помилку? Виділіть її та натисніть Ctrl+Enter